Жив-Був один мужик, убожій не знайдеш, гроша мідного ніколи не бачив, часто шматка хліба не мав, а вуж про масло й говорити не доводиться. А отут ще чи то з милості, чи то у покарання дав йому господь дванадцять душ дітей. Ось і жив бідняк із дружиною й дітьми, не жив, а бідував, і прозвали його за це Бідолахою.
Якось раз пішов Бідолаха у поле орати й побрав із собою останню краюху хліба.
Оре, оре, час уже за полудень, воли утомилися. Відпустив їхній мужик на траву пастися, а сам сіл на межі, розв'язав вузлик, подивився на краюху й задумався.
Був він добрий, роботящий, дружину й дітей усією душею любив, заради них не покладаючи рук трудився, заради них горі бідував. Та ось подивився він на хліб, зітхнув, зав'язав його знову у вузлик і поклав на місце.
« Потерплю-но я ще небагато, поїм перед тем, як додому йти. Тоді вдома вечеряти не стану — усе дружині й дітям більше дістанеться», — подумав він. Та знову за роботу узявся.
А поки він на межі сидів, поруч із ним стояв невидимий чорт і силкувався придумати, як би це над бідняком подшутить. Тільки мужик відійшов — украв чорт хліб з вузлика й з'їв. Причаївся й чекає, що мужик робити буде, коли краюшки на місці не знайде.
Довго терпів Бідолаха настирливий голод, нарешті не витерпів. «Живий же я людина», — подумав він і пішов до вузлика. Розв'язав його, а від хліба навіть крихт не залишилося.
- Що за притча! - подивувався бідняк. - Нікого отут не було, а хліб хтось Усе-таки украв. Мабуть, теж голодна людина. Нехай поїсть на здоров'я, я за один день із голоду не помру, а хто подождамши, тому господь і дамши.
Перехрестився мужик, помолився, до вечора попрацював і за плугом додому пішов.
- Справа дрянь, — пробурчав нечистий собі під ніс, зубами заскреготав. - Я у його останній шматок хліба украв, і мабуть-но ти! Не вилаявся він, душу свою не погубив, а ще й здоров'я мені побажав!
Шаснув чорт під землю у пекло, став перед Люцифером і розповів йому всі, як було.
- Крупно ти проштрафився, — говорить Люцифер. - На те ми чорти, щоб людям зло творити, але совість і у нас повинна бути, а за бешкетування з нас спроситься. Твори зло дурній людині — так йому й треба, він заслужив. А у чесного Бідолахи останній шматок хліба украсти — це справа соромна. До того ж ти з обжерливості хліб цей з'їв, а хліб — дарунок божий, чортам його їсти не дозволене. Тому присуджую тебе до семирічного покаяння. Ступай цей момент до Бідолахи й за зло, яке ти йому заподіяв, відслужи у нього всі сім років у працівниках.
Почув чорт Люциферов вирок, нахохлился, як мокра курка, так нічого не поробиш. Прикинувся він бездомним мандрівником, прийшов до Бідолахи й попросився у працівники.
Говорить йому мужик:
- Куди мені працівника тримати! Я сам ледве з голоду не помираю.
А чорт своє тлумачить:
- Я бідняк, і ти бідняк. Ось і будемо разом горе бідувати, а у двох-те робота спорее піде. Дружини у мене ні, діточок ні, шуба й сермяга на мені майже що нові, постоли сам собі липові сплету. По ярмарках валандатися мені ні до чого, так що й плати ніякий мені від тебе не потрібне. Гріш, він круглий, усе одне з кишені викотиться, а вуж хлібом-те ми поділимося.
Залишився чорт жити у Бідолахи, батраком закрив так так працює, що всі тільки діву даються.
Стояла у мужика у хліву одна-єдина коровенка, а батрак усе поле гноєм удобрив і у один день поле зорав і засіяв. Зійшло зерно, як ліс густий, заколосилося, зібрав Бідолаха врожай нечуваний. Дивують люди — бідняк-бідняк, а глянь-но ти! - хліба повні засіки! Дружина Бідолаху не лає, діти не плачуть. Восени озимі посіяли, чимало й на продаж пішло, а залишок запроторювати нікуди. Та не придумати ніяк, що з ним робити.
Отут батрак і говорить:
- Хазяїн, давай болото переоремо й засіємо. Літо, примічаю, сухе буде. Раптом так уродить земля!
Став чорт болото орати, земля слідом за плугом сохне, як у печі. Заборонував, засіяв — зійшла пшениця!
Сусіди, дивлячись, як він у бруд зерно кидає, ледве зі сміху не лопалися. А як зібрав Бідолаха восени щедрий урожай, присмирніли сусіди, розв'язали самі так само зробити.
Одним словом, розбагатів Бідолаха, працівникові плату призначив, живе собі й у вус не дме.
На наступне літо кинулися люди трясовини орати так засівати, а у господарстві у Бідолахи — усі навпаки.
Говорить батрак хазяїнові:
- По всіх прикметах літо дощове буде. Засіємо-но ми піщані горушки, а сусіди нехай собі у бруді копаються.
Вибрав чорт горушки так піски, на яких ніколи нічого не росло, зорав, засіяв. А отут саме задощило, так так, що у низинах увесь хліб згнив, на рівнині — ледве зібрали, що посіяли. А на піщаних горушках коштують колосся ледве не до самого неба! Знову не знає Бідолаха, куди йому зерно запроторювати.
