Іде по дорозі селянський син, ноги у піску грузнуть, терник гілки колючі з узбіччя простягає, за одяг чіпляє, а дорозі кінця-краю немає.
Кликати селянського сина Павлом, а матінка Павлусем кликала.
Куди він шлях тримає? Чому вдома не сидить?
Немає у нього будинку, немає свого кута, ніде йому голову прихилити. Матінки давно у живих ні, а батько навесні занедужав і помер.
Крім хати вбогої, нічого у батька не було: ні клаптика землі, ні худобини.
Ось і довелося Павлу хату продати, даху втратитися й на виручені гроші батька поховати. Адже за усе платити треба: трунареві — за труну, гробареві — за могилу, ксьондзові — за відхідну молитву, служці за те, що землю святою водою закропив, дзвонареві — за дзенькіт похоронний.
Що за хату виручив — за похорон заплатив. Та усе-те його багатство — десять пальців, із цими помічниками й відправився він роботу зі світла шукати.
Ось дійшов він до перехрестя, у яку сторону звертати, не знає. Сирітський хліб скрізь гіркий. Постояв-Постояв і надумав у місто Ополье йти. Там князь, говорять, багатий.
У князів так графів, відомо, полів, пасовищ, лугів стільки, що ні за день, ні за два не обійдеш, а волів, овець, кіз, гончих псів — не порахувати! Ось і потрібні їм орачі, пастухи так псарі.
"Либонь і для мене там робота найдеться", — розв'язав Павло й згорнув на дорогу, що у Ополье вела.
Чи Довго, чи коротко він ішов і у високу стіну міську вперся. Повезло йому. Найнявся він у подпаски, овець із ягнятами пасти.
На інший день, ледве тільки сонечко зійшло, вивів його старий пастух на лучку, що до густого темного лісу спускалася, і говорить:
- Паси овець на лузі, до самої річки ганяй, а у ліс дивися не пускай.
- Чому? - запитує Павло.
Насупився пастух, на ліс із побоюванням подивився й говорить:
- У лісі три велетні живуть. Менший до верхівки щоглової ялини рукою дістає. Старшому найвища сосна по пояс. Нас, людей, велетні лютою ненавистю ненавидять. Побачать у лісі овець, піймають тебе й разом з вівцями, як комашок, розтопчуть — і сліду не залишиться. Дивися у ліс не ходи!
Ось висохнула роса, і погнав Павло овець на пасовище. Та, як пастух велів, у ліс не заходить, по краєчкові пасе. У лісі трава — по пояс, соковита, густа, а на пасовище — хирлява, сонцем випалена, худобою витоптана. А під соснами — суниці, начебто хто повний козуб червоного намиста розсипав.
День проходить, іншої...
Пасе Павло овець на лузі, але трава соковита й суниця червона так і ваблять його у ліс. Ось і думає він: "Далеко у ліс овець не пожену, а скраю, на узліссі, пускай собі попасуться, соковитої трави досхочу поїдять. А я суницею поласую".
Погнав він своя череда у ліс. Вівці соковитої трави досхочу наїлися, навіть боку у них роздулися.
Стало сонце до заходу хилитися. Павло череда у кошару пригнав, а старий пастух і говорить:
- Уж не у чи лісі ти, синок, овець пас? Боляче боку у них круглі.
- Так немає... - не зізнається Павло. - У низині пас, біля річки.
Один раз зійшло з рук, осмілів подпасок і перестав густого лісу боятися. Щодня пасе там овець, щодня усе далі й далі у ліс заходить. Та жодного разу велетнів не зустрів, а вівці вертаються ввечері, немов бочки, товсті.
"Мабуть видумав старий про велетнів, — думає селянський син. - Тиждень уже по лісу ходжу, а про них ні слуху, ні духу".
Та осмілів подпасок ще більше.
Проходить тиждень, інша... Ось зайшов він якось зі своїми ягничками подалі у ліс. А там на галявині старий дуб росте, вершиною у хмари впирається, коріння на сто верст у землі розкинув, гілками червоне сонце закриває. Зашелестить листами — по лісу шум іде, начебто море розбушувалося.
Вівці навколо дуба пасуться, а Павло у тіні сидить і жменями суницю їсть. Раптом, звідки не візьмися, налетів вітер, дуб галузями захитав, листами зашелестів, немов пісню запік.
