Пішов Яно Вабочек косити сіно на луг, що цього року йому призначили. Трохи пізніше прийшли туди ще Игнац Киселяк і Фелікс Гурка. Поділили луг, скільки кому покладалося, і почали косити кожний на своїй ділянці. Игнац у всю намагався — його-те ділянка більше всіх була.
Опівдні сіли у тенечке й за обід узялися. Киселяк, той на хліб сало кладе, а Вабочек і Гурка сухий хліб жують. Вабочеку, зрозуміла справа, маленько завидне стало, і говорить він Киселяку так:
- Знаєте що, кум? Я теж століття при справі, ні на хвилину не присяду. Своєї роботи немає — іншим допомагаю, усі зайвий заробіток. Та не зрозумію я, що за причина, але не везе мені у господарстві. Жодного разу я не забив свиню, щоб мені на сальце розговітися. Може, ви, Игнац, знаєте, у чому отут штука?
- Я, розумієш, тобі не скажу, тому що сам не знаю. Але знаю, хто тобі, Яно, міг би це відкрити, якщо дуже прагнеш. А якщо не дуже прагнеш, то й зв'язуватися не варто.
- Невже так важко дізнатися?
- Та не говори! Треба у найстрашнішу грозу залізти на верхівку Жіночої гори. Туди у цей час сходить із хмар тучевик. Він на всі питання відповідає,
- Вірно говорите, кум, нелегка ця справа. Але варте. Уже я туди заберуся. Дуже мені полювання знати, чому мені так не везе у господарстві. Адже працюю я не менше інших, усе у будинок несу.
- Це правда. Працівник ви що треба, - ніхто слова проти не скаже.
- Те-Те й воно!
Яно Вабочек слів на вітер не кидав. Назавтра ж сходив до сповіді, щоб у будь-який час бути готовим у дорогу. Та став чекати.
На третій день Жіноча гора затуманилася, стали хмари збиратися, грім загримів. Яно Вабочек усе кинув і бігцем на гору! Добіг до Проламу, а гроза на збиток пішла, Жіноча гора знову відкрилася. Повернувся Вабочек. «Забарився я, — думає. - Жвавіше управлятися треба».
Чи Довго, коротко — знову Жіноча гора затуманилася. Вабочек саме на косовиці був. Кинув косу й, у чому був, бігцем на гору! Усю дорогу біг і поспів саме вчасно. Тільки забрався на Жіночу гору, отут гроза й ударила.
Спочатку ніхто не з'являвся. Сіл Вабочек на камінь і став чекати, що буде. Вітер виє, блискавки блискають, грім гримить. У Вабочека волосся сторчма на голові коштують, трясеться від страху. Та раптом у очах у нього стемніло, і з'явився йому тучевик: сива бородища по пояс, сам у лусці, з кожної лусочки вода біжить. Заторопів Вабочек, коштує, білий як стіна, мовчить, немов мова проковтнула.
- Чого тобі потрібне? - запитує тучевик. А Вабочек — ні гугу.
Бачить тучевик, що Вабочек торопіє, і говорить:
- Сам знаю, навіщо ти прийшов. Прагнеш, щоб я тобі сказав, чому тобі у господарстві не везе. Так?
- Так, — відповідає Вабочек.
- Подми мені на долоню.
Подув Вабочек, і у тучевика на долоні здалося його зображення. Подивився тучевик на зображення й запитує:
- Хто це? Довідаєшся?
- Як не довідатися! Це ж я.
- Вірно. Це ти. Схоже, людей ти чистий, чесний і добрий. Ні ти, ні твоя дружини не винуваті, що вам не везе. Виходить, причина далі. Подми мені на долоню.
Знову подув Вабочек, і здалося у тучевика на долоні зображення Вабочекова батька.
- Довідаєшся цієї людину?
- Довідаюся. Ще б я свого батька не довідався!
- Так. Це твій батько. Та на ньому гріха немає. Був він людей добра й слушний. Подми-но ще раз.
Вабочек подув. Здалося зображення його діда.
- А це хто такий, знаєш?
- Знаю, дід мій.
- Правду говориш. Це твій дід. Та на ньому теж гріха немає. Пошукаємо далі. Подми-но на долоню.
Подув Вабочек ще один раз, і на долоні у тучевика здалося зображення невідомої людини.
- А цього довідаєшся?
- Ні, цього не довідаюся.
- Уж коли на те пішло, я тобі скажу, хто це. Це твій прадід. Він причина твоєї невдачі. Глянь, як він насупився — уся особа перекосила. Людей він був злий, це відразу видне. Людей обманював, обкрадав безсовісно, чуже життя ні у гріш не ставив, п'яниця був страшний: що добуде — відразу й проп'є. Увесь будинок розорив. Чого ж отут дивуватися, що його потомству не везе, коли він винної основи не заклав!
- Стало бути, правду говорять, що гріх до сьомого коліна не змивається? - запитує Вабочек.
- А ти як думав! Розумієш, що до чого? Якщо прагнеш, щоб тобі везло, то повинен ти людям повернути усе, що у них твій прадід украв. Без цього не обійтися, ось і вся розповідь.
- Уклінно дякую за раду, — поклонився Вабочек, і тучевик пішов.
Повернувся Вабочек з Жіночої гори, зібрав по будинкові весь скарб, усе, що почел за крадене, і вночі але всьому селу розкидав. Пішов ранком подивитися, де що как. лежить, а того й сліду немає. Зрадів Вабочек: спритно-де він позбувся всього, що злом мічене.
Та справді стало йому на господарстві помаленьку везти. Та земельки прикупив, і корову, і двох, і трьох. Став забивати по дві свині у рік і на сало на чужому хлібі вже не заздрився. Будинок у нього — повна чаша, людям він більше не заздрить нишком, дивиться всім змело у очі.
Та ось зустрів він з Феліксом Гуркой, з тим самим, з яким сіно того разу косив так сухим хлібом давився. У того у господарстві нічого не поправилося. Бедовал він, бідолаха. Та вже так захотілося йому довідатися, тому ж це кумові Вабочеку везти початок. Зупинив він Вабочека.
- Кум, а кум! - говорить. - По якій такій причині вам тепер везе, а мені немає? Як бедовал, так і бедую. Відкрийте мені секрет.
- Відкрию, тому ж не відкрити. Тому два роки, як ходив я до тучевику на Жіночу гору у саму грозу. Та тучевик мене напоумив, що потрібне зробити, щоб господарство йшло на лад. Треба б і вам туди сходити. Суперечки ні, дорога важка, так справа того коштує.
- Ось добре, кум, що ми з вами зустріли!
- Ну, те-те.
Розпрощався Вабочек з Гуркой і пішов по своїх справах.
А отут саме стала над Липницей гроза збиратися. Та понісся Гурка, не довго думаючи, до тучевику на раду. Добрався до вершини Жіночої гори у саму грозу, бачить-тучевик зійшов уже із хмари й на скелі сидить. Видрав Гурка до нього ближче й запитує, чи той він тучевик, що кумові Вабочеку дав добру пораду.
- Той, — відповідає тучевик.
- Так скажи й мені, чому мені у господарстві не везе.
Тучевик аж підхопився.
- Ах ти, сукин син, злодюга, п'яниця! - кричить. - Та ти ще про невдачу будеш мені говорити!? Пив би менше!