Давним-давно, доживав спокійно у своєму замку останні роки багатий князь. Був у нього єдиний син — лицар, ставний і сабон, що далеко прославився своєї хоробрістю й сміливістю. Але старій княгині дуже хотілося мати дівчинку, ось і попросила вона одного разу князя побрати яку-небудь сирітку на виховання. Так вони й зробили, а потім жодного разу не пошкодували, тому що росла дівчинка доброї й слухняної, усім на радість. Кликали її Марія.
Одного разу у замок прискакав увесь у пилу гонець і оголосив, що король пішов війною на невірні й призиває всіх, хто може тримати зброя, вступити у його військо. Потягнулися по дорогах хоробрі воїни. Старий же князь, хворий і немічний, послав, замість себе, сина.
Відправився молодий лицар зі своєю дружиною на війну — заблищали їхні кольчуги, як ясне сонце, заблискали їх мечі, як блискавки.
А посередині дороги — сивоволосий гусляр відіграє, пісні розспівує, кожному по руці ворожить — долю пророкує. Зупинився й князівський син, захотілося йому довідатися, що його чекає, адже війна — не забава! Подивився на його долоню старий і сказав так:
- Світлий князь, щаслива у тебе частка: на війні вирізнишся, зі славою живим і непошкодженим додому відвертаєш і одружишся на славній дівчині. Тільки буде вона не зі знатного роду, а бідна сирота, у добрих людей вихована.
Кинув лицар золоту монету гусляру, пришпорив коня й помчався своєю дорогою.
Довго йшла війна, багато крові пролилося, багато воїнів костьми полягло. А як тільки вона минулася, щедро нагородив король князівського сина за те, що він хоробро боровся, багато невірних винищив, і відпустив його зі славою й почестями додому. Коли прискакав князівський син до батьківського замка, важкі ворота відчинилися й вийшли йому назустріч старий князь із княгинею й прийомною дочкою, яку вони полюбили, як рідну. Молодий воїн зіскочив з коня, поцілував руку батькові, потім матері, а на Марію навіть не глянув. Згадав він слова старого гусляра й подумав: " Дотепер збулося усе, що він мені передбачив. Уже не чи напророкував він, що це дівчисько стане моєю дружиною".
Слава так запаморочила йому голову, що він загордився, як це часто буває з молодими людьми, зненавидів Марію й розв'язав прогнати її з око геть.
А Марія виросла, як співається у піснях, дівицею-красунею, розумником-разумницей, зоренькою ясною, лагідною голубками. Як угляділа вона князівського сина, такого ставного так пригожого, відразу його й полюбила. Та чому зліше він дивився на неї, тим більше подобався — таке вуж дівоче серце!
Одного разу наказав молодий лицар своєму вірному слузі спустити у річку човен без весел і без керма й покласти туди небагато їжі. Рано ранком покликав він Марію нібито прогулятися по берегу, посадив дівчину у човен, і відіпхнув її далеко на середину ріки.
Річковий плин швидкий понесло човен. Спочатку Марія ламала руки й плакала, а потім від утоми й горя забулася й заснула. Уночі човен зупинився під колесом водяного млина.
Ранком мірошник відсунув камінь, пустив воду, а колесо не звивається. Пішов він подивитися, не чи застряг там який-небудь корч і раптом бачить човен, а у ній сплячу дівчину у гарному вбранні. Покликав він дружину, і вони вдвох перенесли її у будинок. Коли Марія прокинулася, то усе розповіла про своє лихо. Мірошник і його дружина минулого добрими людьми. Вони зглянулися над бідною сиріткою й дозволили їй жити у них. Марія була працьовитою й моторною дівчиною. Стала вона допомагати у будинку, і незабаром курний млин заблискав, як палац.
Одного разу села Марія у маленький човник і відправилася на інший берег у ліс за хмизом. Зненацька почувся звук мисливського ріжка й стукіт копит. Визирнула дівчина через кущі й бачить: несеться до неї на коні сам князівський син, який полював у цих місцях зі своєю свитою. Кинулася неборачка бігти прямо крізь хащу. Але лицар побачив її й довідався. Розгнівався він, що вона знову встала на його шляху. Він-Те сподівався, що вона втопила або ріка віднесла її у далекі краї. Наказав він своїм слугам піймати дівчину. Кинулися ті за нею навздогін, так тільки вона, немов перелякана лань, добігла до топкого місця, та й схоронилася там. Повернулися слуги у розірваних каптанах, з подряпаними особами.
Коли стало смеркти, пішла Марія куди ока дивляться. Не посміла вона повернутися на млин, побоялася, що туди наскочить князівський син. Ішла вона, ішла по темному лісу всю ніч, а на світанку вийшла у чисте поле. Далеко спереду побачила вона вежі якогось замка й відправилася туди. Дійшла до огорожі прекрасного саду зі строкатими клумбами й побачила серед квітів дванадцять ошатних дівчат, які вишивали на пяльцах золотими й срібними нитками. Це були дочки тутешнього князя.
Низько поклонилася їм Марія й попросила хліба й притулку. По її мовленню й дорогому, хоч і розірваному платтю, князівни визнали у ній дівчину з гарного роду, яка знавала кращі дні. Пошкодували князівни бідолаху й упросили свого батька залишити її у замку.
