У одному селі жив пастух. Було у нього три сини й надяг. Стали вони радитися, що б там посіяти. Старший син і середній син прагли посіяти ячмінь, а молодший син упросив, щоб батько посіяв жито. Гарне зійшло жито, а як заколосилося, видне стало, що колоски-те у нього із чистого золота. Ось дозріло золоте жито, скосили його, у снопи пов'язали. Велів пастух синам стерегти його у поле три ночі. Першу ніч — старшому, другу — середньому, а третю — молодшому. У ту ніч, коли молодший стеріг, у саму північ, прилетів більший птах, оглянулася, схопила сніп і віднесла. Молодший син злякався, що батько його отругает, погнався за птахами. Він думав, що вона сніп-те кине, тільки дарма він сподівався. Біг він за птахом, біг, потрапив у густий ліс і заблудився. Уже не сподівався, як і вибратися із цього лісу. Раптом бачить — світло. Зрадів він. «Може, — думає, — там чийсь будинок». Дібрався він ближче, бачить — горить вогонь на траві, у вогню лежить старий, а під головою у нього той самий сніп. Розгубився молодший син: «Що тепер робити? Витягнуся сніп — він прокинеться, як би не було лиха!» Потім розв'язав: «А, будь що буде. Поберу сніп. А якщо він прокинеться й запитає, що мені тут потрібно, то я йому скажу: прагну, мол, до вас у сини попроситися». Так і вийшло. Старий підхопився, розсердився було, але, як попросив хлопець, щоб його у будинок прийняли, то подобрів. Побрав старий його за руку й повів до себе, у своє лісове житло. Дружина там у нього була, тільки сліпа. Прийшов він до неї із цим приймаком і говорить:
- Ах, дружина моя, як шкода, що ти сліпа! Була б ти видюча — воістину пораділа б тому, кого я до тебе привів. А привів я до нас у будинок пригожого сина.
Веліла дружина підвести його до неї ближче. Приголубила, приветила добром і теж відразу сином назвала. Та дуже просила у всьому, у всьому слухатися. Тоді-Де буде він самою щасливою людиною на світі. А потім підійшов до нього той старий, який був великий чорнокнижник, побрав приймака за руку й сказав йому так:
- Раз вуж ти став моїм сином, так слухайся мене у всьому. Нічого такого від тебе не буде потрібно, тільки паси наших овець. Але дивися, щоб ягнички у тебе не зайшли на сухий ставок. Якщо ти їх туди пустиш, ми всього череди втратимося. З'явиться Скельний дух — це примара такий, - і всіх овець забере. Бережися його! Розпізнати духу можна по кривих пальцях і довгим пазурам. А щоб тобі нудно не було, дам я тобі скрипку. Відіграй на ній, вчися.
Ну, погнав приймак овець пастися. Тільки скрипка була йому милею, чому вівці, він знай на ній бриньчить так відіграє, а вівці у цей час у сухий-те ставок і забралися, Почув приймак, як Скельний дух кричить злим голосом, овець до себе заганяє. Побіг він і став просити духу відпустити овець. Дух йому й говорить:
- Я від овець відступлюся, тільки дай мені скрипку й навчи відіграти на ній.
Приймак йому це пообіцяв і відразу віддав скрипку. Скельний дух давай на ній бриньчати, так так сабоно когтищами смикнув, що одна струна лопнула. Та сказав приймак духу:
- Е, брат! Так справа не піде. Я тебе навчу відіграти, тільки прийде тобі мене слухатися.
Погодився дух слухатися, аби тільки його грі на скрипці навчили. Приймак йому тлумачить:
- Е, брат! Спершу треба пальці з пазурами повипрямлять.
Ну, випрямляти так випрямляти.
Приймак бігцем додому. Побрала сокира, приніс, устромив у стовбур дерева, розщепив його й велів духу криві пальці у розщепів сунути, так глибже. А потім вирвала сокира. Закричав Скельний дух дурним голосом, став просити, щоб його відпустили. Мол, він вуж і скрипки тієї не прагне, так йому боляче. А приймак говорить:
- Скажи, що не торкнеш більше моїх ягничок, куди б вони не зайшли — тоді відпущу.
