Жив на світі один жебрак. З малолітства милостиню просив на папертях, люди його не кривдили, хоч і був він здоровіший мужик.
Ось ішов він раз через ліс, день був жаркий, захотілося йому передохнути, у людському житлі посидіти, так ніде. Ні корчми не видне, ні лесникова будинку. Хто ж, крім розбійників, стане у лісі жити? Зовсім притомився жебрак і подумав: «Хоч би чорт мене дав притулок, чи що?»
Ніч настала. Іде жебрак, іде, місяць через хмаринку виплив, світле у лісі стало, бачить жебрак — щось за деревами темне. Підійшов ближче, дивиться — перед ним будинок коштує. Увійшов він у будинок — темно, порожньо. Злиденні недарма суму носять, порився він у сумі, недогарок свічі витягся, сірника дістав, запалив свічку й бачить, що коштує посередині великої хати. У червоному куті образ висить, під образом — крамниця. Образ великий, від самої стелі ледве чи не до самої підлоги, рама у нього золочена, а хто намальований, не розібрати — темно. Сіл жебрак на підлогу, свічку на крамницю поставив, скинув одежонку й давай вошей давити. А свічка знай собі горить перед образом, горить так потріскує, усе яскравіше розпалюється. Глянув жебрак ненароком на образ — що за диво! Зовсім не святий на ньому зображений, а сам диявол, точнісінько такий, яким його малюють.
Був жебрак не з боязких, не дуже-те він злякався. Справу своє скінчив, одежонку накинув і давай образ розглядати. А свіча-те усе на крамниці коштує, горить так потріскує. Раптом чує жебрак — двері за спиною заскрипіла, увійшов хтось. Оглянувся він, придивився, бачить — коштує багато одягнений пан. Говорить незнайомець:
- Що ти тут робиш, чоловіче?
- Праг я отут переночувати. Ви вуж не гневайтесь, я по білу світу броджу, притомився.
- Добре. Залишайся тут, спи собі на здоров'я. Ти мені таку честь виявив, що й не знаю, як тебе дякувати. Проси, чого прагнеш.
Здивувався жебрак:
- Так що ж я такого для вас зробив?
- Тем ти мене порадував, що перед моїм образом свічку поставив. Це мій будинок, це мій портрет. Це я і є, але ти мене не бійся.
Перелякався жебрак, глянув на портрет: що правда, то правда, — схожі як дві краплі води. Та ріжки на голові, і копита замість ніг, хвіст фраком прикритий. Спітнів жебрак від страху, а диявол і говорить:
- Звичайно люди святим поклоняються, а мною гидують. А ти ось мені честь, як святому, виявив, цього я ніколи не забуду. Проси, чого прагнеш, усе для тебе зроблю.
Попросив жебрак доїсти й попити — у одну мить усе на столі з'явилося.
Поїв він, попив, а сатана йому говорить:
- Проси ще, чого тобі потрібно.
Відповідає йому жебрак:
- Е-Е, ваша погань, людина я скромний, дайте, якщо можете, грошенят на дорогу, і піду я ладь.
Дав йому диявол грошей, а сам говорить:
- Що гроші! Нині вони є, завтра їх немає. Ось зроблю-но я тебе королем!
- Ну, який з мене король! Жартувати изволите.
- Зовсім не жартую. Неподалік звідси живе один король, є у нього дочка-красуня, ось я й женю тебе на ній.
Задоволений собою сатана, від радості по хаті скакає.
Засміявся жебрак:
- Так на такого бурлаку, як я, королевна й дивитися не захоче.
- Це вже моя турбота. Я усе так улаштую, що вона у тебе по вуха закохається. Ну як, згодний?
- Нехай буде по-вашому, — відповів жебрак. Хоч і не вірилося йому, а Усе-таки здалося заманливо.
