Один король ніяк не міг дочекатися потомства; видне, така була божа воля. А його піддані нарікали: мол, хто ж після смерті короля правити буде? Уже й про королеву шепотілися, чи вірна чоловікові: як говориться, тільки на витоптаному стьобанні трава не росте.
Пройшло багато років, і ось королева затяжчала. Але так довго не могла розв'язатися від тягаря, що король із розпачу викликнув (чого ніяк не можна було робити):
- Нехай народить кого завгодно, аби тільки народила!
Та ось з'явилася на світло королівська дочка. Однак нечиста сила по допущенню батька наклала на неї закляття, і народилася вона чорної як вугілля. Подивився на неї король, загорював, але сказав дружині:
- Що ж поробиш! Раз бог послав, треба ростити...
Повелів він замкнути дочку у вежі, щоб особи її ніхто не бачив, а сам скликав звідусіль докторів, мудреців і вчених людей. Але вони лише без кінця ворожили, на яку-таку зірку або погань мати задивилася, а путнього нічого присоветовать не могли. Тільки одна проста бабуся передбачила королеві, що дочка його вмре вісімнадцяти років зроду, але, бог дасть, доля над нею змилостивиться, і повстане королевна із труни найкрасивішою дівчиною на світі.
Як бабка передбачила, так воно й трапилося.
Вісімнадцяти років зроду королівська дочка вмерла, а перед смертю попросила батька, щоб поховав він її у костьольній усипальниці й щоночі ставив у труни вартового.
Король улаштував дочки пишний похорон. Труна розкішна був, у дзвони дзвонили, жалобні корогви несли, молебні відслужили й поховали її у королівській каплиці при костьолі.
У першу ніч поставили до труни не солдатську, а офіцерську варту: король зробив навіть більше, ніж дочка перед смертю просила. Але ледь пробило північ, труну відкрився, вискочила з нього чорновида королевна, молодого офіцера задушила, напилася його крові — і давай буйствувати у костьолі. Свічі у вівтарі переламала, хрести й ослона поперевертивала, статуї святих побила, корогви у жмути роздерла. Усю ніч біснувалася у костьолі, і тільки, коли проспівав півень, уляглася назад у труну.
У те ж ранок доклали про це королеві і його придворним. Ті перелякалися, але Усе-таки ще раз офіцерську варту у труни виставили, і ще один вартовий загинув жахливою смертю.
Отут уже всіх страхом дошкулило. Ніхто з офіцерів і солдатів не погоджувався на такому пості стояти. Розмови пішли, що королівська дочка — упир, погань нічна й потрібне відітнути їй голову, покласти на груди, перевернути її ниць і зарити на цвинтар. Тоді вона напевно перестане страх наводити. Але король праг стримати клятву, дану дочки перед смертю. Він велів зібрати усе своє військо й урочисто оголосив: хто врятує чорну королевну, тому він ні у чому не відмовить. Але не було такого сміливця, який захотів би распроститься з життям і стояти у варті у труни.
Нарешті Усе-таки з'явився один солдат. Він королеві вже сім років служив, але ніяких нагород не вислужив. До сповіді не ходив, ні у бога, ні у чорта не вірив, найбільше на світі горілку любив, усе, що мав, пропивав. Він знав, що після служби чекати йому гарного нема чого. Дадуть кілька грошів, латаний мундир так милиця на дорогу, а йти-те нікуди. Помотаєшся по білу світу й з голоду подохнешь. Вийшов солдат з ладу й заявив: «Так і бути, піду я на цей богом проклятий пост. Дайте мені тільки на ніч горілки побільше й доброї закуски».
- Кварту ставлю, — говорить король.
- Краще б три, — говорить солдат.
Погодився король, і пішов солдатів на пост. Проводили його з почестями. Ще б! Сам себе людей на погибель прирікає.
Відкрив він двері притвору, увійшов у каплицю й першою справою до фляжки приклався. Потягнув раз, інший, а хоробрості не додається. Тихо, темно, тільки місяць світить у віконце. Ось-ось диявольська мара почнеться й упир кришку труни з гуркотом відкине.
