У однієї бідної вдови було три сини. Вона душі у них не сподівалася. Сини теж мати почитали, добром за добро платили.
Та у кожного сина своє ремесло було.
Старший у костьолі на органі відіграв. Та до того ж книжки читав. Ученим слил людиною. Селяни його поважали, так що селяни — сам ксьондз йому кланявся.
Середній у солдатах служив. Хоробрим слил, і за це йому теж від людей пошана! Де тільки він не побував, яких чудес не побачив! Як почне розповідати, односільчани роззявлять роти й слухають затаївши подих.
А молодший син, як діди й прадіди, землю орав так хліб засівав. Бабусю-Мати й братів кормил. Ніколи йому вигадки солдата слухати так ученості старшого брата дивувати, ось і вважали його брати дурнем.
Жили вони, поживали, горячи не знали.
Та ось приключилося лихо. Занедужала якось уночі бабуся-мати. Лежить, стогне й дітей кличе. Підбігли брати до постелі, а мати, як плат, біла, ледве дихає.
Засмутилися вони, що робити, не знають.
Отут старший син, що розумником слил, і говорить:
- Я матінку постережу, а ви збігайте до бабки-відьми. Вона у лісі біля могили у занедбаній хатинці живе. Може, знає вона, як матінці допомогти.
Біжать брати долом, лісом. Прибігли до занедбаної хатинки, де бабка-відьма живе. Про лихо свою розповіли й тим же шляхом разом з нею назад відвертали. До будинку підходять, а старший брат у воріт коштує, їх чекає.
- Як матінка? - кинулися до нього брати.
- Полегшало їй, стогнати перестала. Заснула, рідна.
Бабка-Відьма у хату зійшла — і до постелі. Доторкнулася до хворої, покачала головою й мовить:
- Полегшало вашій матінці. Нічого у неї більше не болить. Відмучилася вона, померла.
Почули синам і у сльози. Плачуть, про стіну головою б'ються, сорочки на собі рвуть. Скільки років бабка-відьма на світі жила, а такого горя не видивала. Ось пошкодувала вона їх і говорить:
- Добре, дам вам рада: щоб матінку воскресити, треба краплю живої води добути. Тільки це не всякому молодцю по плечі. За трьома ріками, за трьома лісами коштує чарівна гора, на тій горі під мовець деревом — джерело. Та стереже його сокіл зачарований. Шляхи до гори й назад — рівно сім днів. Багато туди молодців хаживало, так назад ніхто не відвертав. Щоб на вершину зійти, треба тримати навпростець, нікуди не звертати й не оглядатися. Що не побачиш, що не почуєш — знай уперед іди, а зробиш крок вправо або вліво або оглянешся назад — пропав: каменем у землю уростеш. А страхів і спокус там не порахувати! З тих пір як мир коштує, ніхто ще до вершини не добрався. Хто з вас прагне щастя спробувати, живу воду дістати? А йти туди — за сонцем.
Сказала — і геть. А брати стали рада тримати, кому за живою водою на чарівну гору йти. Заспорили вони, кожному мати хочеться врятувати.
- Послухайте, — говорить середній брат, — бабка-відьма казала: щоб на ту гору зійти, хоробрість потрібна, а мені, колишньому солдатові, сміливості не займати стати. Не раз на поле брані дивився я смерті у очі. Мені сам чорт не брат. Рівно через тиждень чекайте мене з живою водою.
Попрощався із братами солдатів, побрав гострий меч і у шлях за сонцем відправився.
День пройшов, і два, і три, ось і тиждень кінчається. А солдата досі немає й немає. Затривожилися брати, у ліс до бабки-відьмі побігли, запитують, куди їх брат подівся.
- Не чекайте його даремно, — відповідає відьма-чаклунка, — не відвертає він більше додому. Каменем уріс у гору й залишиться там на віка вічні.