Заслухався Павло. А шелест і насправді у слова складається, у пісню виливається:
Павлуш-ш-Ша... Павлуш-ш-Ша...
Навостри-но вуха
Та тихенько слухай
Віщий голос мій,
Віщий голос мій.
Прихопивши лопату,
Приходь сюди ти
У темряві нічний,
У темряві нічний,
Та глибже яму
Під мною прямо,
Не торопіючи, рій,
Не торопіючи, рій.
Знай відтепер таємницю —
Меч надзвичайний
Захований під мною,
Захований під мною.
Довго під каменями,
Обплетений коріннями,
Він зберігався там,
Він зберігався там.
Цей меч разючий,
Полум'ям палаючий,
Я тобі віддам,
Я тобі віддам.
Хто той меч дістане,
Найдужчим стане,
Хто мечем тем рубає,
Велетнів губить.
Рій часом ночною
Яму під мною,
Але усе роби сам,
Але усе роби сам.
Цей меч разючий,
Полум'ям палаючий,
Я тобі віддам,
Я тобі віддам.
Павлуш-ш-Ша... Павлуш-ш-Ша...
Павла холодний піт прошибив. Виходить, старий пастух не видумав про велетнів! Глянув він праворуч, глянув ліворуч і скоріше овець із лісу погнав.
"Треба темної, безмісячної нічки дочекатися", — подумав подпасок і став чекати.
А чекати довелося довго: на небі яскраво світила повний місяць. Але ось стала вона сходити усе пізніше й пізніше й, як срібна куля, повільно перекочувалася зі сходу на захід. Нарешті вона почала худнути. Ось пропав у неї правий бік, немов його хто відкусив. Худла, худнув місяць і перетворився у тоненький серпик, а потім і зовсім зникла.
Високо на небі мерехтять зірки, а на землі темно.
"Пора", — розв'язав подпасок, вислизнув потихеньку з кошари й до темного лісу покрокував.
По знайомій дорозі, по відкритій лучці крокував змело, а у ліс увійшов, боязно стало. Кожне дерево притаившимся велетнем видасться. Скулився Павло, від пенька до пенька крадеться, а у самого душу у п'яти пішла... Що це — ялина або нога злого велетня? А це — корінь із землі стирчить або пудовий сапожище, який підніметься й роздавить його, як комашку?
У лісі темно й тихо, начебто усе вимерло, начебто ніколи сонце не зійде.
Серце у Павла колотиться — ось-ось із грудей вискочить, ноги підгинаються, а він крадеться, за дерева ховає. Увесь у поті добрався Павло до старого дуба, що самотньо посередині галявини ріс.
Та отут страх як рукою зняло. Немов дуб заступиться за нього, у образу не дасть. Випрямився Павло, на руки поплевал і давай землю копати. Робота спориться. Видне, дуб коріння у бік забирає, щоб не заважали.
Викопав Павло яму глибиною у полчеловеческого росту, дивиться — блиснуло щось. Копнув раз-іншої — з-під землі рукоять меча здалася.
Ухопився за неї Павло двома руками, ногами у землю вперся, піднатужився й витягся вогненний меч.
У лісі світле зробилося, начебто сонечко визирнуло. Золотими колонами заблищали стовбури дерев. Кущі червоним полум'ям спалахнули, листи осики затріпотіли, замерехтіли, начебто золотий дощ пішов. А старий дуб захитав галузями й тихо зашелестів:
Хто мечем тем рубає,
Велетнів губить.
Павло прикрив меч полою сермяги й до опушки заквапився. Не довідатися хлопця: іде, не гнеться, не спотикається. Змело навколо поглядає так покрикує зухвало:
- Ну-но, виходи, силою прагну з тобою помірятися!
Меч крізь дірки світить, і по землі за Павлом золота доріжка біжить.
На інший день пригнав Павло овець на галявину. Під дубом сидить, меч у руці міцно стискає й по сторонах озирається.
Чи Мало, багато часу пройшло, чує подпасок: земля заколивалася, загуділа — не інакше, велетень до дуба поспішає. Так і є! Бачить Павлусь: дві височенні сосни через лісову хащу переступають, прямо до нього йдуть.
Тільки не сосни це, а ноги великаньи.