Присів солдат на крамницю й задумався над своєю нещасною часткою. Утечи він з костьолу — кулі не минути. Залишися — загубиш себе, а головне, душу. Висповідатися — так ксьондза ні, а почни кликати ксьондза — боягузом назвуть. Не знав солдатів, як бути. Став він згадувати лихі бої, вуж зовсім було воспрял духом старий рубака. Але подивився навколо — знову страшно стало за свою грішну душу.
Раптом годинник не поспішаючи пробили десять. Служивому зовсім моторошно стало, не витримав він і втік з каплиці. Помчався куди ока дивляться, аби тільки подалі від того проклятого місця, де упир дві ночі підряд людською кров'ю впивався.
Біг він, біг, опинився на цвинтар посередині могил. Та отут чує раптом чийсь голос:
- Куди біжиш? Чого так злякався?
Придивився солдат, бачить — сидить перед ним седенький дідок з довгою бородою. Особа у старого привітне, добре. Заспокоївся солдат і розповів йому всі, як на дусі.
- А ти не біжи, служивий, — говорить дідок. - Возвернись-но у каплицю, нічого худого там з тобою не трапиться. Тільки насади на гвинтівку багнет, застроми її у лаву, скинь із себе плащ і ківер, накинь на рушницю, а сам ступай у костьол, сховайся за вівтар і сиди там. Та, головна справа, не ворушися.
Осмілів солдатів, повернувся у каплицю й зробив усі, як радив дідок.
Ось настала північ. Труна зі страшним гуркотом розкрився, чорна королевна вискочила на середину ноплиці, побачила закутану плащем гвинтівку й закричала:
- А-А-А! Нині мені молоденький солдатик!
Схопила вона гвинтівку, упилася у неї зубами й навпіл перекусила. Зрозуміла, що це не людей, і заволала страшним голосом:
- Ой, схоронили мене живу, а мені їсти хочеться! Де солдат? Де він ховається?
Метається королевна по костьолу, «А, знаю, де ти!» — кричить, але нікого не знаходить. Солдат, як і велів дідок, не озивається, не показується. Шукала-Шукала королевна, притомилася, а отут і час усе вийшло, уже й колись їй свічі ламати, фігури бити так корогви рвати.
Страх пробирав солдата, особливо коли він бачив, як у королевни ока синім вогнем горять. Нарешті пробило дві години, прийшло їй час назад у труну лягати, і захлопнулася за нею гробова кришка з тим же страшним гуркотом. Вийшов солдат через вівтар, одягся, чує — ноги не тримають, і присів на крамницю.
Ранком прийшли його товариші з покійницькими носилками. Хіба такий забулдига, думають, упорається з тим, що не під силу було бравим офіцерам?
Увійшли у каплицю, бачать — живий солдат! Подивувалися вони такому чуду й відразу королеві доклали. Праг король дізнатися, як це служивий від смерті вберігся. Але солдат нічого не розповів: дідок йому це заборонив.
Тоді наказав король, щоб і на другу ніч спорядили на пост того ж солдата. Служивий зажурився: одну-те ніч ледве пережив, а отут ще раз змушують щастя катувати.
Знову пізнім вечором звели його у каплицю, знову злякався він, що загубить свою грішну душу, і знову на цвинтар побіг у надії дідка зустріти. Та зустрів.
- Вертайся й на цю ніч у каплицю, — сказав дідок. - Залишишся цілий. Сховайся на хори, а по сходах розклади ладанку, чіткі, молитовник — усі що є. Якщо ж королевна захоче до тебе іншим шляхом пробратися, співай молитву.
Та сказав яку.
Солдат знову послухався ради. О дванадцятій годині вискочила королевна на середину костьолу. Відразу було мабуть, що вона страшно голодна. У такій люті вона по костьолу носилася, що у служивого від страху у очах темніло. Побігла вона до вівтаря, забралася на амвон і отут побачила його на хорах.
- А, так геть ти де! - закричала вона страшним голосом і кинулася до сходів.
Але як ступить на сходинку, відразу у неї ноги підкошуються: не дають їй проходу ладанки, чіткі так молитовники.
Тоді побігла вона до гробниць, розвернула їх, витяглася з них труни й початку їх один на одного ставити. Нагромадила трун ледве чи не до самих хорів. Отут-Те солдат і запік тремтячим голосом молитву.