Пройшов день, інший, і ось одного разу Марія села за пяльци й вишила такий чарівний візерунок, що усе ойкнули від подиву. Стали розпитувати її, звідки вона й що привело її до них. Тоді Марія розповіла про свої нещастя від початку до кінця. Її оповідання так засмутило добрих князівен, що вони розплакалися, а потім обійняли Марію й веліли їй не засмучуватися більше — із цього дня буде вона їм тринадцятою сестрою, і вони нікому не дозволять кривдити її. Одягли Марію у дорогі вбрання, посадили за свій стіл і стала вона їх названою сестрою.
Знову настали гарні дні для бідної сироти. Але не забула вона князівського сина й, хоча він заподіяв їй стільки горя, вона усе засмучувалася про нього й нишком плакала.
Багато днів пройшло у веселих іграх так забавах. Та ось одного разу прискакав гонець і повідомив, що до них їде молодий лицар зі своєю свитою сватати одну із князівських дочок. Довідавшись про це, Марія перелякалася й попросила своїх подружок де-небудь сховати її. Князівни відвели названу сестру у найвищу вежу замка й заприсяглися, що жодна з них не стане дружиною жорстокого князівського сина.
Князь і княгиня прийняли гості з почестями й сказали, що згодні віддати лицареві у дружин ту з дочок, яка сама захоче вийти за нього заміж. Подивився лицар на дівчат — усе гарні, будь-яка з них могла б йому стати доброю дружиною. Заговорив він люб'язно із самої старшої, став зітхати так похвалятися своїм багатством і славою, а вона прикинулася, начебто нічого не чує й не розуміє — холодна, точно камінь. А коли завів князівський син мовлення про одруження, вона йому відмовила. Розгнівався молодий лицар, не чекав він відмови. На інший день спробував він щастя із другою сестрою, але й вона йому відповіла тим же. Щодня намагався юнак умовити одну з дочок князя, але дарма. Прожив князівський син у замку цілих дванадцять днів. Коли ж і сама молодша сестра відмовилася вийти за нього заміж, він позеленів від злості, підхопився на коня й, не прощаючись ні з ким, вихром вилетів із замка. А за ним, вилучивши голови, потягнулися приголомшені й присоромлені свати й слуги — як повернуться вони додому без нареченої?
Опівдні зупинилися свати-бідолахи відпочити у лісі біля напіврозваленої каплички, де жив старий майже сліпий і глухий чернець. А молодий лицар місця не може собі знайти: як повернутися додому без нареченої! Адже він обіцяв батькам привести їм невістку! Про весілля раструбили у усі кінці. Бути йому тепер посміховищем.
"Одна з них стане моєю дружиною, навіть якщо прийде відвезти її силою!" — розв'язав він і наказав слугам повернутися у замок і викрасти одну із князівен.
Відправилися слуги виконувати наказ молодого хазяїна. Присмерком добралися вони до замка. Саме у цей час Марія вийшла у сад погуляти. Адже цілих дванадцять днів довелося просидіти їй у вежі. Підкараулили її слуги, підкралися до неї, схопили, зав'язали їй рота, щоб вона не кричала, і відвезли. Уночі добралися вони до каплиці. А там уже усе було готове для віроломного весілля: чернець у єпитрахилі стояв перед вівтарем, осяяним мерехтливим світлом двох маленьких свіч.
Почувши стукіт копит, князівський син вискочив назустріч своїм слугам, схопив на руки, що ще не встигнула прийти у себе від переляку дівчину й відніс її у каплицю, навіть не глянувши їй у особу. Чернець обвінчав їх на швидку руку, як це буває у таких випадках, і свати з легким серцем відправилися додому. Князівський син посадив наречену на коня позаду й зник у нічній темряві.
Ранком гонець сповістив старого князя й княгиню про те, що їдуть молодята. За звичаєм, усе вийшли зустрічати молодих хлібом і зіллю до воріт замка. Забили у барабани, заграла музика, зібралося безліч народу.
Під'їхала весільна процесія. Передали свати наречену нареченому, що зіскочив з коня, а він ледве її з рук не упустив, коли побачив, кого привіз. Марія ж упала старим у ноги. Старі дуже обрадувалися й усе діву давалися, тому що давно вже вважали її мертвої. Підняли вони Марію колін, стали її обіймати й цілувати.
Зрозумів тоді молодий лицар, що від долі не піти. Вдивився він попристальнее у наречену, і начебто завіса спала з його око — Марія виявляється прекрасніше всіх красунь. Пошкодував він, що так жорстоко обійшовся із сиротою, відкинув свою пиху, устав на коліна перед дівчиною й попросив прощення. Вибачила його Марія від чистого серця, адже він завжди був їй доріг і люб.
Відсвяткували вони веселе весілля. Звідусіль приїхали знатні гості. Прибутки й дванадцять дочок сусіднього князя, привезли багаті подарунки своїй названій сестрі. А коли веселощі минулися й гості роз'їхалися, молодята стали жити так поживати у замку старого князя й княгині. Дожили вони до глибокої старості й жодного разу один одному слова поганого не сказали.