Ішов солдат додому зі служби, а зима у той рік люта була.
Та ось по дорозі зустрів йому багатий пан.
У солдата одяг уся була рвана, діра на дірі. А пан був у шубі на вовчому хутрі, і багато ще всяких одежинок на ньому було. Але однаково він від холоду ежился.
Побачив пан солдата, велів кучерям зупинитися й запитує:
- Агов, солдат! Скажи, як це тебе у твоєї драної одежонке холоднеча до костей ще не пробрала?
- У мене, ясновельможний пан, холоднеча у одну дірку влетить, у іншу вилетить. У вас у одязі дірок-те немає — мороз усередину забереться, а назад вибратися не може.
Пан тоді й говорить:
- Послухай, солдат! Давай мінятися.
- У мене одні лахміття, а на вас дороге вбрання. Що ж це за міна!
А пан своє:
- Моє слово — наказ. Даю — виходить, бери, а мені своє віддай!
Скинув солдат своє лахміття, одягся у шубу на вовчому хутрі, та й пішов своєю дорогою.
А пан ледве тільки від'їхав, як промерзнув до костей. Велів він кучерям наздогнати солдата й відібрати шубу.
Наздогнали кучері солдата й говорить:
- Віддавай назад панскую одяг!
Не погоджується солдат:
- Мені наказано було мінятися, ось я й помінявся.
Отут пан йому й говорить:
- Поверни мені, солдат, мій одяг, не те я помру від холоду. А я тобі дам лист у мій маєток, щоб жити тобі там до самої смерті й усім моїм майном володіти.
Повернув йому солдат шубу, побрав лист і пішов у панський будинок. Віддав лист пані, дружині того пана. А там було написано: «Коли прийде з листом цей бурлака, поберіть ціпок так женете його ладь».
Прочитала пані лист і наказала гнати солдата на вулицю. А буде противитися — висікти його. Але впросив солдатів не виганяти його до приїзду хазяїна.
Ось приїжджає він, йому й говорять: чекає-де його такий-то й такий-то людей з таким-те й таким-те листом.
Велів пан покликати його й говорить:
- Усе моє добро до тебе перейде, якщо привезеш ти мені два золотих пера зі скляної гори.
Робити нема чого, зібрався солдат у дорогу. Ішов він, ішов і прийшов у одне велике місто. Там його запитують:
- Куди шлях тримаєш, солдат?
- Іду я на скляну гору за двома золотим пір'ям.
А у тамтешнього короля дочка пропала. Уже чотири роки, як він її не бачив.
- Довідайся, — говорить, — там, солдат, де моя дочка.
Пообіцяв йому солдат про це не забути й пішов далі. Прийшов він у інше місто, і там покарали йому запитати на скляній горі, де і як у їхнім місті можна воду знайти.
Іде солдат далі й ось приходить у третє місто. Там городяни попросили його довідатися, чому яблуня, що увесь час приносила золоті плоди, ось уже два роки яблук не дає.
Обіцяв їм солдат запитати й пішов далі.
Підходить він до моря й бачить: коштують у воді дві людини, водоростями обростили. Запитують вони його:
- Куди ти йдеш, мила людина?
- Іду я на скляну гору за двома золотим пір'ям.
- Дізнайся ти там, чи довго ще нам у воді стояти.
Переїхав солдат через море й добрався до скляної гори. А гора-те крута так слизька. Став він забиратися на цю гору, видрав на саму вершину й побачив там відкриті двері. Тільки він увійшов у них, як двері закрилися. Ну, він далі пішов, багато дверей пройшов, і всі вони за ним закривалися. Та ось входить він у зал і бачить — там пані сидить. Запитує пані:
- Говори, чого тобі отут потрібне. А то мій з'явиться, і тоді тобі смерть.
- Послав мене, — говорить солдат, — такий-то й такий-то пан за двома золотим пір'ям. А по шляху у одному місті король просив довідатися про свою дочку, яку не бачив ось уже чотири роки; у другому місті карали запитати про яблуню, яка приносила золоті плоди, а тепер перестала; у третьому місті веліли провідати, де їм воду знайти. А у моря бачив я двох, вони у воді коштують і христом-богом молили мене довідатися, чи довго їм ще там залишатися.
А вона йому й говорить:
- Знаєш що? Ті два золоті пера ростуть у мого на голові. Я їх тобі добуду й про усе довідаюся.
