Була у однієї матері дочка Кася. Пригожа, здоровіша, але ледарка, яких світло не бачив. До двадцяти років сиділа на печі й ні за яку роботу братися не прагла, тільки їла так спала. Навіть умитися й зачесатися їй було лінь, так і ходила — коси не заплетені, волосся не прибрані. Ось і прозвали її Кася-Нетіпаха. Матері доводилося самої усе по господарстві робити: понадійся вона на свою нетіпаху, горщики залишилися б немиті так закопчені, хата непідметена, корова недоена. Не раз мати приступалася до неї з угодами:
- Агов, нетіпаха, вчися господарювати. Панич тебе заміж не побере, бути тобі дружиною селянського сина. Будеш спину гнути з ранку до ночі, без звички руки відніматися будуть, а чоловікові адже не скажеш, що працювати не привчена. Ще й поб'є.
Але нетіпаха на ці слова нічого не відповідала — повернеться на інший бік і знову на печі полеживает.
Усі її перевесниці заміж повиходили, а на Касю-Нетіпаху ніхто із хлопців і дивитися не праг. Кому потрібна така дружина? Нічого не вміє — не випрати, ні обід сготовить.
Але ось стала Кася заглядатися на молодого лісника, що неподалік жив і часом до них на двір захаживал. Міцно він їй полюбився.
Раз уночі вона тихенько встала, закуталася у простирадло, щоб стати схожою на примару, і пішла до будинку лісника. Постукала у вікно й запитує:
- Ти не спиш?
- Ні, не сплю.
- Слухай, що я тобі скажу. Господь наш Ісус і свята Ганна велять тобі одружитися на Касе-Нетіпасі. Одружися! Одружися!
Та бігцем додому!
Лісник з переляку очей не зімкнув до самого ранку. Устав ледве світло й пішов до Касиной матері. Бачить — лежить нетіпаха на печі, — а та заради такого випадку навіть личко умила, — лежить, мовчить, на нього дивиться, так очима й свердлить. «А дівка-те пригожа», — подумав лісник, але розмова з нею завести у нього духу не вистачило. Так і пішов, нічого не сказавши.
На наступну ніч у визначену годину знову заглянула до лісника у віконце жінка у білому й окликнула:
- Спиш?
- Ні, не сплю.
- Ісус і свята Ганна велять тобі побрати у дружин Касю-Нетіпаху. Одружися, одружися — не те помреш!
Лісника зовсім страх здолав. «Видне, прийде одружитися на цій ледарці, що цілісінький день е печі не злазить», — подумав він і пішов у ліс на цілий день.
Надвечір — тільки зайшов до сусідки, бачить — повна світлиця гостей, а нетіпаха не на печі сидить, а на крамниці, умита так причесана. «А дівка-те гарна», — подумав лісник, але народу було багато й посоромився він свататися. Так ні із чим і пішов.
На третю ніч знову стукає до нього у вікно біла жінка, знову запитує:
- Спиш?
- Ні, не сплю.
- Велять тобі Ісус і свята Ганна одружитися па Касе-Нетіпасі. Останній раз говорю тобі: одружися, не те не зносити тобі голови.
Підхопився лісник, на вулицю вибіг, дивиться — нікого немає.
До того перетрусив хлопець, що зранку ледве світло до сусідки побіг. Та що ж він бачить? Зустрічає його на порозі Кася, чистенька, одягнена так така пригожа, що й не довідатися. Не став він роздумувати, поклонився у ноги Касиной матері й попросив, щоб та віддала за нього дочку. Обрадувалася мати, відразу погодилася, але побрала з нього слово, що він ніколи свою дружину бити не буде. Обіцяв лісник.
Заслав він сватів, як ведеться, потім і весілля зіграли. Зажили вони з Касей удвох своїм будинком. Лісник з ранку до вечора на роботі у лісі пропадав, додому приходив тільки полуднати. У перший день, коли він устав, дружина ще спала, а у хліву дві корови мукали з голоду. Лісник задав їм корму, забрав хлів і пішов на роботу. Відвертав, — у хаті не прибране, дружина їжі ніякий не приготувала, лежить, як бувало, на печі й спить.
На початку чоловік нічого не говорив їй. Сам, бідний, абияк з господарством управлявся. Сам посуд мил, сам стирав, сам куховарив. Нарешті це йому набридло. А отут ще перевели його на інше місце, біганини вдвічі більше стало, і вже зовсім зробилося йому невміч. А Кася й на новому місці всі так само на грубці отлеживается. Зрозумів лісник: провчити дружину прийде. А як провчиш, коли слово давав дружину не бити? Та придумав він ось яку хитрість.
Висіла у нього на стіні над ліжком стара мисливська сумка. Ось раз зранку перед відходом у ліс він і говорить цій сумці:
- Приготуй до мого приходу їду, забери хату, по господарстві усе зроби, що знадобиться. А не зробиш — ох, і дістанеться ж тобі!
А дружина лежить тихесенько, начебто спить.
Пішов чоловік, лежить вона, полеживает так усе на сумку поглядає — чи скоро та зстрибне з гака так за справу візьметься. Висить сумка, не шелохнется. Посміхнулася нетіпаха й говорить:
- Виси, виси. Ужо повернеться хазяїн з лісу, він тобі задасть.
Прийшов лісник додому, бачить — нічого не зроблене, і говорить сумці:
- Ну, попомнишь ти у мене! Зараз же суд над тобою вчиню. Ну-но, дружина, допоможи, зніми-но сумку так повісь собі на спину, а я її провчу, щоб іншим разом слухалася.
Нетіпаха сміється, цікаво їй, що далі буде. Перекинула вона ремінь через плече, а лісник приніс із сіней дрюк і давай бити по сумці на дружиниой спині. Закричала нетіпаха варта, а чоловік не відступається. Знай б'є, прасує, але нібито не її, а сумку.
На інший ранок, ідучи у ліс, він знову покарав сумці:
- Дивися, їду приготуй, усе зроби по господарстві, не те я тобі знову всиплю!
Тільки він за двері, підхопилася нетіпаха з постелі й прийнялася за роботу.
Відвертав чоловік з лісу, дивиться — у будинку повний порядок.
- Що ж, — запитує, — нині сумку вчити не будемо?
Відповідає нетіпаха:
- Ні, не будемо.
- Ось так і господарюй. Та ніхто тебе пальцем не торкне, — говорить лісник сумці.
Та пішло у них усе на лад. Кася щодня встає раненько, і до приходу чоловіка усе у неї готове. Про сумку вуж і спомину немає. Та люди забули, що господарку цієї хати раніше кликали Касей-Нетіпахою. Кася, Касенька, — іншого імені їй тепер немає.
Пройшло багато часу, і захотілося матері подивитися, як там живеться її донечці. Приїхала вона у гості у Касе — і діву далася: порядок і у будинку, і у хліву. Нарадуватися не може, що з ледарки й нетіпахи такай гарна господарка вийшла. Запитує у неї мати:
- Як же так? Адже ти ніколи нічого робити не прагла, а тепер ось яка роботяща стала, і у будинку у тебе чистота — любо-дорого подивитися! Уже не чи бив тебе чоловік, не чи порушив своє слово?
- Ой, що ви, матінка! Ніколи він мене не бив, — відповідає Кася. - Один раз тільки при мені сумку відколотив, а більше вже й не знадобилося.
Мати радіє, а Кася на неї раз-іншої скоса глянула, пом'ялася небагато й нарешті говорить:
- Ви б, мама, сходили у сарай так принесли б дровишек. Буде вам ледарювати.