Жив-Був у одному селі бідний селянин. Як не бився, не трудився, не міг він зі своєю сім'єю прогодуватися. Ось і прозвали його сусіди Бідолахою.
Дістався йому від батька землі клаптик, так яке від нього пуття? Ліворуч — болото, праворуч — пісок, навіть верес і той не росте, тільки посередке вузенька смужка землі, уся у яминах так каменях. Який вуж отут достаток!
Ось відправився якось восени мужик свою смужку під озимі орати. Кінь — шкіра так кістки, ледве тягнеться, надщерблений леміш по каменях скрегоче. У мужика по чолу піт градами котиться, немов у пекучий липневий полудень. А надворі дрібний холодний дощик мрячить, далечінь імлою затягло, як по осені буває.
Оре, оре мужик. Умаялся, живіт зовсім підвело. Відпочити б так хлібця пожевать, що за пазухою захований. " Ні, — думає, — попрацюю до полудня без відпочинку".
Робота спориться, коли сила є. А у бідного мужика сил мало, і голод його дошкуляє. Кущ шипшини відпочити вабить і від дощу укритися. Призупинився мужик, краюшку через пазуху вийняв, оглянув, понюхав. "Може, з'їсти? - думає. - Хлібець добрий, із чистого жита, хоч і черствий, а скоринка смачно пахне... Тільки сонечко ще низьке, до полудня далеко... Знімання краюшку зараз — до вечора не дотягну. Ні, почекати треба. Покладу-но я краще хліб на межу під кущ: пускай не спокушає".
Обернув краюшку лляною ганчіркою, щоб вогкість осіння не просочила, і з важким подихом поклав під кущ на межу. Оре він і не дивиться по сторонах: ні ліворуч, ні праворуч — ні на пісок пошук, ні на болото топке.
А за болотом і зовсім трясовина бездонна, і водилося там лісовиків сила-силенна.
Зелений Лісовик до себе у драговину заманює. Ухопиться жаб'ячими лапищами за колеса — вони по маточину у трясовині загрузнуть. Величезною зеленою жабою стрибає перед кінськими мордами — коні убік шарахаються, упряж рветься, віз ламається, а змучені, перелякані люди плутають до світанку, дорогу шукають.
Жив там і Синій Лісовик. Цей по протоках, по струмочках з болота у ріки й озера випливає. Мережі у рибалок рве, рибу розполохує! А то греблю прокопає, воду спустить, і водяний млин зупиняється.
Рудий Лісовик болотну лихоманку на людей напускає.
Але отчаянней усіх Чорний Лісовик. Тільки він наважується серед білого дня з болота вилазити, по околишніх полях скакати, у хати заглядати так виглядати, що б йому накоїти, як нашкодити людям, горі-лихо наслати на них.
Ось виліз Чорний Лісовик із трясовини, за кущем шипшини причаївся. Луп-Луп глазищами, озирається, що б таке викинути, себе, Лісовика, потішити.
Бачить: мужик через пазуху хліб дістав, із усіх боків оглянув, у ганчірку лляну загорнув і з подихом під кущ поклав на межу. А сам знову за соху узявся.
Тільки мужик спиною до Лісовика повернувся, Лісовик краюшку схопив і шмиг у кущі. Сидить і чекає, що буде. Мужик покражу виявить, лаятися мабуть стане, злодія проклинати так їх, чортів, поминати. Ось потіха!
Отут сонечко через хмари визирнуло, усе світло позолотило, короткі тіні лягли на мокру землю від дерев і кущів.
Орач з-під долоні на небо глянув, зітхнув з полегшенням: ось і полудень, час черв'ячка заморити. Вивів він коня на межу — нехай попасеться, а сам до куща покрокував, де хліб схоронив. Підходить, а хліба-те ні, одна ганчірка на землі біліє. Мужик очам своїм не повірив. Що за напасть?