Вийшов велетень на галявину — голова вище дуба, глазищи з місяць — так як гаркне зичним голосом:
- Агов ти, черв'як, чого у лісі моєму робиш?
А сам залізною палицею розмахує, довгої так товстої, як криничний журавель.
Подпасок стискає у руці вогненний меч і зухвало велетневі відповідає:
- А ну, спробуй удар!
Розмахнувся велетень — метнув палицю, а Павлусь убік відскочив. Зарилася палиця у землю на три сажні. Подпасок за спину велетня забіг так як ударить мечем по п'яті — вище не дістав.
Похитнувся велетень, похитнувся, за дві гігантські сосни руками вхопився, на землю звалився разом з ними й дух випустив.
Дивує подпасок: удар по п'яті довівся, а велетень на землі бездиханний, мертвий лежить. Видне, меч-те чарівний!
Павлусь змело по сторонах поглядає так покрикує:
- Агов, другий велетень, виходи на бій! Виходите обоє, другий із третім, я вас зарубаю!
Кричить і мечем розмахує. У лісі вогненні блискавки заблищали, золотими бджілками листи затріпотіли, по зелених мохах світлі доріжки у лісовий морок побігли.
- А ну, виходи на бій!
Але у відповідь тільки вітер шумить так птаха кричать.
На інший день пригнав подпасок череда на лісову галявину. Коштує під старим дубом і чекає. Від убитого велетня тільки балка глибока на землі залишилася.
Чи Мало, багато часу пройшло, знову з лісу велетень вискакує. Під ногами дерева, точно травинки, гнуться, камені, точно грудочки сухої землі, у порох розсипаються.
Цей залізну палицю на плечі несе.
- Це ти, черв'як, мого брата вбив? - закричав він так голосно, що дерева до землі пригнулися.
Підняв залізну палицю й у Павлуся метнув. Павлусь за дерево схоронився, а палиця у дерево встромилася.
Схопив отут велетень сосну за верхівку, вивернув з коріннями так як заволає:
- Зараз я тебе цим ціпком пристукну!
Не став Павло чекати, поки велетень його столітньою сосною вдарить. Прошмигнув між коріннями вирваного дерева й вогненним мечем проткнув підошву гігантського чобота.
Розвалився чобіт на частині, земля кров'ю обагрилася, і другий велетень на землю звалився й дух випустив.
"Тепер один залишився", — подумав Павлусь.
На третій день не встигнув подпасок у ліс увійти, як через дерева велетень вискочив і залізною палицею у череду метнув.
Півтораста ягничок залізна палиця заділу, півтораста ягничок намертво на землю впали.
Побачив Павлусь мертвих ягничок, і така лють у ньому забушувала, що забув він страх і на велетня кинувся.
А велетень нагнувся — палицю підняти, щоб ще півтораста ягничок укласти. Не став отут Павлусь гаятися й вогненним мечем велетня по руці вдарив. Бризнула кров червоним струменем, і третій велетень бездиханний, мертвий додолу впав.
Убив подпасок останнього велетня, і вогненний меч згас. Видне, кінець прийшов його чарівній силі.
Павлусеві й весело, і смутно.
Подивиться праворуч, на звільнений від велетнів ліс, і душу радіє. Тепер люди зможуть змело у ліс ходити. Ягоди, гриби, горіхи збирати, дерева на будівлю будинків рубати, худоба на трав'янистих галявинах пасти.
А як ліворуч, на мертвих ягничок, гляне — серце стискується. Лежать вони нерухомо, точно камені.
Уткнулся подпасок особою у землю й заплакав, як мале дитя.
- Ой, ягнички мої милі! Ніколи-Те я вас не кривдив, батогом не стібав, каменями не підганяв. Як повернуся я без вас до старого пастуха? Що скажу йому?
Плакав він, плакав, а потім розсудив: "Сльозами горю не допоможеш, овець не пожвавиш. Треба пасовище ліпше пошукати, а то вони всю траву тут подъели".
Та погнав він овець під дубами так буками, під соснами так ялинами туди, де трава погуще, посочней, кольором позеленій.
Дивиться подпасок на овець і дивує. Трави вдосталь, а вони усе далі у ліс біжать, на галявинках не зупиняються, крізь хащу продираються, через драговини болотні по купинах перескакують.
