Жив-Був подпасок. Задумав він мандрувати й відправився у чужі краї. Ішов, ішов, прийшов у одне місто й розв'язало там залишитися, якщо найдеться робота. Удалося йому домовитися з королівським пастухом, і став він у нього подпаском. «Тільки я, — говорить, — прагну три рази у день м'ясо є, а іншої плати мені не треба». Погодився королівський пастух, у перший день дав йому відпочити, овець пасти не посилав. На другий день велику череду дав, а сам з ним пішов показати, де пасти. Пригнали вони череда до самого лісу, густого так темного. Та говорить пастух:
- Бачиш геть ті луги у низині? Там і паси. А у ліс із ними не забирайся. Та сам пропадеш, і овець погубиш.
- Це чому ж?
- А тому, що у тому лісі живуть чудовиська-велетні, головами до галузей дістають, усіх зустрічних убивають. Королівському війську з ними не впоратися — їхня ніяка зброя не бере.
На третій день подпасок уже без пастуха за справу узявся. Який - Як, але попорався, погнав череду. По дорозі глянув, а біля самого лісу трава — прямо чудо. Підпустив він овець на опушку, ті наїлися досита. Та ніяких велетнів не мабуть.
Пригнав він овець увечері додому — пастух йому й говорить:
- Вівці-Те перегодовані. Ніяк у лісі пас?
Подпасок відмовлятися! А сам що ні день, те усе далі й далі у ліс овець пускає. Поглядає, але велетнів не видне.
Недельки через дві добрався він із чередою до толстенного дуба. Дивиться — одна гілка у дуба відрубана, а на зрізі напис: « Під цим дубом закопаний пломінь-меч, великанья смерть. Кому щастя сюди прийти, нехай меч із землі добуде. Він велетнів обдурить, по одному бити їх стане». Злякався хлопець спочатку: стало бути, і справді велетні десь поблизу. Вигнав він овець із лісу. Але ранком побрав із собою лопату, залишив овець на узліссі, а сам бігцем до дуба, копати узявся. Викопала дерев'яна скриня, відкрив, а там — меч. Світиться, як вогонь. Увесь день він його носив — не мабуть велетнів.
Але ось на інший день тільки він з вівцями у ліс, дивиться — щось назустріч рухається. Та не зрозуміти, чи то це дуб без галузей, чи те ще що. Усі ближче, ближче — так це ж велетень! Величезний, товстий, гора-горою! А на плечі у нього — дрюк залізний, з голоблю.
Підходить велетень і говорить:
- Чого тобі у лісі потрібне, черв'ячок? Я тебе цим дрюком, як муху, прихлопну — мокре місце залишиться!
- Бий мене зверху! - кричить подпасок. А сам коштує, меч у руках тримає.
Замахнувся велетень на нього зверху, відскочив подпасок, і вдарив велетень по землі, так так, що дрюк у землю на три сажні пішла. Отут подпасок підскочив до велетня, рубанув його під коліна, — вище-те не дістати! - перебив жили, і повалився велетень додолу. Та посік подпасок велетня на шматки. Убив. Потім до вечора овець у лісі пас, усе по сторонах дивився, так так нікого й не побачив.
Ранком тільки він овець у ліс загнав — другий велетень йому назустріч. З такою ж дрюком.
- Ти, — кричить, — черв'як поганий, брата мого вбив? Так я тебе у пил рознесу!
Відбіг подпасок до дуба, замахнувся велетень, а подпасок убік! Ударив дрюк по дереву, з рук велетня-те й вилетіла. Кинувся до нього подпасок і розправився з ним, як з першим. Увесь день потім поглядав, не чи здадуться ще велетні, але нікого не було.
Зате на третій день ледь подпасок у ліс, а третій велетень отут як отут! Розмахнувся й жбурнув дрюк у череду. Півтораста штук овець разом убив. Бачить подпасок — велетень-те беззбройний, підскочив до нього й посік, як перших двох. Посік, подивився — половина череди побита. Заплакав він, повів залишок череди подалі у ліс, на густу траву, залишив їх там і пішов шукати, де ті велетні живуть.
Та ось приходить він у гарний замок. Входить — нікого. Тільки на столі чашка кофею коштує. Випив він кофей, глядь — шматок хліба лежить. Сунув він його за пазуху, став ще оглядатися, бачить — на стіні мисливська сумка. Сунув він туди руку, пошарив, вийняв — золота сопілочка. Він у неї побери й подми! Отут загуркотіло по сходах з підвалу, і вбігає у палату офіцер, красень писаний. Та запитує, чого потрібне, яку послугу виявити. Мов, він їх рятівник, давно їм це було передвіщено, що він прийде, трьох велетнів уб'є й усіх бранців звільнить.