Засмутилися брати. Ідуть додому й по дорозі сперечаються, чия черга за живою водою йти. Розсердився розумний брат і говорить:
- Сиди, дурень, будинку! Де тобі за живою водою йти. Уже якщо братові, колишньому солдатові, не повезло, тобі й поготів не повезе. Без розуму отут нічого не вийде. А мені розуму не займати стати. Уже я-те знаю, як чорта перехитриш. Бризну на нього святою водою, він і відступиться. Чекай мене через тиждень.
Попрощався із братом, побрав кропабоницю із кропилом і у шлях за сонцем відправився.
День пройшов, і два, і три, ось і тиждень чается. А старший брат начебто у воду канув. Побіг молодший брат у ліс до бабки-відьмі й запитує, куди брат подівся.
- Не чекай його даремно, — відповідає відьма-чаклунка, — не відвертає він назад. Каменем уріс у гору й залишиться там на віка вічні.
Засмутився молодший брат. Так що поробиш, сльозами горю не допоможеш. Прибіг він додому, торбинку із хлібом побрав, косу нагострив, через плече повісив і у шлях за сонцем відправився.
Він і день іде, і іншої йде. Три ріки переплив, три ліси від краю до краю пройшов і на третій день коли заходило сонце зачаровану гору побачив.
Коштує гора височенна, вершиною у хмари впирається, лісом чорним наїжилася. Дуби так сосни, буки так їли, точно велетні у гору лізуть, друг дружкові плечима підпирають. У прогалинах меж деревами — терник так шипшина колюча, трава отрутна, камені величезні, слизьким мохами поросшие. У хащі змій так ящірок, жаб так жаб — сила-силенна. Змії сичать, клубками звиваються: вжалити прагнуть.
Як туди йти, коли навіть здалеку дивитися страшно?
Постояв овдовілий син, згадав матір неживу, зібрався з духом і на гору поліз. Руки собі усе порізав, ноги искровенил. Змії його обвивають, жалять, колючки одяг рвуть, дряпають, трава сама у рота лізе, отрутним соком отруїти норовить. А йому всі дарма.
Чи Багато, чи мало йшов, раптом чує, окликає його хтось:
- Агов, перегоди! Куди йдеш?
Ледве було не обернувся овдовілий син, так згадав, що йому бабка-відьма карала, і далі пішов.
Раптом, звідки не візьмися, з лівого боку мандрівник у куцому кафтанишке. Ростом невеликий, на вид непоказний.
- Здраствуй, приятель! - говорить отак чемно й капелюх знімає. - Куди шлях тримаєш?
- На гору! - відповідає овдовілий син.
- А навіщо ти на гору лізеш?
А овдовілий син у відповідь:
- Живої води прагну зачерпнути.
- Ну, тоді нам з тобою по шляху. Я теж за живою водою йду. Підемо разом.
- Підемо, коли прагнеш.
- Ти, брат, не туди йдеш. Навіщо крізь хащу продиратися, по каменях дертися? Подивися, геть, ліворуч, яка дорога широка так рівна.
Глянув овдовілий син ліворуч, і насправді — дорога, як стіл, гладка, равликом у гору повзе.
- Підемо, підемо! - умовляє його попутник.
- Сам іди! А я навпростець піду, — говорить овдовілий син: слова бабки-відьми міцно пам'ятає.
- Підемо!
- Відстань! - відрізав овдовілий син.
- Ну й згорни собі шию, дурень! - Мандрівник у куцому кафтанишке заскрипів у сказі зубами, відскочив убік і зник, начебто його й зовсім не було.
Карабкается овдовілий син у гору. Раптом по всьому лісу гул пішов. За гавкіт, виття, свист, точно за ним тисячна зграя вовків і собак женеться.
- Ату його! Ату! - нацьковує їх хтось диявольським голосом.
Лютий гавкіт усі ближче й ближче. Ось-ось його скажена зграя нажене й у жмути розтерзає.