Пообіцяв йому дух, що не торкне.
А приймак ще говорить, що мати-де у нього сліпа, нехай дух порадить, як стати їй видючої.
- Іди до дуба над колодязем! - кричить дух. - Росте там зілля із червоними квіточками. Зірви його, потри матері ока — вона й прозреет. Тільки побистрей, а то невтерпеж!
Зірвав приймак те зілля, потер матері ока, вона вмить прозріла. Та говорить:
- Синок! Чоловік-Те у мене великий чаклун і чорнокнижник, а ось не зумів видючої мене зробити! Не знаю, чому за це тебе віддячити.
Пішов приймак і відпустив духу. Дух більше не показувався й овець не торкав. Батько цьому дуже радів. Ходили й плекали старі милого приймака. А коли той у свій строк занудьгував, сказав йому чорнокнижник:
- Бачу, тужиш ти, і знаю, чому. Не тужи. Хоч ми отут і на самоті живемо, але добудемо тобі прекрасну дівицю, і будеш жити з нею у згоді. Назавтра всі й зробимо.
На інший ранок говорить чорнокнижник:
- Іди за мною у ліс. Побачиш там козла. Ти на нього сядеш, і відвезе він тебе до самого моря. Там ти злізеш і будеш чекати, поки не прилетять три качки. Вони струснуться й обернуться трьома дівицями. А ти виглядь таємно, яка з них тобі більше по душі. Вони покладуть свої сорочки на березі й заберуться у воду. Тоді ти у тієї, що тобі сподобалася, сорочку й побери. Але ось тобі наказ: буде вона просити у тебе сорочку назад — ти не віддавай. Як випустиш сорочку з рук — більше дівиці тієї не побачиш. Жалувати будеш, тому що це три королевни.
Ну, приймак гаряче обіцяв, що сорочки з рук не випустять і віддасть її тільки будинку й тільки у батьківські руки.
- Ось так і зроби. Та будеш щасливий.
Прийшли вони на те місце, де стояв козел. Сіл син на козла й помчався, як по повітрю, до самого моря. Там він сховався за кущ і став чекати, поки качки прилетять. Чекав, чекав, подумав було, що його обдурили. Довго їх не було. Та раптом бачить — три птахи летять, три качки. Сіли вони на берег у трьох кроках від нього, струснулися, обернулися прекрасними дівицями. Подивився він на них, і сподобалася йому сама молодша. А вони не знали, що він дивиться, зняли сорочки, роздягнулися донага. Простежив він, куди молодша свою сорочку поклала. Як пішли вони у воду так стали весело плескатися, підхопився він, хвать сорочку — і навтьоки! Біг швидше, чому на козлу скакав. А дівиці як закричать! Та, у якої він сорочку побрав, побігла за ним і зі сльозами стала просити, щоб він їй сорочку віддав. А він у відповідь: не віддам, мов, понесу у рідний дім. Пообіцяла йому дівиця, що піде туди з ним. Тільки адже їй же, мол, сором не дозволить прийти нагишом, нехай він їй такого сорому не робить і поверне сорочку. Пошкодував він її, до того ж і по серцю вона йому довелася. Віддав сорочку. А вона одяглася, струснулася — і стала знову уточкой. Та відразу полетіла. Заплакав він гірко й побрів додому.
Чорнокнижник побачив його заплаканого, запитує, що приключилося.
- Горюю, що не послухав вас, повернув їй сорочку, — відповів приймак.
- Ох, синок, синок! Що ж ти таку дурість зробив! Більше ти її не побачиш.
Заридав приймак. Прийшла матір і говорить чорнокнижникові:
- Чоловік мій, змилуйся ти над нашим добрим і єдиним сином. Я ж знаю — коли ти захочеш, ти зробиш так, що він її ще раз побачить. Зроби це заради мене, не залиши його у великій тузі, тому що від такої туги й померти недовго.
Він і відповідає:
- Добре, подивимося.
