Жили-Минулого вовк і пес. Здоровіший такий пес. Вовк до нього захаживал. Ось приходить він раз і говорить:
- Я тебе знімання.
Пес йому відповідає:
- Зроби милість, не їж, я тобі за це чоботи справлю.
- Ну, так і бути, справ.
З'явився вовк наступного разу, а пес і говорить:
- Зараз, зараз. Підемо за чобітьми, але дивися, не тупцюй у них по росі так по воді.
Повів пес вовка за собою й велів йому влізти у гнойову рідоту, де погуще. Забрався туди вовк по коліна.
Після того велів йому пес вилізти й говорить:
- Ну ось тобі й чоботи. Не віриш — подивися на мужика: у нього такі ж.
Та ще раз карає:
- Володій на здоров'я так помни, що я тобі говорив: не ходи у них по росі, не лізь у воду — пропадуть чоботи, а інших я тобі справляти не стану.
Послухався вовк, забрався у лігвище, нікуди носу не показує. Лежить день, інший, третій. Нарешті захотілося йому є. Та пішов вовк шукати, чому б підкріпитися. Перебрався він убрід через лісовий струмок, глянув на ноги — а чобіт-те наче й не було! Змила їхня вода.
Повернувся вовк до пса й говорить:
- Що за чоботи ти мені справив? Подивися — де вони? Уже тепер-те я тебе знімання!
А пес у відповідь:
- Говорено ж тобі було: не ходи ні по росі, ні по воді — пропадуть чоботи. А інших чобіт ти від мене не одержиш, як не домагайся, хоч до суду на мене подавай!
- Та подам, — говорить вовк. На тому й розійшлися.
Вовк побрав у свідки й помічники ведмедя й кабана, а пес — кота й півня. Відправилися вони судитися. Вовк, ведмідь і кабан уперед забігли, і говорить отут вовк своїм товаришам:
- Ти, ведмідь, полезай на ялинку. А ти, кабан, зарийся у листи й сиди там. Ми цьому псові свій суд учинимо. Якщо побачите, що моя бере, то й не виходите, щоб він вас не помітив. А вуж якщо я не впораюся, ідіть на підмогу. Утрьох-Те ми його піймаємо й у жмути розірвемо.
А пес іде собі й не відає про ту засідку. Слідом півень виступає, а за ним — кіт. Півень і дет і сам собі підтакує:
- Та-А до, так-так-так! Та-Ак, так-так-так!
Почув це ведмідь, сидючи на ялинці, і думає: «Не інакше як вони меж собою змовляються. Мол, так і так, давайте прикінчимо вовка».
А кіт крокує — хвіст трубою. Побачив це ведмідь і говорить вовкові:
- Кепська справа. Бач, він з пікою йде — не рівна година проткне.
Вовк відповідає:
- Дрібниці. Однаково попораємося. Ми у лісі найдужчі. Я й один їх усіх проглочу.
Зітхнув ведмідь, говорить:
- Твоя правда. Розсерджуся — однієї лапою їх придавлю, пискнути не встигнуть, мокре місце від них залишиться.
Зачув кабан ці мовлення, хвостом поворухнув — отут листи й шурхнули. Кіт почув шерех, подумав — миша. Стрибнув — цап кабана за хвіст! Кабан, не розібравши, у чому справа, вискочив із засідки так у ліс! Кіт з переляку — на ялинку, де ведмідь сидів. А ведмідь теж злякався — розв'язав, що кабана вже пікою проткнули, і тепер уводити, увести до ладу нього, ведмедя, добираються. Почав він дертися вище, забрався на саму верхівку, бачить — далі нікуди, а кіт усе за ним лізе. Зовсім перелякався ведмідь, рвонувся ще вище, та й звалився на землю. На смерть убився.
Кіт сидить на ялинці, кабан у ліс утік, залишилися вовк і пес один на один.
Вовкові-Те невтямки, що ведмідь мертвий, а кабана й сліду нема. Не знає він, що дружків-те немає, думає: «Сам не впораюся — друзі допоможуть». Та кинувся на пса. Пес був здоровіший і сабоний, а вовк-те три дні не їв, зовсім охляв. Почався у них смертний бій, і загриз пес вовка.
Розв'язав суд, що пес, стало бути, прав, і видав йому такий папір. Сховав пес вирок за стрехой, а миші знайшли його так згризли.
Ось з того-те часу й злиться пес на кота. Як тільки кота побачить, так за ним у погоню: навіщо допустив; щоб миші собачу правду з'їли? А кіт на мишей сердить: де не побачить мишу — цап! - і немає її.
Так і повелося: пес кота терпіти не може, кіт мишей, а вовк — пса.