- Хто ж це на хліб мій поласився? Мене, бідолаху, без їжі залишив? Не інакше йшов повз людей ще убожій мене. Нехай їсть на здоров'я!
Оторопів Чорний Лісовик. Ось дивак! Не лається, не проклинає, чортів не поминає. А коли так, ніякої радості від витівки немає. Ледве було не підкинув він хліб назад під кущ, так спохватився: негоже їм, лісовиком, людей жалувати. Коли напроказил, так тому й бути. У них теж своя бісівська гідність є.
Лісовик загоготав злобливо, тупнув цапиними копитами, труснув цапиними рогами й умчався ладь — у болото.
А там, у глухомані непрохідної, де нога людська не ступала, на краю мочажини, очеретом і ряскою поросшей, сидів Водяной — старшой над усією поганню.
Розвалився Водяной на троні з вербових прутів і дрімає — разморило його осіннє сонечко. На ньому каптан багатий, з очерету витканий, на лисині — очеретяний вінок, особа зеленню відливає; із себе він величезний, пузатий.
Справи він усе справив: лісовиків так бісенят у різні сторони розіслав — підступ диявольські будувати, добрим людям шкодити.
Зупинився перед ним Чорний Лісовик. Водяне одне око відкрило й запитує:
- Навіщо подарував?
-так ось украв я у бідняка краюшку хліба, — проскрипел Лісовик, — думав, він лаятися стане, нас, чортів, поминати...
- Ну й що? - стрепенувся Водяной. - Проклинав?
- Немає. Здоров'я побажав тому, хто хліб його з'їв.
- Здоров'я, говориш, побажав? - Водяной покачав головою, величезної, як диня. - Засіку у нього мабуть полнехоньки. Що йому шматок хліба!
- Яке там! У всій окрузі убожій його не знайдеш. Із хліба на квас із сім'єю перебивається. Тепер до самого вечора крихти у роті не буде.
Почув це Водяной, брови насупив так як гаркне:
- Ах ти негідник! Або ти забув, що лісовики й біси теж свою честь дотримувати повинні? Останній шматок хліба украв у бідняка? До багатія мабуть потрудней у скриню залізти. Сором і сором! Нехай люди бідняків кривдять. Біжи, що є сили й поклади хліб, звідки побрав.
- Так як же я покладу його? - запхикав Лісовик. - Розкришився він увесь, а крихти птаха склювали.
Водяник приклав палець до носа й задумався.
- Не можеш віднести хліб — службу йому послужи. У працівники до нього наймися. Послужи мужикові вірою-правдою так через три роки вертайся. А до того й на очі мені не показуйся!
Робити нема чого. Водяника, що над усіма бісами й лісовиками старшой, ніхто ослухатися не сміє. Вискочив Чорний Лісовик із драговини болотної, об землю вдарився, у пригожого малого звернувся й до мужика підходить.
Сонце вже за далеким лісом схоронилося, і голодний мужик додому зібрався.
Ледве волочить він ноги, кінь спотикається, соха на каменях, на вибоях підстрибує. А у мужика сил немає її притримати. У очах темно від голоду й утоми.
Отут підходить уводити, увести до ладу ньому незнайомець. Очі зелені, точно лісові озера, волосся, як вороново крило, чорні, над червоними губами темні вусики стовбурчаться, особа рум'яна — хлопець кров з молоком!
Замилувався мужик хлопцем, а що ока у нього злим вогнем горять, цього він не примітив.
Незнайомець соху за рукояті схопив і говорить:
- Давайте я вам допоможу, хазяїн!
Свиснув хлопець, і кінь, начебто доторкнулися до неї чарівною паличкою, стрепенулася, заіржала весело й помчалася додому. Не дати, не побрати молодий жеребець! Мужик диву дається.
- Найміть мене у працівники, — мовить хлопець.
Ще пущі здивувався мужик:
- Яка тобі користь до бідняка найматися? Ми й самі-те впроголодь живемо, а тобі ще платити треба...
