Зібрався раз мужик у ліс по дрова. А надворі дощ хльостає, вітер сосни з коренем вивертає.
Прийшов мужик у ліс, початків рубати суки, раптом чує — хтось стогне, так так жалібно! У мужика від страху душу пішла у п'яти. Однак підійшов він до того місця, звідки чувся стогін. Дивиться — під поваленою сосною лежить ведмідь і ледве дихає.
Мужикові стало жалко звіра. Притяг він жердина й дві колоди, підняв жердиною сосну у комля, підклав колоду. Потім з іншої сторони підняв, підклав і звільнив ведмедя.
Прочухався ведмідь небагато й говорить:
- Я тебе знімання.
- Побійся бога! - відповідає мужик. - Адже я тебе від вірної смерті врятував! Тобі мене дякувати треба, а ти: «Знімання!»
А ведмідь знай своє: знімання так знімання. Праг мужик б'ю дати, так не вийшло — схопив його ведмідь, ось-ось підімне.
Бачить мужик — справа погана. Ось і говорить він ведмедеві:
- Без суду нікого їсти не покладається. Нехай нас хто-небудь розсудить.
Ведмідь погодився. Пішли вони шукати суддю, а отут непогода зовсім розгулялася — дощ січе, вітер виє. Раптом бачать вони — кінь гілки дубові у лісі гризе.
- Розсуди нас, друже, — говорить мужик коневі.
Розповів мужик усі, як було. Кінь і відповідає:
- Прав ведмідь. За добро тільки злом і платять. Поки я був молодий — працював на хазяїна, не шкодуючи сил, а як став старий і слабшав, так клаптика соломи для мене шкода. Геть яка непогодь, а він мене у ліс вигнав дубові гілки гризти.
Не сподобалися мужикові слова коня.
- Підемо далі, — говорить він ведмедеві, — пошукаємо іншого суддю.
Пішли вони далі. Раптом назустріч їм заєць.
- Агов, косою! Розсуди-но нас! - говорить ведмідь.
Заєць злякався.
- Як же я вас судити буду?
Розповів мужик зайцеві всі, як було. Заєць і говорить:
- За добро завжди платять злом. Я нікому нічого худого не зробив, а на мене усе нападають, кому не лінь: і собака, і вовк, і навіть ворона. Не можу я так більше жити. Я палитися йду.
Та насправді утопився б заєць, так сиділа на березі жаба, побачила зайця й зі страху ладь застрибала. «Еге! - подумав заєць. - Перегоджу-но я палитися. Є ще й такі, що мене бояться».
А мужик і ведмідь тим часом ідуть собі далі. Бачать — біжить назустріч лис.
Розповіли вони лисові всі, як було.
- Розсуди нас, куме!
- Добре, — погодився лис.
Відвів мужик лиса у сторонку й шепнув йому на вушко:
- Якщо розсудиш як випливає — одержиш у нагороду шість курочок.
Кивнув лис і говорить:
- Як же мені судити вас, якщо я навіть не бачив місця, де ведмедя придавило?
Пішли вони всі троє до поваленої сосни.
- Та ти, мужик, говориш, що цю сосну розворушив! - дивується лис. - Так не може бути!
Мужик побрав жердину, піддяг сосну й підняв її.
- А тепер, — говорить лис, — ти, ведмедик, лізь під сосну, покажи, як ти лежав.
Ведмідь улігся під деревом, а мужик забрав жердину. Отут сосна знову ведмедя й пригорнула.
Подякував мужик лиса й дав йому для початку одну курку.
На інший день лисиць прийшов за другий, на третій — за третьою. Мужик віддавав, не перечив, але на четвертий день позичив у сусіда двостволку, підкараулив лиса у курятника так як трахне по куманьку!
Промахнувся мужик. Ну, а лис — давай бог ноги! Біжить і кричить:
- Ой, мужик! А сам-те чому за добро платиш!
Отут і казці кінець.