- Стій! Стій!
Але де там! Не слухаються його вівці, біжать, начебто їх хто підганяє.
Ось прибігають вони на галявину. Вікові буки галявину підковою оточили, у деревні обійми палац біломармуровий уклали. Палац на сонці іскриться, начебто зі снігу зліплений.
Отут ягнички зупинилися й до пастуха обернулися.
Відразу зміркував Павло, чий це палац.
Піднімається він по широким сходам, у палац заходить. А там Спокої, як костьоли, високі! Двері, як ворота, широкі! Вікна у олов'яних рамах — як озера зелені!
Усі отут велетням під стать: столи й крамниці, полки й скрині, глечики й миски.
Випив Павлусь молока із глечика завбільшки з бочку, відламав шматок хліба від короваю зі стіг цілий.
Іде він більшими покоями й бачить — на стіні мисливська сумка висить. Вліз він на крамницю, руку у сумку запустив і дістав золотий ріг. Для велетнів ріг мабуть якраз, а для нього як поліно — товстий так великої.
Вдихнув Павлусь побільше повітря й затрубив у ріг.
Отут двері розгорнули, і у світлицю сурмач вбігає у срібному каптані, із соколиними крабоми на капелюсі.
Зупинився він перед подпаском, руки по швах, і говорить:
- Вітаємо тебе, рятівник, лиходіїв-велетнів переможець! Багато років чекали ми, коли ця мить настане, і ось дочекалися.
Павло слухає й вухам своїм не вірить, а сурмач далі говорить:
- Три тисячі воїнів нудяться у підземелля. Тримали нас лиходії-велетні у темній, тісній ямі, як невільників. А ти повернув нам простір полів, сонячне світло, вільність крилату. Відтепер так буде тобі щастя й удача у всім!
Сказав, у ріг затрубив, і відразу стукіт так грім у підземелля почувся. Та ось по сходах піднімається воїнства. Валить і валить незліченна рать перед здивованим Павлусем.
Радісно подпаску дивитися на ці чудеса, так тільки як згадає вбитих ягничок, особу сумом затуманюється.
- Про що, селянський син, засмучуєшся? - запитує його сурмач. - Горі нам своє повідай, либонь так допоможемо тобі.
- Як же мені не засмучуватися? - говорить подпасок. - Третій велетень півтораста ягничок убив. Гралися вони на зеленому лузі, травичку щипали, а тепер на узліссі лежать нерухомо, як камені.
- Не горюй! Перш ніж сонечко над лісом підніметься, оживуть твої ягнички й сюди прибіжать.
Та наказав воїнові глечик з живою водою побрати й мертвих ягничок закропити.
Поспішив воїн на опушку, мертвих ягничок живою водою закропив. Ягнички миттю на ноги підхопилися, отряхнулися від роси, радісно мекнули й до череди побігли.
До вечора паслися вівці на лузі біля палацу, а сурмач із двома воїнами по всім покоям подпаска водив, скарбу й чудеса різні показував.
Ходили вони, ходили й прийшли у підвал. Там під солом'яним навісом — колодязь, а у колодязі не вода, а золото блищить-переливається.
Підхопили воїни із двох сторін подпаска, головою у колодязь занурили й знову на землю поставили.
А сурмач через халяву мідне дзеркальце дістає й говорить:
- Подивися на себе, селянський син!
Подивився Павлусь у дзеркало й оторопів. Замість розпатлан волось, що вицвіли, золоті кучері у'ються.
На заході сонця попрощався Павлусь із сурмачем і воїнами й погнав череду додому.
А коли лісом ішов, обмотав голову ганчіркою, щоб ніхто золотих кучерів не бачив.
На скотарні подивився старий пастух на овець і говорить:
- Видне, досита травички ягнички наїлися, геть як боки-те округлилися у них. Уже не у чи лісі ти їх пас?
Подпасок нічого не відповів, змовчав.
- Ну що ж, коли тебе велетні не торкають, паси овець у лісі. А голову чому ганчіркою обв'язав?
- На сучок напоровся...
Та з тієї пори так і повелося: вівці щодня на лузі біля замка паслися, Павлусь із воїнами у спокоях бенкетував, а старий пастух перестав запитувати, куди Павлусь череду ганяв і чому у нього голова ганчіркою обв'язана.