- Ще велетні є?
- Більше немає, ми одні у підвалі, нас там три тисячі. Були ми у велетнів у владі, а ти нас визволив.
Бере офіцер трубу, сурмить — і як повалить із підвалу військо! Усі три тисячі! Дякують подпаска, честь йому віддають, немов королевичеві.
А офіцер розпитує, як він жив-поживав, поки до цих місць добрався, немає чи у нього якої турботи. Відповідає подпасок:
- Півтори сотні овець убив у мене третій велетень. Що робити, розуму не прикладу.
Офіцер відразу доктора викликає й двох помічників. Доктор бере мазь, ідуть вони до вбитих овець. Маже доктор убитій вівці ніс — та оживає й бігцем убік! А двоє помічників череду збирають.
Ті двоє так при череді й залишилися до вечора, а інші сталі подпаска по замкові водити, скарбу показувати. Та наостанку привели його у один льох, а там — колодязь, і вода у ньому, як вогонь, світиться. Нахилився він подивитися на таке чудо, а його хвать за ноги:! - і у той колодязь головою вилучили. Та відразу витяглися. Злякався подпасок, ледве отямився. А офіцер уже йому волосся гребенем розчісує — волосся-те золоті! У тому колодязі золото робилося й трималося рідке, як вода. Тільки якщо виймеш — затвердіє.
Цілий день провели вони у замку, раділи. Настав вечір, пора овець додому гнати. Обв'язав подпасок голову старою ганчіркою, щоб ніхто не побачив золотих волось, погнав овець. Зустрічає його королівський пастух, гарчить:
- Що припізнився? Ох, чую я, у лісі пасеш!
Подпасок відмовлятися!
Подумав пастух: «А, паси, де прагнеш. Аби тільки худа не було, так вівці були ситі». Та дав йому спокій. Та довго ще так було, подпасок овець вижене, у лісі їх замість нього помічники пасуть, а його самого у цей час у замку королевичем наряджають.
Але ось король того королівства оголосив по всьому світлі, що свою єдину дочку й усю владу віддасть він тому сміливцеві, хто зуміє верхи на коні три рази у'їхати до неї по скляній горі у такі-те й такі-те дні.
Настав перший день. Зібралася безліч королевичів, княжичів і вельмож усяких біля гори, один за іншим у'їхати пробують, так ніяк! Коні ламають ноги, б'ються у кров!
Пастух велів подпаску йти туди дивитися, але він не захотів. Погнав свою череду у ліс. А офіцери переодягли його там королевичем, вороного коня йому вивели, підкови у коня з алмазними шипами, уся збруя сріблом виложена. Сіл він на коня, під'їхав до гори. Ніхто його не знає, але місце дають. Ударив він коня шпорами й враз на гору злетів! Увесь народ здивував, звідки він такий узявся. Виходить до нього зі своїх палат королевна, привітно кланяється, подарунок подає у знак перемоги. Прийняв він подарунок, підхопився на коня, поскакав униз. Ті внизу думали, що він з ними говорити буде, а він ладь умчався.
На другий день підвели йому офіцери коня у яблуках, уся збруя золотом виложена. Під'їхав він до гори останнім, а йому вже місце очищене. Але усе зговорилися заступити йому дорогу по дорозі назад. Дивували вони й багатству його, і волоссям золотим. Королевна його знову від усього серця вітала, подарунок йому піднесла, але запитати його, звідки він, не посміла. Він спочатку зробив вигляд, що спускатися буде у тому ж місці, де у'їжджав. Усе там скупчилися, а він повернув коня туди, де порожньо, і ладь поскакав.
Ось приганяє він увечері овець додому, старий пастух і говорить йому:
- Ось бачиш, пішов би ти вчора так нині — побачив би чудес. Коні ламають ноги, ніхто у'їхати не може. Один чужестранний принц із золотими волоссями невідомо звідки з'явився, ніхто його не знає. Він уже два рази на гору у'їжджав. Завтра його ловити будуть. Поставлять навколо гори усе королівське військо у три ряди із шаблями наголо. Та піймають. Сходь подивися. А ягничкам сіна задамо.
Промовчав подпасок, а ранком говорить пастухові:
- Справа мені до ваших чудес! Принци й без мене розберуться, а ось ягнички лементом спливуть. Піду-но я їх пасти.
Посміявся над ним пастух.
- Дурень ти, — говорить. - Та впертий, начебто осів.
