Один хлопець у м'ясника у служінні жив. Знудило йому на хазяїна працювати, та й ремеслу він уже навчився. Розв'язав він світло побачити. Попрощався зі своїми дружками, хазяїнові спасибі сказав — і у шлях, у чужі краї пустився. Дійшов до величезного лісу, бачить — порожньо у лісі тому, навіть птахів не чути, колом тільки хаща дрімуча, тіснини так гори високі. Перевалив він через високі гори, страшні тіснини й зустрів там лева, гончего пса, яструби й мурахи. Вони вчотирьох вола загнали. Побачили вони хлопця й говорять:
- Ось нарешті прийшла людей, яка нам потрібний. Убий цього вола так роздягнули між нами. Добре поділиш — нагородимо, погано поділиш — не зносити тобі голови.
Став було він відговорюватися, смерті страшив, але потім думає: «Не зроблю я, чого вони просять, — лев мене однаково прихлопнет». Убив вола й прийнявся ділити. Лева він більше всіх боявся, тому леву кращу м'якоть відкладав, псові кістки кидав, яструбові — тельбух, а мурасі голову віддав. Зробив свою справу й праг уже було стрекача задати, так отут лев йому говорить:
- Перегоди, майстер, дуже вуж ти мені потрафив. Відмінна м'якоть мені у частку дісталася, їм і радію.
Та пес говорить:
- Мені ти теж догодив. Ну й кісточки! Найбільше я кісточки люблю погризти.
Яструб сказав:
- Так уже краще, чим мені, нікому ти не догодив. Ледве дзьобом доторкнуся — саме усередину йде, знай собі ковтай.
Мураха теж сказала:
- Уж я мовчу, не хвастаюся, боюся, вам завидно буде. У мене отут їжі на багато тижнів, а коли усе вилущу, будинок вийде величезний я у ньому комор без рахунку, щоб припаси зберігати. У самого короля такого будинку немає.
Слухає м'ясник ці мовлення й радіє. «Ну, раз так хвалять, виходить, не вб'ють». Але Усе-таки поглядає, як би вшити.
Отут лев знову говорить:
- Ми тебе без нагороди не відпустимо.
Залишив він свою їжу, підійшов до молодого м'ясника, вирвав зі своєї гриви пучок довгих волосків і сказав:
- Ось тобі від мене нагорода й плата. Спрягти далі, чим золото, це тобі у лиху придасться. Коли побачиш, що людськими силами лиху не допомогти, побери волосок у рота я відразу станеш таким же могутнім, як я.
Пес теж так зробив. Яструб кілька перинок у себе вирвав, віддав хлопцю й сказав:
- Коли побачиш, що на своїх ногах від лиха не піти, побери перинку у рота — крила виростуть, і полетиш.
Та мураха у боргу не залишився. Відірвав у себе одну лапку й сказав:
- А це ліпше спрягти. Штучка мала, так корисна.
Подякував молодець кожного я пішов своєю дорогою.
Ішов-Ішов через ліси, гори, доли й заблудився. Бачить — прямо перед ним висока гора й на тій горі вогник світяться. Радий би він на ту гору зійти, так висока боляче, і болото перед нею. Побрав він тоді у рота яструбина перинка — упевнитися, чи правду йому ті четверо говорили. Вийшло — правду. Тільки він перинка у рота поклав, зробився відразу яструбом, болото перелетів і на вершині гори сів. Не вогонь там горів, а світилася це золоті двері, ланцюгом до великого каменю прикута. Та бачить він — стирчить неподалік з гори грубна труба й димок з неї у'ється. Подумав хлопець: «Знати, хтось там, у горі, живе». Захотів двері відчинити — вона не піддається. Побрав він тоді мурашину лапку, у рота собі поклав, мурахою обернувся й проліз у замкову щілину. За дверима сходи виявилися — широка, довга. Спустився він по ній униз, бачить — там ще одні двері, тільки незамкнена. Відкрив він її й завмер на місці: коштує перед ним прекрасна дівиця. Глянула вона на нього й ледве розуму не втратилася, так довго вже людину не бачила.
- Ах, молодець, — говорить вона йому, — видне, щаслива доля тебе сюди привела. Три роки я тут, ні птаха, ні людину не бачу. Але горі тобі — ніхто звідси живим не вибереться, страшною смертю помреш! Як тільки пан мій прилетить, відразу тебе на шматки розірве. А я королівська дочка, далеко мої рідні краю.
Він їй відповідає:
- Спочатку скажи мені, хто твій пан.
- Мій пан — страшний дракон і притім ще диявол.
- А тепер скажи мені, не чи чула ти від нього слова заповітного, яке тебе визволило б.
- Слова такого не чула, людину такого не бачила, який міг би мене врятувати.
Він їй говорить:
- Я зараз піду звідси, а ти, коли твій пан прилетить, прийми його ласкаво. Та запитай, є чи на світі така людина, яка може його здолати й тебе звільнити. Ранком я прийду, і ти скажеш мені, що він відповів.
Поклонився він їй, пішов. Обернувся яструбом і від цього місця подалі полетів. Цілу ніч у пустелі провів. А королевна зробила всі так, як він їй велів. Приветила дракона. Дракон їй говорить:
- Щось ти нині ласкава. Тепер я бачу, що ти по своїй волі у мене жити залишишся.