Багато або мало часу пройшло, скликав опольський князь усіх, скільки не є у його володіннях, скловарів і велів їм скляну гору відлити. Високу, як Чантория, гостру, як баштовий шпабо, і щоб вона у Одрі відбивалася.
Ось коштує гора висока, у блакитній воді відбивається, на сонці горить-переливається. Та кликнув клич опольський князь:
- Хто три рази на коні до вершини доскакає, тому дочка у дружин віддам.
Дочка у князя одна-єдина, і усе багатство після його смерті їй дістанеться.
Швидко рознеслася про це звістка, і ось стали з'їжджатися до князівського двору хоробрі лицарі, знатні вельможі. Усім полювання щастя спробувати.
Так не отут-те було!
Під одним кінь упав, інший шию собі згорнув, третій разом з конем загинув. З кожним лихо приключилося, ніхто й до середини гори не доскакав.
Павлусь у той день, як завжди, погнав у ліс овець.
Ось приходить він у замок, а сурмач йому й говорить:
- Поїдь-но й ти, селянський син, щастя спробувати. Коня ми дамо тобі зі стайні великаньей. Для велетнів коні-те малі були, тримали вони їх для забави, різним штукам навчали.
Вивели зі стайні вороного коня. Три ставні молодці на плечі друг дружку стануть — до сідла не дістануть. Ось який кінь! Збруя на ньому срібна, і вузда срібна, і чепрак срібний, і сідло срібне, а на підковах — шипи алмазні.
Нарядили Павлуся у каптан парчі срібної, приставили до коня сходи, вліз Павлусь на коня по сходах і поїхав.
Їде Павлусь лісом, а золоті кучері верхівки дерев визолачивают, начебто друге сонечко світить.
Дивує народ, у сторони розступається — отродясь ніхто такого коня-велетня не бачив.
Павлусь коня пришпорив. Кінь підскочив — і до половини гори доплигнув. Підскочив ще раз — і до вершини дістав. А з вершини одним стрибком на землі опинився.
Обрадувалася князівна. Кинула сміливцеві рубіновий перстень, пастух той перстень підхопив і у ліс поскакав.
Пригнав Павлусь увечері овець, а старий пастух і говорить:
- Ох, було нині на що подивитися! Прискакав до скляної гори молодець на вороному коні, а кінь із будинок розміром!
На інший день воїни вивели зі стайні коня у яблуках. Той був великий, а цей ще більше! Та усе на ньому золоте! Та збруя, і вузда, і чепрак, і сідло.
Нарядили Павлуся у каптан золотої парчі. Каптан золотий, кучері золоті — прямо чудо!
Вліз пастух по приставних сходах на коня й поскакав до скляної гори.
У той день ніхто навіть до половини гори не доплигнув. Нікому полювання немає шию собі ламати.
Коштує народ, озирається: не чи приїде знову лицар на коні-велетні? Усім цікаво довідатися, хто він такий і звідки.
Як побачили коня у яблуках, а на ньому вершника у золотому каптані, гору кільцем оточили, клянуться-божаться, що коня за вузду схоплять і доти не відпустять, поки лицар не скаже, хто він і звідки родом.
Пришпорив Павлусь коня. Кінь стрибнув — і до половини гори доскакав. Скакнув ще раз — і до вершини дістав.
Коштує Павлусь на вершині гори й бачить — люди кільцем гору оточили, прагнуть йому дорогу загородити. Зробив він знак рукою: буду, мол, по правому схилу спускатися. Відкотилася юрба праворуч, а він з лівої сторони зстрибнув, перстень князівни на лету піймав, до лісу поскакав, і слід його простиг.
Пригнав Павлусь увечері череда, а пастух і говорить:
- Знову той же сміливець приїжджав. Тільки кінь під ним був не вороною, а у яблуках. Прагли люди його піймати, так де там — у ліс умчався, тільки його й бачили!
- А до вершини-те він доскакав? - запитує Павлусь і загадково посміхається.
- Як же! Два рази скакнув — і на вершині!
На третій день старий говорить:
- Треба й тобі до скляної гори сходити, на лицаря подивитися. Залиши овець у кошарі, дай їм сіна, і підемо із мною.