Загнав подпасок овець у ліс, а там уже готовий йому чудовий сивий кінь, уся збруя брабоянтами виложена, аж у тіні світиться! Під'їхав він до гори, військо перед ним розступилося, і злетів він на гору, як і у ті два рази. Подала йому принцеса третій подарунок, а він зняв із себе золотий хрестик, каменями виложенний, мільйон йому ціна, і їй підніс. Обрадувалася принцеса, запитала його, звідки він. Відповів він їй:
- Здалеку.
Підхопився на коня, пришпорив його, і прянул кінь із гори над головами всього війська. Та поскакав би він непошкоджений, так навколо за кущами ще солдати ховалися, щоб його піймати. Вискочив один солдатів, праг його зупинити, так не впорався. Уже боляче він швидко мчався. Тем солдатам було дозволено його легко ранити для оцінки. Тоді замахнувся солдат шаблею й догодив йому по нозі саме над стременем. Шабля зламалася, кінчик у нозі застряг.
Прискакав подпасок у свій замок, зняли його з коня, ногу маззю помазали, вона вмить зажила — тільки мітка залишилася. Тоненька така.
Пригнав він овець надвечір додому, старий пастух йому й говорить:
- Ось воно, твоя впертість! Міг сьогодні таке побачити, чого ніхто ніколи не бачив. Так проворонив, і тепер не повернеш. Через три ряди війська перескочив чужестранний принц і Усе-таки втік. Але поранили йому праву ногу й тепер-те напевно знайдуть.
Король чекає, принцеса чекає, коли принц з'явиться. А того немає як немає. Подпасок пасе собі овець і пасе.
Ось одного разу побачила королевна, як він овець додому жене, і говорить служниці:
- Цей подпасок так добре овець пасе! Навіть приємно подивитися, як вони весело додому біжать. А обувка у нього худа, платня, видне, мале. На, знеси йому пари золотих, нехай він обувку нову купить. Та шапку. Соромно, щоб королівський слуга на голові таке дрантя носив.
Віднесла йому служниця гроші й королевнини слова передала. Побрав він золоті монети й кинув пастуховим детишкам під ноги.
- Агов, дітлах! - говорить. - Беріть, відіграйте. У нас будинку дітвора тільки таким золотом і відіграє.
Пішла служниця до королевне й розповіла, що бачила. Розв'язала королевна, як і пастух, що він, подпасок-те Дурень. А він усе овець пасе так пасе.
А король чекав-чекав, та й повелів своїм звіздарям:
- Прочитайте по зірках, де ця людина, яка від моєї дочки три подарунки одержав і залишив їй замість таку дорогу річ!
Читали звіздарі по зірках, читали й віднімали, що він королеві служить і хліб королівський їсть. Усіх князів, графів, генералів, придворних — усіх король перебрав. Не знайшов. Знову велить по зірках читати.
- Усі точно, — говорять звіздарі. - Він у королівському будинку й хліб королівський їсть каждодневно.
Знову велів король оглянути всі від мала до велика. Не знайшов. Задумався король. Дивиться — а отут подпасок овець додому жене. Викликав король старого пастуха, запитує:
- Цього подпаска твого оглядали?
- Ніяк ні, ваша величність. Він у нас полудурок. Сиятельнейшая принцеса йому два золотих послати изволили на обувку, так він їх детишкам кинув. У нього-де, говорить, удома діти таким золотом відіграють. Так обшарпанцем і ходить.
- Ось так новина! - кричить король. Та у кошару.
- Агов, подпасок! - говорить. - Чого у тебе голова зав'язана?
Відповідає подпасок:
- Ваша величність, болить вона у мене, вуж третій місяць пішов.
Король дерг пов'язку — а під нею золоті волосся!
- Бачив! - говорить пастухові. - Тримаєш у будинку, а кого — не знаєш.
Побрав король подпаска за руку, повів до королевне; Та його відразу визнала, хоч одягнений він був у простому одягу. Стали вони його розпитувати, і він їм усе-усе розповів. Та як він велетнів побив, і як усім їх добром заволодів. Та сказав тоді король:
- Вільно ж тобі було на скляну гору їздити! Ти ж і без того мою дочку заслужив.
Відправив король гінців до велетневого замка. Усе там знайшли: і три подарунки королевнини, і кінчик шаблі обламаний — принесли королеві й стали готовити весілля.
А у день весілля вивели усе військо із замка, усі скарби у місто перенесли. Шість тижнів був свято. У останній день звели подпаска на престол, і став він добрим королем для всіх людей. Коли живий, те й живе червоно, — коли ні, те спить у землі давно.