А той у відповідь:
- Не треба мені ніякої плати. Не женете мене й у накладі не залишитеся.
Та просив він так наполегливо, що мужик навіть злякався малість. Почім знати, хто він, цей прибулець? Може, розбійник, що від слушної кари ховається, безпечний притулок шукає? Проженеш його, він ще мстити стане. "Краще не суперечити йому", — розв'язав бідняк і говорить:
- Ну що ж, поживи недельку, а коли сподобається, назовсім залишайся.
Так поселився Лісовик у мужика. Першою справою став він коня у силу приводити: скребницею чистить, добірним вівсом годує, ключовою водою напуває. А звідки він овес брав, мужикові невтямки.
Тижня не пройшло — коня не довідатися, немов підмінили його. Боки округлилися, вовна блищить, грива розчесана. Іде-Пританцовивает, рівно дівиця на весіллі. Цілісінький день невтомно працює, а у віз запряжеш — так і рветься вперед, вожжи не удержиш.
Сусіди діву даються. Звідки у мужика такий кінь? Купити — не купив, тому що гроша ламаного у нього немає. Обміняти — не обміняв: хто ж без обману його шкапу побере, а він хоч і бідний, але чесний мужик. Та й масть у коня та ж, і шрам на спині. Чудеса! А може, чаклунство?
Привів батрак коня у силу, за корову прийнявся. По узбіччях, по пришляхових канавах її пасе, траву посочней косить. Вертається корова з пасовища — вим'я у неї, що твоє цебро.
П'ють мужикови дітлах молока досхочу. Побіліли вони, потовстіли. Цвірінчать весело, як горобці, коли сонечко пригріє.
"Гарний батрак, старанний, — думає мужик. - Хліба їсть мало, а працює за семеро".
- Залишайся у мене, живи, — говорить він Лісовикові. - Мені такий працівник потрібний.
Зрадів Лісовик. Не те не минути лиха би йому. Як здасися на очі Водяному, наказу його не виконавши! У погані на цей рахунок строго!
Пройшло скільки-те часу, і ось говорить батрак мужикові:
- Пора поле під озиму пшеницю орати, не те пізно буде.
А мужик у відповідь:
- Так я вже смужку заорав і жито посіяв. Треба адже й під картоплю клаптик поля залишити.
- А геть той шматок біля болота хіба не ваш?
- Мій-Те мій, так користі-те що, — з подихом говорить мужик. - Купини так мохи орати не станеш.
- Давайте я спробую.
- Кінь не подужає.
- У мене подужає. А зерно для посіву я сам роздобуду.
Погодився мужик. Пускай цей чудесний батрак надходить по своєму розумінню. Коли він сам зерно дістане, виходить, збитку у господарстві не буде.
Розорав Лісовик болото. А вночі у всіх хом'яків у окрузі комори обчистив і до польових мишей у нірки заглянув. Писк, плач піднявся — за десять верст чутно! Притяг Лісовик мішок пшениці — ну прямо чисте золото! - і засіяв поле.
Побачили це сусіди, від сміху животи надірвали.
- Ось дурень! Зерно у болото шпурляє. Уже краще б жаб'ячим калом засіяв, хоч жаби розвелися б.
Сміються сусіди, пригорюнился хазяїн. А батрак знай свою справу робить так помовчує.
Прийшла зима. Землю скував лютий мороз. Зате весна настала надзвичайно дружна, тепла. А влітку — суша так спека! Самі старі старі такої жари не пригадають.
Сонце палить вогнем, палить. Дарма канюки жалібно кричать — дощу просять. Земля потріскалася, трава на лугах пожухла-пожовкла, полючи покрилися товстим шаром пили, колоски сумно поникли.
А у мужика на болоті пшениця стіною коштує, налиті колосся до сонця тягнуться. Прийшов час, стисли пшеницю. Урожай зібрали сам-сто.