Та пішов у прикомірок. Чаклував там, чаклував — повернувся весь у поті. Говорить із тяжким подихом:
- Ну, син мій, якщо б я тобі сабоно добра не бажав, нічого б не вийшло. А тепер сподівайся, але не раніше, чим через рік, твоє бажання збудеться.
Довго той рік для приймака тягся. Але ось одного разу говорить йому чорнокнижник:
- Син мій, завтра мине рік і скінчиться час твоєї туги. Знову поскакаєш на козлу, але не туди, куди колись, а набагато далі, теж до моря. Я тобі ще раз говорю: дивися не наглупи, тому що потім повік справі не допомогти.
Син заприсягся гаряче, що цього разу жодним чином не піддасться. Ну, пішли вони у ліс, сіл він на козла й полетів ще швидше, чому минулого разу. Став козла у самого моря, приймак сховався за кущем. А три качки вуж і летять. Він зрадів, а сам дивиться, є чи серед них та, його. Є! Ах, що за радість! Струснулися вони, устали у сорочках біля самої води. Він простежив, куди вона свою сорочку поклала. Пішли дівиці у воду, а самі говорять про той торішній випадок. Старші говорять:
- Рік тому був у нас нещасливий день. Але вуж тут-те хлопець той нас не знайде.
А сама молодша відповідає:
- Зовсім не був те нещасливий день. Та хлопець був пригожий.
А вони їй говорять:
- Ніяк він тобі сподобався?
Не відповіла молодша. Видне було, що туга її млоїть. Зрозумів приймак, що він по серцю їй, зрадів, не став більше дивитися, вискочив, схопив сорочку й бігцем!
Закричали дівиці:
- Ах, подумати тільки! Він і тут нас знайшов!
А сама молодша кинулася за ним навздогін, кличе його й говорить:
- Не бійся, я не зроблю, як торік. Увесь рік я тільки й думала, як би мені побачити тебе ще раз. Але й ти сорому не роби мені, не веди мене до своїх батьків без сорочки, я такої ганьби не винесу.
Просить вона, просить, а він їй усі минулий рік поминає, навіть слухати не прагне. Ось підходять вони до будинку, упала вона на коліна, просить-благає, а він однаково сорочку не віддає. У воротах вона як би сомлела, голос втратила, і стало йому так жалко її, що вже надворі віддав він їй сорочку. Та тільки вона її одягла, як струснулася й полетіла уточкой. Скрикнув він і впав намертво. Почув чорнокнижник лемент і говорить дружині:
- Справа погана! Залишився наш синок без сорочки.
Вибігли вони, бачать — лежить він мертвий. Але чорнокнижник знав від цього засіб, воскресив його. Перше слово його було: «Де ж ти, моя ненаглядна?» Мати говорить:
- Дитя моє, не вбивайся. Може, удасться ще справі допомогти.
- Ох, тепер уже ні, — говорить чорнокнижник. - Тепер усе порохом пішло.
Став приймак гірко плакати й просити, доступилася й дружина до чорнокнижника з великим проханням, нагадала, скільки вона зліз пролила, скільки настрадалась у сліпоті й хто зір їй повернув.
- Як же можна не допомогти йому у лиху? Невже тобі не дізнатися, як отут бути? Великих праць це буде коштувати, але не думай про це. Думай про те, щоб від вашого єдиного дитяти погибель відвернути.
Покачав чорнокнижник головою, нічого не відповів, пішов у будинок. Мати утішила приймака: мол, ще не усе загублене. Так строго покарала, щоб він, якщо вийде справа втретє, ні на які угоди й сльози не піддавався. Та веліла йти за батьком. Увійшов приймак, упав на коліна й став гаряче просити, щоб ще раз його виручили. Та мати слідом увійшла, теж стала просити. Пішов знову чорнокнижник у прикомірок. Шум-Грім там піднялося, усе світло затремтіло. Вийшов він зовсім без сил, увесь розпатланий, і говорить:
- Ох, синок, синок! Ну, і задав ти мені завдання! Я тобі допоможу, але вже у распоследний раз. Тем уточкам не дозволене більше купатися, крім як один раз і те через рік.