А Павлусь у відповідь:
- Шкода влітку сіно перекладати. Пожену-но я їх краще на пасовище, а ввечері розповісте мені, що так як.
- Ось дурний! - розсердився пастух.
Засміявся Павлусь, випустив овець із кошари й погнав у ліс.
Нині по угоді останній, третій, день на гору скакати.
Нарядили воїни пастуха у каптан, алмазами прикрашений. Кінь під ним масті каштанової, увесь алмазами прибраний, грива до колін, хвіст до землі.
Їде Павлусь чистим полем, їде темним лісом, алмази горять-іскряться — очам дивитися боляче.
Нині князеві із князівною довідатися не терпиться, хто цей сміливець. Нині не піти йому — воїни потрійним ланцюгом оточили гору.
Під'їхав Павлусь до гори, коня пришпорив. Кінь у хмари здійнявся й доскочив до вершини.
Отут усе зашуміли, закричали:
- Тримай його! Лови!
Кінь копитами у гору вдарив, і над ланцюгом солдатів по повітрю пролетів. Павлусь перстень князівни на лету піймав і у ліс поскакав.
Пустив він коня у всю спритність. А у лісі, у кущах, причаївся лиходій. Задумав він Павлуся погубити й від князя нагороду одержати.
Ось мчиться Павлусь по дорозі, а лиходій з кущів вискочив і шаблею змахнув.
Тільки як він не цілився, як не мітив, а вище стремени не дістав. Шабля чобіт розсікла, подряпала ногу, про алмазне стремя зламалася, а кінець у підошві застряг.
Обмили воїни ногу ключовою водою, намазали ведмежим салом. Умить зажила рана, тільки ледве примітний шрам на шкірі залишився.
Увечері старий пастух говорить Павлусеві:
- Ну й дурень ти, що до скляної гори не пішов, на того лицаря подивитися не захотів. Він через потрійний ланцюг солдатів перемахнув і у ліс поскакав. Тільки тепер не зникнути йому — ранили його у праву ногу.
Сидить якось увечері князівна й на дорогу дивиться. А по дорозі Павлусь овець із пасовища жене. Ось князівна й говорить своїй служниці:
- Любо-дорого дивитися, які жваві так ситі вівці у цього пастуха! Та ніколи вони у нього не кульгають, ніколи він їх батогом не б'є. А ягнят, які за чередою не поспівають, він на руках несе. Гарний пастух! Так видне, бідняк — чоботи на ньому діряві, стоптанние, шапки й тієї немає — голова ганчіркою обмотана. Віднеси-но йому три талери, нехай він собі шапку так чоботи купить.
Прийшла служниця на скотарню, Павлусеві слово у слово передала, що князівна веліла, і три талери йому подає.
Павлусь засміявся, підкинув монети. Ударилися вони друг про дружкові, дзвякнули, а Павлусь онуків старого пастуха підкликає й присуджує:
- Дзинь-ля-ля! Дзинь-ля-ля! Ось вам, дітлах, бляшки-кругляшки, катайте їх по землі, відіграйте!
Служниця побачила — за голову схопилася й побігла до пані з нечуваною звісткою: цей обшарпанець три талери за гроші не вважає, на землю шпурляє!
День за вдень іде, тиждень за тижнем. Князь із князівною чекають-чекають лицаря, що три рази на скляну гору у'їхав, а його всі немає й немає.
Коли чекати стало невміч, призвав князь придворних звіздарів і говорить:
- Гріш ціна вашої мудрості, якщо не довідаєтеся ви у далеких зірок, у сонця, у місяця, де той лицар, що три рази на скляну гору у'їхав!
Розбрелися вчені по своїх горенкам, а горенки у них — на високих стовпах, щоб ні дах, ні дерево, ні вежа не заслоняли їм зірки, місяць і сонце, не заважали дивитися на хмари так вираховувати, з якою швидкістю біжать вони по небу.
Три дні й три ночі дивився на небо перший звіздар — вимірював, вираховував, малював, а на четвертий день прийшов до князя й говорить:
- Милостивий пан, не чужий це людей, а ваш підданий.
Розіслав князь придворних по всіх містах і селам Сілезії й велів сміливця серед лицарів і шляхти шукати. Придворні шукали-шукали, так так ні із чим і відвертали назад.