Вона йому відповідає:
- Я вуж до тебе звикла, так до того ж знаю, що немає такої людину на світі, хто міг би з тобою подолати й звільнити мене. А ти хазяїн добрий, краще й бажати нема чого.
Він говорить:
- Будь завжди із мною ласкава, дочка, я тебе не скривджу, берегти буду. Так коли б ти й захотіла з-під моєї влади вирватися, не вийде нічого. Усі королі миру не зуміють здолати мене, і немає такої людину на світі, хто б тебе з моїх рук вирвав. Хіба що він левом, псом, яструбом і мурахою обернутися може, так адже так не буває.
На тому розмова й скінчилася. Королевна ледве дочекалася, поки ранок настане. Настав ранок, пан її полетів усяких страв для неї добувати. А молодець у ту ж пору, що й напередодні, до неї з'явився. Вона йому з радістю усе передала, що від дракона почула, і сказала, якої людину він побоюється. Молодець її заспокоїв:
- Сподівайся. Незабаром звільню тебе. А спочатку я повинен у твоє рідне місто потрапити. Здається мені, що їду, яку дракон тобі приносить, він у твого батька добуває.
Знову він поклонився їй і пішов. Добрався до того міста, звідки королевну дракон потяг, попросився у один будинок переночувати. За вечерею почали його хазяї, як водиться, розпитувати, хто він і звідки. Він теж їх запитав, що у місті чути. Хазяїн йому сказав:
- ПРО, у нас повно різних звісток, і всякий день нові. Три роки тому дочка нашого короля із саду украли, а хто — по цю пору невідомо. Уже король-те по всій землі гінців розіслав: хто, мол, її знайде, тому вона у дружин дістанеться й королівство у придане. Знаємо тільки, що вона жива. Щодня об одинадцятій годині підбирається до королівських черід вовк і тягне кабана. Так не несе із собою, а відразу на місці заріже, серце вирве — і був такий. Не інакше, як для королівської дочки. Вовк цей на вовка-те не схожий, у нього сто мисливців стріляли, а не вбили. Король більші гроші обіцяв тону, хто цього вовка вб'є або вистежить. Тільки це не у людських силах.
Наш молодець так відповідає:
- Відведіть-но мене завтра до короля у пастухи найматися. У мене вовк кабана не потягне. А потягне — однаково живим не піде.
Засміявся хазяїн і говорить:
- Ех, мила людина, посабоней тебе отут були, та й то нічого не добилися. Ну, коли так уже прагнеш, відведу тебе завтра, виконаю твоє прохання.
Раночком рано прийшли вони до короля. Зрадів король, що найшлася людина, яка прагне вовка вбити й принцесу відшукати.
- Знай, молодець! Якщо вовка вб'єш і дочку мою сюди доправиш, віддам тобі її у дружин, а з нею ціле королівство. Аби тільки мені її ще хоч один раз побачити.
Пішов молодець до череди — за містом воно паслося. Настала визначена година, і знову прибіг вовк за кабаном. Молодець як закричить:
- Іди ладь! Нині тут пастух колишнім непари!
Вовк тільки глянув на нього — і до череди. Обернувся наш м'ясник левом — і за вовком! Але отут з вовка заєць вистрибнув і понісся ладь. Молодець гончим псом обернувся — і за ним слідом. Наздогнав зайця, кинув на землю, а із зайця утоку вилетіла. Ну, хлопець за нею яструбом у небо! Вискочило з качки яйце й на землю впало. Роздзьобав яструб це яйце, а у яйці — золотий ключик від золотих дверей. Він вуж до череди не відвертав, відразу полетів на ту гору, де королевна була.
У місті ніхто не знав, що з ним сталося. Дивувався народ, що кабанів у череді більше не убуває. А ще більш тому дивували, що пастух за платою не приходить.
Ось опустився молодець на гору, відімкнув золоті двері золотим ключем і перед дівицею став. А вона там не одна була, там і пан її був. Прийняв він подоба людська, тільки копита у нього кінські. Налетів на молодця й кричить:
- Чого тобі треба, розбійник, у моєму будинку? Дівиця сподобалася? Перегоди, я з тобою таке створю, що тобі не до дівиць буде!
Молодець обернувся левом, схопилися вони, битися почали. Так один одного дубасять — гора тремтить. Та переборов лев диявола страшного, убив його. Той смолою чорної розлився й пропав.
Було там золота й брабоянтів незліченно. Набрали вони добра багато й на собі через ліси й доли вага цю несли. Дійшли до першого міста, коней найняли й вуж далі, до батька королевни, на конях доїхали. Зупинилися вони на ніч у одній корчмі, а вперед себе гінця послали королеві — мол, дочка ранком у рідному будинку буде. Король до ранку не дотерпів, виїхав до них назустріч із усіма своїми лицарями. Зустрілися вони нарешті — те-те радість була! Праг король від молодого м'ясника грішми відкупитися, так той показав йому купи брабоянтів — усі скарби королівські затьмарив. Стримав король слово, дочка йому у дружин віддав і королівство впридачу. Весілля пишну справили. Та був молодий м'ясник добрим королем.
Хто добрий, нехай довго живе, а хто злий, нехай у землі гниє. Отут і кінець.