Їхав один король по білу світу. Удень одне місто проїхали, уже темніє, а іншого міста досі немає й немає. Дивиться король — вогник горить. Наказав він кучерям подивитися, як так що. Пішли кучері, подивився — сидить у хатинці швець, чоботи тачает. Повернулися кучері до короля, розповів, і поїхали вони до шевця ночувати. Ось лягають вони спати, а швець усе шиє так шиє. Став король його запитувати, скільки він заробляє.
- За день вісім мідяків, — відповідає швець, — На два живу, два позичаю, два через забір кидаю, два повертаю.
- Як так? - запитує король.
- А ось так, — говорить швець. - На два сам годуюся, два позичаю, тобто на сина витрачаю, на його годівлю й вчення. Два відкладаю дочці на придане, вийде вона заміж, мені їх не поверне — стало бути, через забір кидаю. А на два батьки годую, борг повертаю. Адже він у молоді мої годочки кормил мене, і напував, і вчив.
Сподобалися королеві сапожникови слова. Велів він нікому тієї розгадки не відкривати, інакше, мол, окоротит шевця на голову. А сам, як додому повернувся, наказав усім меншим королям, що під ним ходили, розгадати цю загадку. «А якщо не вгадаєте, — говорить, — голови вам поотрубаю». З'їхалися менші королі, думали, думали — ніхто розгадати не може.
Самий худорідний з тих королів став дізнаватися, як так що, добрався до тих кучерів, став запитувати, де той швець живе. Кучері нізащо говорити не праг. Обіцяв йому худорідний король більшу нагороду, і поїхали вони вночі до шевця. Не праг швець нічого говорити. Ну так заплатив йому король щедро, так він зрештою натякнув, що до чого. Вони до ранку потихеньку й повернулися.
Став великою король усіх менших королів один по одному запитувати. Та останнім того, самого худорідного. Він один з усіх і розгадав загадку. Та одержав за те по половині королівства у всіх інших. Але на нього ніхто зла не тримав. Навпаки, усе раділи. Якби не він — усім би голів не зносити.