Тільки праг він обернутися, косою на них замахнутися, так згадав слова бабки-відьми й уперед ступнув.
У ту ж мить не чутно стало ні тріску, ні гуркоту, затих свист і гавкіт. Тільки регіт — протяжливий, оглушливий — прокотився по лісу, галузями, точно вітер, зашелестів, і усе змовкло.
Не встигнув овдовілий син отямитися, а отут нове лихо!
У непроглядній тьмі заграва спалахнула, начебто сонце у невизначену годину зійшло. Подивився він наверх: півнеба полум'яніє. Це ліс горить, вогнем палахкоче. Вогонь назустріч йому посувається, росте, жаром палить. Дерева, як головні гігантські у грубці, вогнем пишут, іскри мечуть, друг на дружкові валяться, шлях йому перепиняють.
Змертвів від страху овдовілий син. Ноги до землі приросли. Живцем у вогні згориш, у попіл звернешся. Але згадав він мати неживу, страх здолав і у вогонь-полум'я кинувся.
У розпечені вугілля по коліно провалюється, від жару подих перехоплює, чорний дим ока їсть, а він іде і йде напролом, нікуди не звертає. Ледве живий з вогненного пекла вибрався.
Вийшов овдовілий син з вогню-полум'я, подивився нагору, а вершина-те вже близько, рукою подати! Відлягло у нього від серця.
Подивився іншим разом, радість померкла, у страх звернулася. Перед ним стрімкою стіною скеля до неба височіє.
Втретє подивився, у підніжжя скелі нору чорну розглянув. Перед норою змій про сім голів спить, щосили хропе.
Задумав овдовілий син дракона перехитрити, сонного вбити. Так не отут-те було! Як почув дракон людські кроки, стрепенувся, прокинувся й на ноги підхопився. Усі сім голів вогнем палять, жаром пишут. Заричав дракон — гора захиталася. Зубами ляскнул — ліс застогнав.
Овдовілий син гострої косою сім раз змахнув і усе до єдиної голови збив. Погане чудовисько дух випустило, а голови у глибоку прірву покотилися.
Ось уповз овдовілий син у драконье лігвище. А там дим, темень, чад — дихати нема чим. Устав він із труднощами на ноги й пішов. Іде у сутінках, у горлі пересохнуло, пити хочеться — пристрасть. Ледве ноги бідолаха волочить. А печері кінця немає.
Раптом збоку з ущелини яскраве світло бризнуло й чудовим заходом повіяло. Чудно йому: звідки під землею сонячне світло? Підходить ближче — перед ним печера, точно храм величезний, а у печері сад краси небаченої. Понизу травичка травнева зеленіє, троянди й лілії цвітуть, чудовим заходом паморочать. На траві-мураві дерева коштують, на них плоди рум'яні. Галузі під вагою їх до срібного струмочка хиляться. Парія голод, спрага дошкуляють, але він відвернувся й далі пішов.
Чи Довго, чи коротко він ішов, тільки знову з ущелини світло пробивається. Підійшов він ближче, бачить — грот, просторий, високий, під зводом на золотого ланцюга золота лампа торує. А вдалину стін понаставлени діжки, скрині, скриньки, повні золота, срібла, дорогоцінних каменів.
Не поласився овдовілий син на багатство, відвернувся й далі пішов.
Ось іде він, іде й раптом чує чудову музику й спів, начебто сто солов'їв разом співають. Отут скеля перед ним розступилася, розгорнули двостулкові двері й заблискав золотом зал.
Посередині залу на м'якому візерунковому килимі десять красунь у прозорих, як туман, одягах під музику танцюють і ніжними голосами співають. Як побачили молодця, танцювати перестали, і та, що краше всіх, до дверей підбігає, посміхається ласкаво, білою ручкою вабить, солодким голоском кличе.