Приніс нечистий воду, вимив жебрака, підстриг, зачесав, і став той молодець-легінем. Велів сатана йому надягти своє лахміття, а у руки дав золоту табакерку. Сам одягся лакеєм у багатій лівреї й говорить:
- Тепер у костьол підемо до обідні. Ти ось у цьому самому одязі ступай у перший ряд до самого вівтаря й сідай поруч із королевной. На тебе усе коситися будуть, а ти не обертай уваги. Я, начебто слуга твій, устану з молитовником позаду. Як помітиш, що ти не по вдачі королевне, дістань табакерку й почастуй її табачком — вона відразу ж подобріє.
Пішов жебрак у костьол, а сатана слідом іде — начебто слуга його. Пройшов жебрак у перший ряд, сіл поруч із королевной. Та зморщилася, скривилася, але шум піднімати під час служби посоромилася. Тільки у серцях сказала:
- Як ти посмів, жебрачка, сісти у костьолі поруч із мною?
Жебрак змело їй відповідає:
- Бачиш мого слугу, що за коштує? Стало бути, не з бідних я. У гріхах каюся, ось і переодягся жебраком. Не відвертайся, королевна, - може, доведеться тобі й у іншому обличчі мене побачити.
А отут слуга подає жебракові молитовник, у оксамиті з позолоттю. Та обідня саме почалася.
Розібрало королевну цікавість, розпитує вона жебрака, а він відповідати не квапиться, тільки усе підносить їй золоту табакерку й пригощає пахучим табачком. Побрала королевна табаку й закохалася у жебрака. А коли обідня скінчилася й пішли вони до виходу, запросила королевна його на завтра до себе у замок.
- Приїду, прекрасна королевна, — відповідає жебрак. - А ти тим часом скажи своєму панотцю, що прагну я просити у нього твоєї руки.
- Приходь, бажаний мій! А тепер до побачення! - сказала королевна, почервоніла, за звитої своєю з костьолу вибігла й у палац поїхала. Подруги її й увесь чесної народ надивуватися на це не могли, так тільки не могли вони розчути, про що королевна з жебраком шепотілася.
На інший день одяг диявол нищего у дороге вбрання, зробив з нього як би короля німецького, ордена йому новенькі на груди пристебнув, пальці перснями прикрасив. Під'їхала карета, жебрак у неї сіл, диявол на зап'яти підхопився, на місця кучерів і форейтора чорти сіли. Рвонулися з місця шість вороних — іскри з-під копит посипалися. Та ось коштують вони вже перед королівським палацом.
Сидить король на троні, перед ним вельможі коштують, і усе один одного запитують, що це за невідомий багатій приїхав. Вийшла отут королевна, упала до ніг панотця, стала його просити-молити, щоб він її заміж видав за гостя. А жебрак, дощенту виряджений, теж просить у короля руки його дочки й усім розповідає, що він людей багата й знатний, але жив-де дотепер у скромності, щоб пізнати мудрість життя.
Бачить король — улюблена дочка душі не сподівається у приїжджому. Погодився він на цей шлюб і відразу запросив гостей і нареченого нареченого на бенкет. «Бенкетували аж запівніч. Пішов наречений відпочивати у особливі Спокої, увійшов у спальню, а диявол отут як отут!
- Що, брат, задоволений? - запитує.
- Ще б! Королем бути краще, чим жебраком: їжі й питва вдосталь, та ще й ліжко м'яке.
- Пом'янь моє слово: будеш королем, але чур угода: як поставив ти мені тоді свічку, так і надалі став. Так не сальну, а по парі воскових, королівських. Порушиш угоду — усім розповім, що ти за персона, і вибач-вибачай корона разом з головою.
Присягнув жебрак дияволові, що буде щовечора ставити перед його образом дві воскові свічі й — що правда, то правда, — женившись, обіцянки свого ніколи не забував. А дружина його, королевна, була дуже набожна, щовечора ставила вона свічі перед святими образами. Невтямки їй було, що чоловік її у той же година ставить свічі дияволові. Так і служили — вона богу, він чортові. Та не вони одні — багато так само роблять.