У сокальских лісах у колишні часи вікові дерева росли й усякого звіра вистачало. Та жила там пари зайців, років їм по двісті, шкіри сиві, а самі — завбільшки з теляти.
Довго обходили люди ті місця стороною, але прийшов час, упали дідівські дуби під пилкою так сокирою, зачастили люди у ліс, і у кожного — рушниця на плечі. Помаленьку всякий звір перевівся, тільки ті два старожитні зайці у своїх глубоченних норах затаїлися. Довго ніхто нічого не знав, але провідав про цей графський лісничий.
Раз приїхав вам граф із чужих країв, забаву затіяв, і з усією округи покликали всіх графів, багатих панів, поміщиків, стрільців, лісничих, — увесь народ зібрали на полювання. Перед самим полюванням заговорили добродії про різних звірів, як вони їх стріляли й стріляти будуть — отут-те лісничий і скажи самому графові про тих зайців.
Хтось сарн підстрелив, хтось кабана, хтось зайчишку, а на самого графа жене лісничий того старого запеклого зайця. Ось уже граф виготувався до стрілянини, побрали добродії зайця у кільце, усі рушниці підняли, думають — зараз він заляже. А той раптом приг на ялинку, з ялинки на сосну, із сосни на дуб і був такий! Граф розлютився, лісничий з бороди сиве волосся рве, стрілки плюються, лаються, добродії про небачене диво тлумачать — як цей заєць по деревах стрибав!
Велів граф, щоб лісничому горілочки піднесли, той випив, став усякі байки розповідати, а добродії слухають так головами качають. Такого зайця підстрелити будь-який би рад. Так не те що підстрелити — хоч подивитися, на нього ще раз!
- Цього вже не побачите, — тлумачить лісничий. - Злякали ми його, він сховався й не вийде. Тільки б не встигнув він іншому-те про усе розповісти!
На інший день призначили полювання пущі колишньої. Ледь розвидніло, як піднялася звідусіль пальба. Багато полягло всякого звіра. А лісничий із двома сотнями мужиків усю ніч безперервно по лісу нишпорили, тих зайців вистежували. До ранку вистежили одного й давай гнати всією юрбою на графа. Граф вуж і прицілився, а отут заєць при всьому чесному народі обернувся яструбом, порх у небо! Та навів на всіх сліпоту — ціла година ніхто нічого не бачив.
Пішли знову розмови, і усе про цих зайців. Хто говорить, що це не зайці, а чорти спокушають людей на погибель безсмертної душі, хто тлумачить, що не варто-де більше полювати: чи мало яке лихо приключитися може. Але старий лісничий настояв на своєму — продовжили полювання на третій день. А граф велів оголосити, що тому, хто зайця вб'є, віддасть він половину свого багатства. А тому, хто обох уб'є, усе перейде!
Славився граф тим, що жодного разу у житті душею не покривив. Тому кожному хотілося вирізнитися на третьому полюванні. Усе по лісу шустають, не сплять, старих розпитують: може, хто-небудь про цих зайців так їх звички знає щось путнє.
Довго їх вистежували, тільки до полудня розшукав-таки лісничий одного — він у мохах закопався. Збіглися всі, у два ряди вибудувалися, граф коштує першим у правому ряді, лісничий — у лівому. А заєць приг, хвать у графа рушниця так кулях! - по лісничім. Той ойкнув і впав мертвий. Та такий страх раптом на всі знайшов — і сам граф, і всі, хто там був, із усіх ніг бігцем з лісу кинулися.
З тієї пори жоден стрілок, жоден мисливець, жодна смілива людина на тих зайців полювати не замірялися. А вони до цього дня всяких дурнів у лісі до півсмерті лякають.