Насипав мужик полнехонек комора: і на хліб, і на насіння вистачить, та ще на продаж залишиться. Та хоча безглуздої ціни він не заламував, а Усе-таки й у кубушку дещицю грошей відклав.
На батрака він зі страхом, з повагою поглядає. А той працює собі так посвистує, як ні у чому не бувало.
Ось прийшов час поле орати, батрак і говорить мужикові.
- Цього року піски орати будемо.
- Піски? Так там споконвіку не росло нічого — ні билини, ні травинки.
- У мене, хазяїн, виросте.
Не став йому суперечити мужик — знав: хлопець він моторний, тямущий. А сусіди знову до упаду реготали, коли мужик з батраком виїхали пустище орати.
Заорали, посіяли, заборонували, попоралися й сталі чекати.
У тому році літо видалося дощове: ні клаптика блакитного неба, ні сонячного проміннячка. Сірі струмені дощу сумовито хлюпають по калюжах, тарабанять по дахах, течуть по розмоклих дорогах — не пройти не проїхати.
Поле мужика, що у низині, озером розлилося. Хліб згнив на корені, а на пустищі пшениця вродилася напрочуд. Знову зібрав мужик урожай сам-сто.
Не сміються більше сусіди, не до сміху ім. "Звідки батрак знає, дощ буде або цебро?" — ворожать вони.
На третю осінь вийшов якось уночі батрак і давай з болота на пустище бруд носити, а пісок з пустища на болото. Величезний шмат поля осушив, величезний шмат удобрив. Тепер у мужика вся земля орної стала, для сівби придатної. Засівай так урожай збирай.
Кожному ясно: така робота не під силу людині. Прокинувся ранком мужик, побачив, що батрак зробив, сплюнув потихеньку, перехрестився й ні про що більше його не запитував. Стороною обходив і з побоюванням поглядав.
А батрак сложа руки не сидить. Пшеницю, жито, ячмінь посіяв, картоплю посадив. Вистачило місця й для капусти з горохом. Урожай по осені зібрали небачений.
Повна у мужика комора, повна клуня. Та ніякий він тепер не Бідолаха, хоча сусіди по старій пам'яті його так називають. Одежа на ньому справна, особа гладка, рум'яне. А дітлаха із дружиною й зовсім не довідатися, начебто й не вони це.
Час іде, і третій рік уже на результаті.
Настала місячна вереснева ніч. Місяць високо на небі висить і заливає землю потоками блакитного світла, так такого яскравого, що маленький самий гвоздик на дорозі розглянеш, зате звичних предметів не розрізниш — до того світло цей оманний.
Ось вийшов батрак у глуху північ на поріг, об землю вдарився, у Лісовика звернувся й до топі-трясовини помчався.
А там меж вербами й рокитами, меж зіллям болотним, на краю мочажини, очеретом і ряскою поросшей, танець, гульня — дим коромислом! Те погань різна: потвори так русалки, лісовики так біси, упирі так перевертні хороводи водять, скакають, верещать, по-собачі брешуть, гогочуть. А над головами у них вогні болотні, точно вінки вогненні.
Водяник на порохнявому пні сидить, на сопілочці награє — жаб'ячими лабетами перебирає, на срібний місяць любується. Зупинився Чорний Лісовик перед ним, поклонився до землі й говорить:
- Ось і я! Скінчилася моя служба. Вірою-Правдою послужив я мужикові три роки.
- Коли так, залишайся з нами! Ступай попляши, поки місяць не померкне, поки небо на сході не зарум'яниться.
Але Чорний Лісовик до місця пристил, у потилиці чеше, з копитця на копитце переступає.
- Чого тобі потрібне? - запитує Водяной.
- Всемогутній пан і володар! Допоміг я мужикові з нестатку вибитися. Украдений шматок хліба стократ йому повернув. Так і залишити мужика у достатку, у достатку?
- А чого ж ти прагнеш?
- Подшутить над ним малість на прощання.
- Дивися тільки, щоб уся робота нанівець не пішла.