Увесь рік приймак тужив, убивався. Але ось настав визначений день, і говорить чорнокнижник приймакові:
- Ну, синок, помни: це останній раз. Потім тобі вуж ніхто на світі не допоможе. Одягайся, і пішли!
Завів він його на те місце, де козел стояв. Сіл син на козла, і полетіли вони зовсім у іншу сторону. Усю Азію пролетіли до самого моря. Зліз там приймак з козла, а козел йому й говорить:
- Знаєш, хто тебе цього разу доставляв? Я сам, батько твій.
З'явився чорнокнижник у своєму обличчі — а козла наче й не було. Вийняв він з кишені махонький кулька, із просяне зернятко, і велів приймакові під мову покласти. Міцно покарав, щоб той його не виплюнув. Та пропав. А приймак сховався й став чекати, скоро чи качки прилетять.
Довго чекати йому довелося. Перевівся він увесь. Як побачив, що летять вони, від радості ледве розуму не втратився. А вони знову обернулися дівицями, знову про нього заговорили. Сама старша говорить:
- Знаю-Знаю, нашої-те сестричці жалко того, торішнього.
Середня мовить:
- Його, бідолаху, вуж і поховали давно. Сама ж говориш, що, як обернулася ти уточкой так полетіла, він відразу намертво впав.
А сама молодша нічого не сказала, тільки закрила очі руками й заплакала. Вони їй і говорять:
- Ну-ну, дурочка, не плач. Інакше й бути не могло.
А вона ним відповіла:
- Гріх це нам.
Зняла вона свою сорочку, поклала її й пішла у воду. Та інші те ж зробили. А приймак час даром не втрачав, — приг! - схопив сорочку й бігти! Ті, як побачили, лемент підняли, велять молодшої доганяти й назад сорочку принести. Кинулася вона за ним, але не знає, що б таке придумати, як би сорочку-те свою добути. Уже й просила вона його, і молила! Говорила, що, мол, ті два рази вона його тільки випробовувала, знати прагла, вправку чи він їй вірний, тому що добре знала, що він, коли любить, не відступиться. Тепер-Де бачить вона, що серце у нього вірне. Нехай же він їй даремно не лагодить такої образи, як минулого разу. Тепер з великої любові до нього, просить вона у нього сорочку й ніякого підступництва не замишляє. Ніяк неможливо їй з'явитися до нього у будинок нагой, помре вона на порозі!
Але не піддався він на її угоди, тільки повторював, що у всьому їй вірить, але сорочку не віддасть — і кінець.
Ось уже й будинок близько, виходить їм назустріч чорнокнижник, низько кланяється, як королевне, накидку їй подає. Вона зі сльозами у ту накидку закуталася, а чорнокнижник говорить:
- Вітаю тебе, найулюбленіша дочка! Не бійся, зла тобі тут ніхто не заподіє. Тут тобі краще буде, чому у королівському палаці, усі уміння моє тому порукою.
Та повів її у кімнати. Отут і мати теж підійшла, обійняла, поцілувала. Ранком уже й убори готові були, найдорожчі, як королевнам покладене. А незабаром і гості різні понаїхали, усі високого роду. Усе бажали молодятам щастя, подружньої згоди й здоров'я. Всяк виявляв їй честь і величав королевной.
Тільки почався бенкет, прискакав гонець: квапитеся, мол, у церкву, там-де сам єпископ з нетерпінням чекає. Сіли усе у дорогі карети, золотом і сріблом прикрашені, і доїхали вінчати молодих. А як повернулися із церкви, пішли превеликі веселощі. Тільки королевна не веселилася.
Через рік послав їй господь утіху, подарував доньку-крихітку. Дуже королевна рада їй була. Та приймак теж. Але йому одна дума спокою не давала. Хотілося йому поїхати у село, звідки він родом був, своїх кревних батьків відвідати. З'явився він до чорнокнижника й став відпрошуватися. Той і говорить:
- Син мій, чому я тобі не догодив, що задумав ти нас покинути?
- Ах, панотець, — відповідає приймак, — ніколи я вас не покину. Тільки болить у мене душу, що рідний мій батько й матінка рідна не відають, куди я подівся, і горюють по мені. Позбавлю я їх від цього горя й відразу до вас повернуся, якщо дозволите.
