Одна багата людина, коли зостарився й близьку смерть зачув, покликав свого сина й сказав йому:
- Бачиш, син, я вже старий, та ще й хворий. Піди, поклич сусідів, я зроблю заповіт, як тобі моїм добром володіти.
Син тем батьківським словам подивувався й запитує:
- Навіщо, батько, заповіт робити? Адже я ж єдиний спадкоємець, мені й без того усе залишається. Навіщо ж сусідів кликати?
Але батько відповів:
- Я прагну своє бажання при двох свідках висловити. Ти моїй волі не протився, ступай за сусідами.
Син бачить, що батько вперся — пішов, привів двох сусідів. Дуже йому цікаво був, який такий заповіт батько прагне зробити. Зайшли сусіди у будинок, старий їх привітно зустрів, посадив і такі слова сказав:
- Добро моє після смерті тобі, син, відійде. Але слухай мій наказ і неодмінно його виконай. Запам'ятай міцно: перше — панові грошей у борг не давай, друге — у корчму гарну одежинку не надягай, третє — дружині секрету не розповідай, четверте — чуже дитя у будинок не бери. Ось тобі мій наказ.
А через тиждень і помер старий. Похорон був багатий, добра-те у будинку було через край і грошей незліченно. Після похорону зібралися сусіди, як звичай велить, випити, залити лишенько й осиротілого Франека утішити. Попивали собі, розмовляли й нарешті до того прийшли, що треба б йому оженитися. Одружися, говорять, Франтишек, господарство у тебе велике, один не попораєшся. Побери собі у дружин Касю. Але Франтишек відповів, що Касю не прагне. «Ну, побери тоді Виктусю», — радять сусіди. Франтишек погодився й попросив сусідів посватати Виктусю. Посватали йому Виктусю, походив Франек у наречених, а там і одружився. Справили вони весілля, прийшла у будинок молода дружина й зажили вони, як пари голубків, у любові й достатку.
Місяця не пройшло після весілля, покликав їхній пан на веселий бенкет, а під час тих веселощів попросив у молодих у борг тисячу злотих працівникам за жнива заплатити. По осені, мол, як хліб продасть, отут і поверне він борг. А Франек вуж хмільний був, забув він батьківський наказ і погодився.
Життя у молодих ладилася, усього у них було вдосталь. Якось раз поїхав Франек у місто, вертається назад, дивиться — дитя сидить у дороги й плаче. Жалко йому стало дитяти, подивився він на нього, подивився навколо — нікого. Побрав він дитя й привіз додому. Хлопчик був пригожий, назвали його Яном, мати його не найшлася, так і залишився він у Франека у будинку. Забув він про другий батьківський наказ.
А далі-те що вийшло? Запросили його раз у корчму, разоделся він, причепурився, а там бійка вийшла й порвали йому той-те-сорочк-те. Отут пригадав він батьківський завіт, і стукнуло йому у голову, що він ще й панові грошей у борг дав. Уже зима надворі, а те-те-пан-те про гроші й не згадує.
Пішов Франтишек до пана нагадати про тисячу злотих. Що й говорити — гроші більші! Зустрічають його непривітно. «Добре, — думає Франек. - Я свою правду знаю, грошика витребую». Та запитує у пана, коли той борг віддасть. Пан посміхається, начебто й не чує. Тоді Франека злість побрала, він лемент підняв:
- Віддавай гроші!
А пан теж у лемент:
- Дурень ти, дурень! Це не я у тебе позичав, це ти мені борг віддав, як закон велить! Адже твій батько на моїй землі свій достаток нажив, мого добра наносив! Забув ти, вірно, що він тобі карав боржок цей мені сплатити! Провалюй звідси по доброму!
Пішов Франтишек від пана, пригорюнился, що робити не знає, тільки батьківський завіт про себе повторює. Запитала будинку дружина, тому він такий сумний — він їй усе розповів: три-де батьківських наказу порушив.