Сім днів і сім ночей дивився на небо другий звіздар — вимірював, вираховував, малював, а на восьмий день з'явився до князя й говорить:
- Милостивий пан, людина цей при вашому дворі служить і ваш хліб їсть.
Отут велів князь учинити допит челядникам, воїнам, стражникам, але й серед них не виявилося сміливця.
Дев'ять днів і дев'ять ночей дивився на небо третій звіздар — вимірював, вираховував, малював, а на десятий день до князя прийшов і говорить:
- Милостивий пан, людина цей не шляхетского роду, а простий працівник і весь свій стан на похорон батька витратив.
Стали серед скотарів, землепашцев, кравців, башмачників шукати — і не знайшли.
Чи Багато, мало часу пройшло — сидить якось князівна у віконця й на дорогу дивиться. А по дорозі Павлусь овець із пасовища жене. Глянула князівна на Павлуся й стрімголов кинулася до батька:
- Панотець, а подпасок?
- Який подпасок?
- Подпаска запитували?
Згадав отут князь самого бідного свого слугу. Не раз бачив він, як бреде подпасок за чередою у рваних чоботах, з головою, обмотаною ганчіркою.
Згадав і засміявся.
- Якщо прагнеш, — говорить, — запитаю у старого пастуха.
- Запитай, панотець, запитай!
Послали за пастухом. Здивувався старий, стривожився: не часто адже таку дрібноту у замок до самого князя кличуть.
- Скажи, старий, — запитує князь, — а про помічника твого, про подпаска, не забули, коли сміливця шукали, який три рази на скляну гору у'їхав?
- Чого дурня запитувати? Він навіть подивитися на коня-велетня й те не захотів. А талери, що йому князівна подарувала, дітлахові для забави жбурнув. Дурень він, яких світло не бачив.
- Так-Те воно так, але у всьому повинна бути справедливість, — сказав князь і послав трьох придворні у кошару.
Ідуть придворні на скотарню й сміються.
- Ну й кавалера вибрала собі князівна! - говорить один.
- Не інакше, парша у нього на голові, недарма він її ганчіркою обмотав, — мовить іншої.
- Ось зірву я з нього цю ганчірку, тоді подивимося, що він робити стане! - пригрозив третій.
Заходять вони у кошару, зупиняються перед подпаском і запитують:
- Не ти чи три рази на скляну гору у'їхав?
- Я, — як ні у чому не бувало говорить Павлусь.
Двоє придворних так і покотилися зі сміху, а третій розгнівався, ногами затупотів.
- Я тобі, паршивець, покаджу, як із князівною жарту жартувати! - закричав він і зірвав у подпаска з голови ганчірку.
Золоті кучері по плечах розсипалися, і у кошарі немов печеня полум'я спалахнуло. Та відразу точно осліпли всі, начебто оніміли, слова сказати не можуть. Коштують як неживі. А Павлусь і говорить:
- Мало вам цього, можу ще дещо показати.
Підняв сніп соломи, що подушкою йому служив, і дістав звідти три персні: рубіновий, смарагдовий і брабоянтовий — три подарунки князівни.
Прагнеш не прагнеш, а довелося повірити. Біжать придворні із усіх ніг у замок і кричать:
- Сміливець найшовся! Наречений з'явився!
Привели Павлуся з почестями у замок.
Князь із князівною на троні сидять, навколо вельможі, лицарі знатні, добродії юрбляться, а напроти, на крамниці, візерунковим килимом покритої, примостився подпасок у рваних чоботах, у сермяге латаної-перелатаної, із золотими кучерями до плечей.
- Розкажи нам, хоробрий лицар, як ти героєм став?
Та Павлусь розповів: про дуб мовець, про меч вогненний, про велетнів, про замок у лісі, про воїнів з підземелля, про коней-велетнів, про багатства незліченні, що у скарбницях лежать і тепер йому, подпаску, належать.
Князь знак подає, усе на коней сідають і у ліс їдуть. А у лісі по сказаному як по писаному: замок коштує, воїни зі зброєю полководця чекають, у скарбницях — багатства незліченні, у стайні — коні-велетні.
Не стали отут чекати — справили шумне весілля. Гості так танцювали, що потім три місяці кульгали, а народ цілий рік тільки про весілля й тлумачив.