Волосся у нього від страху сторчма стали, але бідолаха усе співає й співає, а королевна вже карабкается до нього по трунах. Дійшов отут черга, проспівав він найдужче слово у тій молитві, і звалилася гора із трун.
Тричі королевна її заново нагромаджувала, кістки й черепи звідти сипалися. Але солдат щораз гору ту молитвою валив. Отут почало світати. Королевна, як добра господарка, клопотати початку, усе прибрала, труни на місце поставила й сама вляглася, куди покладене.
Ранком солдата випустили й знову сповістили короля, що служивий цілий. Не погоджується-де він розповісти про те, що діялося вночі у костьолі, але не відмовляється й втретє стояти на годиннику у труни.
- Ти нічого не бійся, — покарав йому ввечері дідок. - Це вже останнє випробування. Роздягнися догола й сховайся за дверима каплиці, щоб тебе не видне було. А коли королевна вибіжить у костьол, заберися у її труну, лежи й мовчи. Нехай вона тебе лякає, кричить, термосить. Лежи тихо й знай, що нічого худого з тобою не приключиться.
Солдат знову послухався доброї ради й виконав усе, що велів дідок.
Ось кинулася королевна у костьол і давай солдата шукати всюди — і за вівтарем, і на амвоні, і на хорах. Шукала-Шукала й нарешті знайшла у власній труні.
- А-А-А! Ось ти де, соколик! - диким голосом кричить. - Убирайся геть із моєї постелі!
Але солдат і не мерзнув, глянув мигцем на неї й бачить — особа у королевни побіліло. Зрадів солдат, лежить собі, не шелохнется. А вона-те біснується, вона-те волає:
- А ну, виходи! Не те зараз розірву!
Солдат ледве на бік повернувся, глянув одним вічком, бачить — королевна стала білою по пояс. Улігся він зручніше, а вона смикає його, смикає, ладь зі свого місця жене. Однак солдат і не думає нікуди йти. Тільки голову підняв і пабоно дивиться, як королевна білої робиться. А королевна вся ослабнула, затихла, і голос у неї вже на людський схожий стає. Побачив солдат, що вона зовсім побіліла, і повернувся до неї.
Обійняла вона отут його своїми білими ніжними ручками й разом із труною підняла. Не кричить, а ласкаво так просить:
- Милий ти мій солдатик! Вставай. Знай: позбавив ти мене від моїх мучень.
Допомогла вона йому вийти із труни й відвела у костьол. Одягся солдат. А отут і розвидніло зовсім.
Чує вояк: руки-ноги мерзнуть, у горлі сухо. Подивився він на прекрасну королевну й змело запитує:
- Горілочки не чи вип'єш?
Королевна з покірністю відповідає йому:
- Раз тобі хочеться, то давай вип'ємо.
Випили вони по одній чарці, потім по іншій, закусили; ну, а після обнялися й селі рядком. Прийшли солдати, побачили їх і розв'язали, що королевна-упир задушила служивого. Викликали підмогу, засмучуються, що ось-де солдат дві ночі вистояв, а на третю безславно вигин.
Але ось підійшли ближче й бачать — посміхається солдат, а королевна живехонька й весела.
Тоді побігли вони й доклали королеві: мол, дочка жива й солдат живий.
Король відразу наказав впрягти у золоту карету шість найкрасивіших коней зі своєї стайні, а для дочки захопити святкове вбрання. З'їздив за дочкою й солдатом у костьол, покликав на бенкет самих знатних гостей, а дочка й солдата посадив за стіл, у саму середину.
- Що заслужила людей, — запитав він гостей, — який мою зачаровану дочку від погибелі врятував?
Одні сказали, що він гідний побрати її у дружин, інші, заздрісники, нашіптували, що негоже, мол, королівської дочки виходити заміж за такого забулдигу.
Але краще всіх відповіла їм сама королевна. Обійняла вона вояка за шию й оголосила:
- Виходжу заміж за того, хто мене врятував!
Чого ж мудрованого: хоч і випивака, так живий. Усе-таки таки краще, чим дошка гробова.