Отут чорт і подумав: « За краюху хліба, яку я украв, разочелся я з лишком. Бідолаха мій як сир у маслі катається, пора мені з ним прощатися, так не чи вчинити йому наостанку капость?» Говорить він хазяїнові:
- Глянь-но, зерна у нас із надлишком. Що тепер з ним робити станемо?
- Як «що робити»? Будемо їсти на здоров'я, жебраком пожертвуємо, на лікарню пожертвуємо, у борг дамо тем, у кого не вродило, а залишок нехай лежить собі про чорний лінь. Прийде ще й неврожайний рік.
Не сподобалися чортові такі слова, він і тлумачить:
- Зерно у засіках тримати — турбот не обібратися. Те його воруши, то стеж, щоб миші не перепсували. Є у мене одна думка, якщо вдасться, принесе нам ця справа чималий прибуток, честь і славу.
- Яка така справа?
- Справа-Те простої. З ячменя варять люди пиво, а ми будемо жито варити так переварювати — либонь що-небудь розумне й вийде.
Відповідає Бідолаха батракові:
- Пробуй сам, коли прагнеш. Мого розуму на таку справу не дістане.
Прийнявся чорт за роботу, зробив казани й діжки, початків терти, заважати, кип'ятити, хмелю раз у раз досипає. Зварив напій чистий, як вода, гіркий так міцний, у роті від нього палить, як вогнем. Загурчав чорт із радощів, назвав напій горілкою, розлив його по квартах, у чарку валив, на стіл поставив і хазяїна запросив.
Потягнув Бідолаха із чарки, скривився, поперхнувся.
- Ой, гірко! А палить, начебто її сам чорт варив!
Посміхнувся лукавий:
- Нічого! Чим міцніше, тем охотней люди п'ють. Випий-но ще чарочку, не бійся, не ушкодить. Адже це т же хліб, тільки варений.
Випив Бідолаха другу чарку, здалася вона йому зовсім не такий пекучої.
- Гірка-Те вона, гірка, — говорить. - Так тільки від неї тепло по всьому тілу робиться. Приємна річ.
Налив чорт третю:
- чи Те буде, — говорить. - Давай ще по одній.
Чокнулись хазяїн з батраком і одним духом по третій випили,
- Їй-богу, не гірка, — говорить Бідолаха. - Зовсім не гірка!
- Мало сказати «не гірка», — говорить чорт. - Надзвичайно смачна штука! Махнемо-но по четвертої!
А Бідолаха вуж сам чарку підставив.
- Твоє здоров'я! - говорить. - Та справді надзвичайно смачна. Та веселить. Я немов на десять років помолодів, кров заграла, ноги самі танцювати просяться. Ой, не довідається мене моя баба, ой, не довідається!
- Наллємо по п'ятої — ще веселіше буде, — тлумачить чорт.
- Воно б і по шостий не ушкодило.
- Виват, горілка! - закричав хмільний чорт і пустився у танок по світлиці.
- Постій-Постій! - кричить Бідолаха, а сам шосту собі налити силкується. - Я б теж станцював, так хата чомусь ходуном ходить і нагору тормашками встає.
А п'януватий чорт присуджує:
- Ой, чудиться мені, що я у рідному моєму пеклі, душу твоя у мене у кишені, а великий Люцифер, наш владика, нагороджує мене сановним званням за вигадку мою, яка приведе до нас людських душ сила-силенна.
Отут кварта впала, розбилася, прибігла дружина Бідолахи, а за нею діти, дивляться — а батька їх з батраком танцює. Почали вони сміятися, перший раз зробився Бідолаха для своїх дітей посміховищем. Дружина не сміялася, вона, бідна, зрозуміла, що чоловік-те сам не свій. А п'яних після великих веселощів корчити початок, у чорта з рота чорна смола потекла. Побігла жінка за цирюльником, привела його, дивляться — п'яні, де напаскудили, там і звалилися. Один під крамницею спить, а іншої — у свинячому кориті.
Проспалися вони, устали — голови не підняти, точно кам'яна.
- Не лихо, — говорить чорт. - Клин клином вибивають. Ковтнемо-но по чарочці.
Та налив горілки із жбана.
- Ой ні, я не буду, — стогне Бідолаха,
- А ти одним духом із мною за компанію!
Послухався Бідолаха, випив.
- Та вірно! Відразу мені Полегшало. Не чи випити нам ще по єдиній? Клич сусідів, нехай п'ють-гуляють, більше мене Бідолахою не кличуть!
А чортові тільки того й треба.
- Ця мить! - говорить. - А чого будинку не вип'ємо, корчмареві продамо.
Року не пройшло, спився Бідолаха й помер, землю й будинок за борги продали, дружина й діти залишилися без хліба, без даху, без одежинки й пішли по білу світу милостиню просити так єхидні слівця про батька слухати.
З той-те-той-те пори й поширилася серед людей горілка, дійсний бич божий, яким люди самі себе хльостають по добрій волі. А разом з нею приходять до людей голод і вбогість. Спотворює горілка тіло й душу гірше витівки, а тому, хто її видумав, тисячі душ у день приносить.