Жив у одному селі бідняк. Ніяк не вдавалося йому розбагатіти, хоч і працював він як віл, і грошей даремно не витрачав. Засіла у нього у будинку вбогість — ціпком не виженеш.
Одного разу через це село проїжджав верхи святий. Петро. Їхав він у царство небесне по всяких справах і зупинився у корчми коня погодувати. Довідалися про це люди й збіглися до корчми — і усе із проханнями до господу богу, усе прагнуть їх передати через святого. Прийшов і той бідняк, теж просить: нехай-де святий Петро довідається на небесах, тому він так бідний, хоч і трудиться ретельно й життя веде зразкову. Святий Петро став було відмовлятися: мол, у нього стільки справ, а таке прохання й забути недовго. Але бідняк молив його слізно, так що святий нарешті зглянувся, зняв з коня своє золоте сідло із золотими стременами, віддав йому й сказав:
- Тримай. Збережи це до мого повернення. Я у царстві небесному побачу, що у мене немає сідла, і згадаю тебе й твоє прохання. А коли буду проїжджати тут по дорозі назад, ти мені сідло повернеш.
Із цими словами святий Петро виїхав, а мужик сховав у себе у прикомірку золоте сідло із золотими стременами й став від дня на день із нетерпінням чекати приходу святого й звісток з неба.
Покінчив святий Петро з усіма справами у царстві небесному, розв'язав, що пора назад їхати, став коня готовити, ан глядь — сідла-те немає! Згадав отут святий Петро бідняка і його прохання, повернувся до господу богу й запитав у нього, тому цей мужик гол як сокіл, хоча людей він роботящий і чесний.
- Тому й бідний, що не шахрай, — відповідав господь бог, — людей не обманює, чужого не привласнює.
Святий Петро тільки-тільки вдалині здався, а мужик назустріч вуж бігцем біжить, — так йому не терпиться довідатися, що ж йому заважає розбагатіти. Святий Петро його відразу довідався й кричить:
- Неси сідло, я далі їду!
- А сказав тобі господь бог, чому мені ніяк з нестатку не вибитися? - запитав мужик перш ніж бігти за сідлом. Уже дуже його цікавість розбирала.
- Тому що ти не шахрай, - відповів святий. - Ну, неси ж скоріше моє сідло!
Мужик був не дурень, відразу усе зрозумів і, щоб наука не пропала даром, розв'язав не повертати святому сідла. Прикинувся він здивованим і запитує:
- Що за сідло? У мене ніякого сідла немає.
- Як так немає! Забув, чи що? По дорозі у царство небесне я у тебе сідло залишив. Ступай скоріше за ним!
- Так ви, може, у кого іншого залишили?
Святий дуже квапився, розбиратися йому було колись, махнув він рукою й поїхав своєю дорогою, так що золоте сідло із золотими стременами дісталися мужикові без усякої праці.
«Подивимося, що далі вийде», — подумав мужик і пішов до перекупника продавати свій видобуток. Поторгувалися, як водиться, і зійшлися на тому, що перекупник дасть за сідло зі стременами сто ренских і корову. Гроші він дав мужикові відразу, а корову обіцяв привести коли її приженуть із поля — тоді-де він і сідло одержить.
Приводить перекупник вечірком корову, вимагає сідло, а мужик говорить:
- Ні, за одну тільки корову я сідла не віддам.
- Чому ж за одну корову? Адже ти ж одержав уже з мене сто ренских!
- Які сто ренских? Коли? Хто це бачив? Убирайся ти зі своєю коровою й дай мені спокій!
Привласнив мужик гроші, але ця справа йому так просто з рук не зійшло: перекупник подав на нього до суду, і суддя призначив строк для розбору скарги. Ось настав день суду, а мужик пішов у корчму, сіл там і сидить. Люди його запитують, чому він до суду не йде.
- Як же я піду до суду, коли у мене шуби немає? - відповідає він.
- Так я вам позичу свою, — говорить один, знімає із себе шубу й віддає мужикові.
Надяг мужик шубу, але усе сидить, не йде. У нього знову запитують, чому він не йде до суду — адже вже пора.
- А ви не бачите хіба, що у мене й чобіт немає? Як же я босоніж до суду піду?
- Добре, беріть мої й ступайте, — сказав інший мужик, роззувся й віддав чоботи хитрунові.
Той взувся, але з місця не рушає, сидить як і раніше — шапки-де у нього немає. Позичили йому й шапку, тільки тоді він пішов. А ті троє, що його одягли-взули, говорять:
- Підемо-но послухаємо, як його судити будуть!
Та пішли.
На суді перекупник розповів усі, як було, і зажадав, щоб йому повернули сто ренских. Але мужик ні у чому не зізнався.
- Розумієте, пан суддя, — сказав він, — такий вуж я нещасна людина, що всі мене оббирають, кожний радий з мене живцем шкіру зняти. Нічого у мене ні, на людей працюю, а їм тільки волю дай, так вони й одежонку останню з мене знімуть. Геть цей, приміром, готовий сказати, що й шуба на мені не моя, а його.
Та вказав пальцем на того, що йому у корчмі шубу позичив.
- Так вона моя у є! - закричав той.
- Ось бачите, пан суддя! - продовжував хитрун. - А той, з ним поруч, готовий і чоботи у мене з ніг стягнути!
Указав він на власника чобіт, а той у відповідь:
- Так адже це мої чоботи, пан суддя!
- Чуєте? - підхопив обвинувачуваний. - А третій з їхньої компанії, напевно, і шапку радий здерти у мене з голови.
Та він указав на того, хто йому шапку позичив.
- Що ти там брешеш! Адже шапка-те моя!
Обдурений суддя розв'язав, що цього мужика усе зговорилися ограбувати серед білого дня. Прогнав він перекупника, прогнав усіх інших, а мужика виправдав. Так що у нього залишилося усе: сідло золоте із золотими стременами, сто ренских, шуба, чоботи й шапка. З тих пір він і став багатіти, тому що махлював щосили.