Від панского підступу він не зубожів, але задумав панові помститися й грошика повернути. Був у пана син єдиний, трирічне дитя. Відвіз його Франтишек у Краків, там заплатив людям, щоб вони його вчили й одягали, як панского сина. А сам скоріше додому повернувся. Дружина йому й розповіла, що, мол, відлилися панові наші сльози, син у нього пропав, говорять-де, що звір лісової його потяг. Франек нічого їй не відповів, тільки головою покачав, а сам подумав: «Ось помучся, пан, за мою кривду, а там видне буде».
Тепер він батьківський завіт пам'ятав міцно: панові грошей у борг не давай, у корчму не наряджайся, «Невже ж, — думає, — батько й у тому правий був, що дружині секрету видавати не можна? Треба б перевірити, насправді чи у баби настільки волось довгий, а розум короткий». Але дружина у нього у цей час на сносях була, і розв'язав він поки промовчати, щоб з дитятей чого поганого не сталося.
Ось народила дружина, від хворостей оправилася, і поїхав Франек у Краків провідати панского сина. Бачить — росте панський син сабоним так розумним. Порадів він, спасибі сказав добрим людям, які його ростили, і знову грошей дав на навчання.
А у пана у садибі життя безрадісне. Як же — єдиного сина втратилися, де шукати не знають. Син — як крізь землю провалився, сліду не залишилося. Серце у пана кров'ю виходить, а Франек радіє. «Ну, — думає, — пора останній батьківський наказ перевірити». Прикинувся він, начебто з туги марніє — дружина й говорить йому:
- Ми здорові, у будинку достаток, синок у нас пригожий, а ти усе журишся. Скажи, чого тобі ще потрібне? Якщо горюєш про гроші, що за паном пропали, бог з ними, вам вистачає.
А він їй відповідає:
- Є у мене тяжка справа на совісті, так батьківський наказ мовчати велить.
Дружину цікавість розібрала, який такий секрет чоловік від неї приховує. Ось вона знову про те ж тлумачить:
- Живемо ми далі нікуди, а якщо що з тобою трапилося, так я тебе ніколи не видам, я тобі вірна дружина. Не бійся, скажи, яке у тебе лихо.
- Як же не засмучуватися мені? - чоловік відповідає. - Пан наш про сина горює, але ж це я сина його потяг, помститися праг за наші гроші. Прив'язав йому камінь на шию, та й кинув у ставок на глибокому місці.
Дружина страшно перелякалася, слова вимовити не може. А потім і говорить:
- Батько винуватий, що гроші наші не віддав, а син-те — безвинне дитя. Навіщо ж ти його погубив? А ну, якби з нашим синочком хто-небудь таке лиходійство створив би!
Але потім інше мовлення повела, і чоловік начебто б повеселів. А сам сховав, що неправду сказав, що сина панского топити й не думав.
Роки йдуть, а Франтишек із дружиною живуть безбідно. Дочекалися вони ще одного сина й дочки, прийомний син росте, панський син на їхні гроші навчається.
Уже став Франтишек подумувати: не усе-де батьківські пророкування виправдалися, береже дружина секрет, живуть вони у щастя й згоді. Став прикидати, як би панові сина повернути.
Поїхав він раз у Краків панского сина провідати, повернувся додому сердитий і став чогось дружину лаяти: і це йому не так, і те не отак. Дружина розлютилася, крикнула:
- Ти що як з ланцюга зірвався? Чого тобі треба?
Та отут, як це буває, хвать його кулаком! А Франтишек у відповідь ціпком її по спині витягнув. Шум, лемент! Вирвалася дружина, вилаяла чоловіка на чому світло коштує й раптом як заволає:
- Попомнишь ти, як мене бити! Ось піду й розповім, що ти панского сина утопив!
Та бігцем у панскую садибу.
- Пан, — кричить. - Це мій чоловік твого сина у ставку утопив!
Пан схопив Франтишека, закував його у ланцюзі й на суд віддав. Суд присудив: повісити Франтишека. А ката у селі не було й ніхто вішати не брався. Тоді пан оголосив:
- Хто його повісить, дам сотню злотих.
Як тільки він виявив про сто злотих, виходить прийомний син Франтишека й говорить:
- Я його повішу.