Отут і святий би не встояв, але овдовілий син згадав свою дівчину — білу лілію, що у селі залишилася, ока рукою заслонив і далі навпомацки побрів. Ішов, ішов і у залізні двері вперся. Рукою до них доторкнувся, вони зі скреготом розгорнули, і вийшов він з тьми на світло сонячний, на саму вершину зачарованої гори.
Коштує він на вершині, дух перекладає, колом озирається. А отут усі, як йому бабка-відьма пророкувала: на голій, як долоня, скелі одне-єдине дерево росте, срібними листочками дзенькає, немов на ста арфах разом відіграють. З-під корінь прозоре джерело тече, на верхній гілці золотий сокіл погойдується.
Побачив молодця золотий сокіл, крабоми змахнув, золотими перинками задзвенів, піднявся у височину й зник у хмарах.
Овдовілий син із сил вибився, до мовець дерева поповзом повзе. Приполз, на голу скелю ліг і до джерела припав. П'є, і з кожною краплею сила у ньому прибуває, рани затягаються, гояться, немов і не було їх.
Напився він удосталь, на ноги підхопився й радісним поглядом на мир подивився, що внизу розкинувся. Раннє сонечко позолотило землю своїми променями. А на землі гір, полів, лісів, рік, сіл, міст — не порахувати! Та усе таке яскраве так строкате, як на картинці. Сто років дивитися будеш — не надивишся.
Раптом чує овдовілий син, над головою крила зашуміли. Глянув — золотий сокіл летить, у дзьобі глечик золотий тримає. Та прямо до нього на плече сідає. Срібні листочки задзвеніли на дереві, і розчув він такі слова:
Побери-но глечик,
Побери золотий,
Наповни глечик
Живою водою.
Гілку мою
Зламай, не жалуй
Та відправляйся
Додому веселіше.
Униз по горі
Змело крокуй,
У воду живу
Гілку вмочай.
Крок ступи —
Водою покропи.
Як веліло дерево, так він і зробив. Зачерпнув золотим глечиком прозору воду, відламав гілку й став з гори спускатися. Ступне, зупиниться, гілку у живу воду занурить і навколо побризкає.
Та свершилось чудо! Де крапля на камінь упаде, там з каменю жива людина встає, посміхається й за ним слідом іде. Чим нижче спускається він, тим більше народу сбирается. У підніжжя гори обернувся овдовілий син, а за ним юрба тисячна валить, точне військо на поході.
Із усіх кінців землі були отут знатні юнаки, сміливі воїни, прекрасні царевичі, минулого й жінки, і старі, і діти. Побачив овдовілий син у юрбі й двох свої братів: солдата з мечем і органіста із кропилом.
Усе селянина за рятування дякують, вірою-правдою служити клянуться.
Валить юрба, а овдовілий син спереду крокує. Ідуть вони день, інший, а на третій приходять у село, звідки він родом.
Біжить овдовілий син до хатинки, двері відчиняє — і до постелі, де мати третій тиждень нежива лежить. Занурив гілку мовець дерева у живу воду й тою водою мати покропив. Та у ту ж мить бабуся ока відкрила. Жива-Здорова, з постелі встає, начебто й не хворіла зовсім. Добрий син обіймає матір, радіє, а з ним і весь народ радіє, веселиться.
Тільки дві людини не радіють: два розумні брати. Кривдно їм, що дурень живу воду роздобув, а вони, розумні, не зуміли. Не захотіли вони на братове щастя дивитися. Тихенько так мовчком у чужу сторону пішли. А у чужій стороні своїх розумників вистачає — ніхто старшого брата не почитає. Та довелося йому гній на поле возити.
Середньому братові зовсім не повезло: склав він голову на чужині.
Чи Багато, чи мало часу пройшло — на місці вбогого сільця розкинулося велике й славне місто. Посередині міста замок височіє.
Овдовілий син одружився на своїй дівчині — білої лілії, і стали вони у замку жити, добрі справи вершити.