- Не бійся!
Ляснув Водяной у зелені долоні й закричав зичним голосом:
- Агов ви, біси, лісовики, ідіть-но сюди!
Збіглася до порохнявого пня вся погань. У купу збилися, шиї витягнули, чекають, що старшой скаже.
Так і так, говорить він їм.
- Дозволь йому над мужиком подшутить! Дозволь! - заволали, заверещали, заіржали біси, лісовики, потвори.
Водяник ударив себе по зеленому стегну й говорить:
- Добре! Будь по-вашому! Недарма ми нечистою силою звемося, виходить, наша справа підступ будувати, проказить, людей лякати. Зіграй жарт зі своїм хазяїном. Так дивися честі нашої бісівської не посороми!
У Чорного Лісовика ока так і загорілися:
- Не бійся, не посоромлю!
До світанку танцював і співав Лісовик зі своїми. Танцював до упаду, співав до хрипоти. А коли на сході зачервоніла зоря, стукнув цапиним копитцем про землю й полетів прямо до хати мужика.
А мужик спить собі спокійно й ні про що не підозрює.
Ранком говорить йому батрак:
- Служив я тобі, хазяїн, вірно й плати ніякий не вимагав. А тепер давай розрахуємося, у шлях мені пора.
Мужик радий від батрака позбутися.
- Правда твоя, препомножив ти моє добро. Говори, скільки тобі заплатити?
- Ні багато ні мало — захід жита.
Здивувався мужик:
- А на що тобі зерно? На собі адже ти його не потягнеш?
Батрак сміється у відповідь:
- Насипте зерно біля грубки так казан побільше дайте. Стану зерно варити.
- Зерно варити? Та що ж вийде?
- Побачите.
Прийнявся батрак за справу. Залив зерно ключовою водою з такого ключа, що ніколи півнячого співу не слихивал. Варив, парив, цідив, доливав, переливав і нікому через плече заглянути не дозволив.
Чи Довго, чи коротко, запрошує батрак хазяїна до стола. На столі пляшка, а у ній немов вода прозора, тільки заходом гострим у ніс ударяє.
- Що це? - запитує мужик.
Батрак скалить білі зуби й говорить:
- Питво таке.
- Отродясь такого не бачив: ні квас, ні мед, ні пиво!
- Чого даремно дивитися — очима не распробуешь. Ковтніть-но!
Спробував мужик і скривився: гірко й мова палить.
- Так ви побільше випийте, — умовляє батрак.
Мужик надпив і сплюнув з відразою:
- Тьфу, гидота!
Зажурився батрак: невже жарт не вдався?
- Не догодив, значить? Не за смаком моє частування? Ковтніть, хазяїн, ще один раз, зробіть ласку!
Випив мужик стаканчик, випив іншої. У голові у нього зашуміло, хата ходуном заходила. Чудиться мужикові: стіни зваляться, на смерть задавлять. Прагне він устати — ноги не слухаються. Слово мовити прагне — мова заплітається. А батрак зареготав, так так на мужика глянув, що у того мурашки по спині побігли. Догадався він, хто у нього у батраках служив три роки, і з горя третя склянка випила. Випив і під крамницю звалився.
Загоготав глумливо Чорний Лісовик, залишки варива по пляшках розлив, вискочив у вікно й був такий!
Проспав мужик під крамницею до вечора, прокинувся — на душі тужливо, світло біле не милий. А побачив пляшки на столі, немов кліщами до них потягнуло.
Устав він, сусідів покликав і всю ніч пригощав їхнім диявольським зіллям.
З тієї пори зубожіли селяни. Робота у них не спориться, з рук усе валиться. Та і як роботі споритися, якщо вони щоночі до пляшки прикладаються, а ранком із хворою головою встають.
Та пішло у мужика колишнє бідолашне життя: знову безхліб'я, бессолица, у будинку раззорица.
Ось який злий жарт Чорний Лісовик з мужиком зіграв.