Тоді й пошкодував Франтишек, що батьківський завіт не виконав. Дивував народ Франтишкову прийомному синові, як це він удумал за добро злом відплатити. А прийомний син тлумачить: у будинку свої діти є, мені-де нічого не дістанеться, а одержу сто злотих — свій хліб їсти буду. Бачить Франтишек — смерть прийшла. Та говорить:
- Слухати треба батьківські завіти. Ось батько Мене остерігав, я не послухав, і віддається мені за це. Пан, а пан, віддай мені тисячу злотих — я тобі сина поверну.
Здивувався пан.
- Як це — повернеш?
Франтишек відповідає:
- Я не жарту жартую, правду говорю. Віддаси мені тисячу — я тобі сина віддам.
Пан остовпів від радості. Ледве виговорив:
- Слухай, сусід, якщо це правда, життя тобі дарую, у тисячу злотих поверну з відсотками.
Цей же година вирок скасували, поїхав Франек з паном у Краків і застали там панского сина у доброму здоров'ї й наукам різним навченого.
Улаштували у садибі великі веселощі. Покликав пан з радощів усіх сусідів. Столи ломилися, чого там тільки не було. Музика відіграла, увесь день і всю ніч співали й танцювали.
А пан розійшовся.
- Хто з вас, — кричить, — так збрехати зуміє, що мене нині розлютить, того нагороджу.
Та хлоп на стіл п'ятсот злотих!
Ось яке завдання задав! Але й гроші, що не говори, не малі. Ну, устав один мужик, Юзеф, і говорить:
- Вельможний пан, служив я у одного хазяїна, і работенку він мені задав — будь здоровий! Щоранку на пасіці я бджіл з вуликів по рахункові випускав, а ввечері, коли вони верталися, усіх знову ж повинен був перерахувати й хазяїнові докласти, скільки меду за день прибуло. Ось якось увечері вважаю я бджіл — однієї не вистачає. Як бути? Пішов я її шукати. День ішов, два йшов — не мабуть моєї бджілки. На третій день дійшов я до Вісли. Чую: на тому бережу метушня й урчанье. А вуж стемніло. Придивився я — а там чотири вовки бджілку мою на частині рвуть. Що робити? Висла глибока, броду ні, перевозу ні, плавати я не вмію. Думав я, думав, схопив себе за волосся й перекинув на ту сторону. З незвички-те перестарався, злетів високо, упав далеко — по шию у піску загруз, не вибратися. Ну, пішов до одному мужикові, попросив лопату, відкопався й бігу бджолу рятувати. Так упустив я час, вовки вуж її задерли, ледве відняв у них чотири фунти. Поклав у мішок і додому пішов. Іду, дивлюся — жердина коштує до самого неба. Я з ходу по ній на небо й видрав. Походив там, усяких чудес надивився, потім думаю: « Але ж хазяїн-те чекає!» Підходжу уводити, увести до ладу тому місцю, де на небо вліз, а жердини-те й немає. Ну, я вівсяної полови знайшов, звив мотузочку й почав по ній спускатися. А мотузка-те коротка. Відрізав я від неї шматок, надставив — знову коротка, ноги до землі дістають, а руки — ніяк. Відпустив я кінець — бух на землю! На смерть розбився, ледве сюди прийшов, щоб вам розповісти чисту правду.
Посміхнувся пан.
- Цю правду мені ще покійний панотець розповідав.
- Точно так, — говорить Юзеф. - Я його на небі зустрів. Він там свиней пасе, увесь обірваний, навіть шапки у нього немає. Я йому свою віддав. Бачите, без шапки сиджу.
Розсердився пан, вистачив Юзефа по юшку й говорить:
- Брешеш, дурень! Рід наш багатий, ти таких шапок і не бачив, у який ми його поховали.
А Юзеф хвать гроші зі стола й кричить:
- Я брешу, а ти, пан, гніваєшся. Стало бути, грошика мої!
Ну й сміху було! А отут пиво скінчилося, так пан послав за ним у корчму водовозну бочку. Пили ми вдосталь! А як же не пити, якщо усе, що прагли, здійснилося.