Ішов мужик з ярмарку вночі через ліс, у липні справа була. Іде він, іде, і раптом на нього лютим холодом повіяло. Дивиться — неподалік вогник. Він туди. А там у багаття сидять якісь мужики. Заторопів він, потім придивився — по одежинці й по виду люди пристойні. Та вийшов він до них погрітися у вогню — вуж боляче холод його пробирав.
А ті люди були тучевики. Вони тільки що ставок лісовий заморозили, щоб льоду набрати на градобій. Побачили вони мужика й запитують:
- Ти хто такий?
- Я з такий-то й такий-то села.
- Ти чого вночі по лісу бродиш?
- З міста йду, з ярмарку. Дуже змерзнув, дозвольте мені у вогню обігрітися.
Тільки сказав, дивиться — а поруч ставок замерзлий, і холодом від нього так і віє. Здивувався він:
- Що таке? Ставок змерзнув!
Та тоді вони йому сказали, що, стало бути, не люди вони, а тучевики, що це вони ставок заморозили. Мов, потрібно їм льоду на градобій, який завтра у його селі весь хліб поб'є.
Злякався мужик, став їх зі сльозами благати, щоб пощадили вони хоча б його поле. У нього діточок купа! Чим же він їх прокормить, коли гради поб'є весь незжатий хліб?
Зглянулися над ним тучевики, обіцяли його поле вберегти.
- Але дивися, — говорять, — ще як пекуче буде й хмари тільки-тільки здадуться, ти винеси борони й своє поле ними познач. Та нікому ні слова!
Зрадів мужик, бігцем побіг додому, нікому ні слівця не сказав, а сам усе зробив так, як тучевики веліли.
На інший день до полудня парило. Та раптом зібралися грозові хмари, ударив гради — страшенний! Усі поля побив, у всього села. Тільки у того мужика поле вціліло.
Побачили це хазяї, розв'язали, що він чаклун, що це він гради навів, і потягли його до судді. Тільки там мужик розповів усе по совісті. Відпустив його суддя з миром.