У селі, неподалік від панской садиби, жив гураль у убогій хаті. Була у нього у господарстві одна-едннственная корова. Та треба ж трапитися лиху — забрела ця корова у панську конюшину. Побачив це пан, схопив ніж і власною рукою мужицьку худобин зарізав.
Послала дружина гураля до пана у садибу. «Проси, — говорить, — щоб пан хоч небагато збиток відшкодував». Пішов мужик, але нічого гарного із цього не вийшло. Розгнівався пан, побачивши мужика, і наказав слугам розкласти його на крамниці так усипати десяток батогів.
Приплів додому битий гураль, розповів про усе дружині.
- Коли так, — сказала дружина, — пиши скаргу королеві. Нехай він розсудить по справедливості.
Побрали вони дошку, остругали й вирізали на ній ножем усі, як було. Видне було, де коштує мужицька хата, а де панська земля; видне було навіть, як корови зайшла у конюшину і як пан її зарізав. А аж унизу вирізав мужик на дошці крамницю, на ній — себе самого й зробив поруч десять карбів.
Нав'ючила дружина цією дошкою мужика, і пішов він до короля. Іде він, у ліс зайшов, а назустріч йому йде багато одягнений мисливець. Говорить йому мужик:
- Слава Ісусу Христу.
- Повік, амінь! - відповів мисливець. - Куди шлях тримаєш, чоловіче?
- До короля.
- А навіщо?
- Ас скаргою на пана.
- А що за скарга?
Зняв мужик дошку із плеча й почав показувати:
- Ось моя хата, ось панська садиба, а отут його конюшина. Отут моя корова у конюшину зайшла, а це пан її ріже. А це крамниця, і я на ній. А це карбу — десять батогів, які вліпили мені по панському наказу.
Слово за слово, розповів мужик мисливцеві вся справа.
- Ну, — промовив мисливець, — ступай до короля. Він розсудить по справедливості.
Пішов мужик далі. Та невтямки йому було, що цей мисливець — сам король Ян.
На інший день з'явився гураль у королівський палац, і його відразу впустили у великий пишний зал. Сидить на золоченому троні король, перед ним дванадцять міністрів коштують. На голові у короля корона, на плечах червона мантія, на ногах жовті чоботи зі шпорами. Не довідався гураль короля у цьому одязі. Подав він свою дошку одному з міністрів і говорить:
- Тут усе сказане про мою образу. Читайте.
Нічого не зрозумів міністр із тієї дошки, не зрозуміли й інші міністри. Прагли вони вигнати мужика, так король наказав подати мужицьку скаргу у власні королівські руки. Тоді перший міністр передав дошку другому, другий — третьому, третій — четвертому, і так доти, поки дванадцятий не вручив дошку королеві. Підкликав король гураля й запитує:
- Це що? Твоя хата?
- Вона, вона.
- А ось це панська садиба?
- Так.
- Та твоя корова зайшла у панський конюшина?
- Так воно й було.
- Та ось отут її пан зарізав?
- Так і було, ясновельможний пан!
- Тоді ти пішов до пана, а тобі там ще й десять батогів дали?
Ляснув гураль короля по плечі й закричав?
- Відразу видне — розумний ви людей!
Обернувся до міністрів і говорить:
- А ви усе — дурні!
Багато було сміху у палаці. Потім король Ян сказав мужикові:
- Ступай додому, а я розпоряджуся, щоб усе було по справедливості.
Повернувся мужик додому, а незабаром прийшов від короля указ. Наказано було панові просити у мужика прощення, побудувати йому новий будинок, стайню, хлів, клуню й ще додати до цього тридцять моргів панской землі.
Мужик і його дружина не раз посміювалися над тем, як дорого обійшлося панові мужицьке горе. Та часто повторював гураль своїй дружині:
- Король Ян — мудрий король. Побрав мою скаргу у руки й відразу прочитав. А ось його міністри тільки роти роззявляли й нічого прочитати не могли. Розуму не прикладу; навіщо король їх біля себе тримає, коли вони навіть читати не вміють...