- Ах, синок! - говорить йому чорнокнижник. - Дивися, не вийшло б із цього лиха.
Не відступався прийомний син, усе просив так просив. Нарешті, чорнокнижник дозволив йому їхати. Приготував дві дорогі карети, нанесли у них дарунків для його рідних. Сіли вони у карети: мамка з дитиною у одну, він зі своєї королевной у іншу. Поїхали. Ну, розпитали дорогу до того села, доїхали, про пастуха розпитують, чи живий, мол, він. А люди їм говорять:
- Ми не сміємо вам відповісти ні слова, тому що ви про пастуха запитуєте, а він тепер великий князь.
Дивується син:
- Як же це так?
Сказали йому люди, що виросло на поле у пастуха золоте жито, і за те государ подарував йому князівський титул. Тоді син запитав, де ж князь цей тепер живе. Йому розповіли. Сіл син і написав князеві лист. А було там писане, що ось, мов, його рідний син, такий-то й такий-то по іменам, їде зі своєю дружиною його відвідати. Князь із княгинею обрадувалися, сіли у карету й виїхали їм назустріч. Те-Те радості було, коли всі вони зустрілися. Улаштували бенкет на увесь світ. Безліч народу зібралася, щоб вітати князівського сина, якого усе вважали зниклим. Розвеселився й старий князь, що був пастух. Лише одна невістка сиділа сумна. Підійшов до неї старий князь і запитує:
- Найулюбленіша королевна й дочка моя! Скажи мені чому ти така сумна?
- Гніваюся я на чоловіка, — відповідає невістка. - Дуже я його просила, щоб дозволив він мені одягтися інакше, а він не дозволив і самий прекрасний мій убір замкнув геть у той скриня.
Ну, князь і говорить:
- А ключ від тієї скрині з ним або будинку у вас залишився?
- З ним.
- Перегоди, я тобі той ключ принесу.
Пішов князь у іншу кімнату, де син його на ліжку хмільний лежав. Знайшов у нього ключик і приніс королевне. Відчинила вона спочатку велике вікно. Потім відкрила скриню й стала шукати свою сорочку. Усі убори перевернула — знайшла. Надягла її на себе, побрала дочку на руки, забралася на підвіконня й веліла покликати свого чоловіка. Прийшов чоловік, бачить — вона на підвіконні коштує.
- Мила моя дружина, — запитує він, — що ти на підвіконні робиш?
А вона при тих словах струснулася й стала уточкой, а мале дитя — утеночком. Та полетіли вони ладь.
Син князівський начебто збожеволів, волосся на собі рвав, кричав:
- Ах, панотець! Ах, матінка! Горі мені! Що ж ви наробили!
Усе перелякалися, ніхто його утішити не міг. А він, як був з ліжка вставши, ні коня не запитав, ні карети — у одному білизні побіг до чорнокнижника. Упав ниц перед ним і з великими сльозами став просити, щоб йому вибачили: не повірив-де він батькові прийомному. Молив він чорнокнижника, щоб той ще раз над ним змилувався й допоміг йому свою милу дружину й рідне дитя побачити. Але чорнокнижник йому відповів, що зробити нічого не може. « Ні, — говорить, — синок, хоч на тому світлі підмоги шукай, не знайдеш».
Але приймак з колін не піднімається, усе своє повторює.
- Я знаю, дорогою мій панотець, що зумієте ви відшукати засіб, щоб мені допомогти.
Мати теж поруч із приймаком на коліна впала. Та пішов чорнокнижник у свій прикомірок. Три години там пробув і повернувся зі страшними словами.
- Син мій, — говорить. - Відповідай, що тобі легше; ніколи її не побачити так живу бути або шукати її й загинути?
Відповів приймак:
- Мені й смерть не страшна, аби тільки побачити її й дитя.