Поставила вона йому найміцнішої горілки й сказала:
- Пий! Тоді у тебе сили прибуде, і змахнеш ти геть тем мечем, що на стіні висить, немов перинкою.
А потім стала вчити його:
- Полезай під ліжко й сиди там тихо. Мій-Те як прилетить, так відразу пити запросить. Я йому піднесу, а ти сиди тихенько й слухай. Але, як я тебе покличу, ти вилазь і рубай його мечем, а я буду його цією горілкою поливати, щоб він силу втрачав.
Зашуміло отут, влетів крилатий змій і кричить:
- Пити! Пити подавай!
Піднесла вона йому, а він знову:
- Слабкої горілки давай! Слабкої!
Дала вона йому слабкої горілки, напився він і говорить:
- А тепер підемо спати.
Лягли вони, і змій швидко заснув. Тоді вона вирвала у нього перо й кинула під ліжко. Прокинувся змій і запитує:
- Ти чого мене будиш?
А вона відповідає:
- Ой, приснилося мені зараз, що у одного короля дочка пропала й ось уже чотири роки він її шукає.
Говорить змій:
- Знайшла про що запитувати! Адже це ти і є — хіба тобі із мною погано? Спи тихо!
Та заснув. Та як тільки він заснув, вона вирвала у нього друге перо й кинула під ліжко. Знову прокинувся змій.
- Ти чого мене знову будиш?
- Ой, приснилося мені зараз, що у такому-те й такому-те місті немає води.
- Шукати не вміють, тому й немає. Є там величезний камінь. Треба його наскрізь продолбить, і тоді води на два млини вистачить.
Промурмотав це змій і знову заснув. А вона його знову будить і говорить:
- Приснилося мені, що у одному місті є яблуня, вона завжди золоті плоди приносила, а ось зараз перестала.
- Тому перестала, що зарили під нею дохлий собаку. Спи, не буди мене більше!
Тільки він заснув, вона знову його будить:
- А ще я у сні бачила, що коштують у море дві людини, водоростями до причинного місця обростили. А чому вони коштують?
- Не було у них потреби красти, а крали. За те їм тепер і покаяння. Простояли вже тисячу років, і ще тисячу їм стояти.
Заснув змій, а вона потихеньку встала. Виліз солдатів з-під ліжка, зняв меч зі стіни й почав змія рубати. Рубає він, а вона горілкою поливає, щоб не зросталося. Рубав солдат, рубав, і нарешті вбили вони змія.
Побрали вони із собою гроші й пустилися у дорогу. Підійшли до моря. Ті двоє їм і кричать:
- чи Запитував ти про нас, мила людина?
- Запитувати-Те запитував, так сказане, що коштуєте ви тут уже тисячу років і ще стільки стояти будете.
Ті люди у плач ударилися, а солдат з королевной далі пішли.
Прийшли вони у той місто, де яблуня яблука давати перестала. Звертаються до солдата люди:
- Не чи забула, добра людина, запитати про нашу яблуню?
- Не забув. Тому вона плодів не приносить, що під нею дохлий собака заритий.
Кинулися люди до яблуні, почали копати й викопали дохлий собаку. Давали солдатові за те багато грошей, так він не побрав. Тоді їх у інше місто відвезли.
- Запитував ти про воду у нашому місті?
- Запитував, запитував. Є тут величезний камінь, і у тому камені треба діру продолбить. Тоді вам води на два млини вистачить.
Давали їм за раду три вози грошей, але вони не побрали, і тоді відвезли їх у третє місто. Та там вони відразу ж з'явилися до короля. Король і запитує солдата:
- Дізнався ти про мою дочку?
Кликнув солдат її знадвору й говорить:
- Вона або не вона?
Зрадів король, закричав:
- Вона, вона!
Та відразу обвінчав солдата зі своєю дочкою.
Задали бенкет на увесь світ, і мене покликали. Почали з гармат палити, отут злива як заюшить, я побери та й сховайся у гармату, а вона заряджена. Підбіг до неї пушкар, приклав ґніт, - як бабахне! Я сюди й прилетів так на сук задом і сів. Тепер картоплею, капустою лікуюся, їм, їм, ан не гоїться, щодня з мене гній лізе, прямо лихо. На кінці у носа хрящик, а я більше не оповідач.