- Ось що я тобі скажу. Довго прийде тобі до її палацу добиратися. Може, буде коштувати це тобі життя. На мазь, помастися у трьох місцях (і показав йому у які) — станеш зайцем. Дороги запитувати тобі не прийде, заяча натура тебе сама до моря доведе. А отут інша мазь. Як до моря доберешся, так побери її й мордочку помасти — у рибу перетворишся. Пливи через море так помни — уліво не повертай, поки не допливеш до високої скляної гори. Там дістанеш третю мазь, помажеш собі шию й станеш мухою. А як станеш мухою, лети на вершину. Інакше туди не доберешся. На вершині побачиш прекрасний сад. Чекай у тому саду, коли королевни принесуть білизна сушити. Заберися у цю білизну, нехай вони самі тебе у ньому принесуть у палати. Вилети, сядь у куточок, дивися й слухай. Якщо скажуть про тебе добре слово, шепни «амінь» і станеш людиною. Тоді й спустися до них. А якщо скажуть зле слово, то постарайся назад вийти тим же шляхом.
Ось яке мовлення сказав чорнокнижник.
Став спершу приймак зайцем. Прив'язав йому чорнокнижник на шнурочке дві інші мазі, повертів над ним чарівною паличкою тричі й відпустив. Побіг заєць до моря. Там перетворився у рибу й поплив усі праворуч так праворуч. Усе боявся, що з'їдять його величезні риби, але доплив-таки до скляної гори. Там вискочив на камушек і мухою обернувся. Полетів на вершину. З великою працею пробрався у садок, ослабшав сабоно. У саду тому й справді висіли сорочки. Влетів він мухою у рукав і затаївся там, поки не прийшла за сорочками сама старша королевна. Принесла вона сорочки у палати, ще й поскаржилася, що на вулиці холод, а сорочки важенні, начебто камінь у них загорнули. Кинула вона білизна на ліжко — він і вилетів, забився за піч і став чекати, що скажуть. Та ось сама молодша, дружина його, побрала доню на руки й говорить:
- Дороге моє дитя, не доведеться тобі бачити свого батька. А я нещасна, що наробила! До смерті жалувати про той буду. Та мені самої теж його не побачити!
Та гірко заплакала. Обидві сестри теж розридалися.
Почув він це — ледве серце у нього не розірвалося від туги. Став він людиною, підбіг до своєї улюбленої королевне й говорить:
- Кохана моя дружина! Скінчилася наша розлука! Подивися ж на мене й дай мені на тебе надивитися!
Та побрав він своє дитя на руки, пригорнув до серця й заплакав від радості.
Устали дві її сестри й запекли вдячну молитву, тому що у цю мить позбулися вони від закляття. Почали вони обніматися, цілуватися, друг дружкові поздоровляти. А на місці моря спорудилося раптом велике місто, і скляна гора посередині нього палацом зробилася. Увійшов тих трьох дочок батько, великий государ усієї країни. Та чорнокнижник, і теперішній батько того сина були його піддані. Увійшла й мати-государиня. Як побачили їх королевни — упали перед ними ниц. Сама молодша прощення у матері попросила за те, що проти її волі заміж вийшла, але, стало бути, це їй держава заповідана. Здивувався чоловік її, і розповіли йому: одна-де чаклунка оголосила, що вся держава повинна перейти до тієї з королевен, яка вийде заміж за пастухова сина, а інакше загрожують державі лиха великі. Розгнівалася государиня й веліла всіх трьох королевен зачарувати, щоб жили вони на скляній горі, поки великий хоробрий туди не пробереться. А усе місто у округу веліла перетворити у море, щоб повік жодна людина туди потрапити не зумів.
Подивувалися государ з государинею, що ж це за людина зуміла усе це подолати й чари зруйнувати, і назвали його своїм гідним зятем. А отут пальба з гармат почалася, вийшла на вулицю вся армія з музикою, парад почався. Передали государ з государинею всю країну під владу пастухову синові.
Став пастухів син великим государем. Відправив він одне посольство за своїм теперішнім батьком, інше — за приймальням, велів їм із дружинами у столицю приїхати. Став пастух його першим міністром, а чорнокнижник — другим. Залишив він з тієї пори своє чорнокнижництво. Жили вони разом у великій згоді й світі до самої смерті.