Селом, де простак був старостою, володів вельможний пан. Прийшов час, відіслав пан своїх синів у школу, старшу дочку заміж видав, молодша дочка — дівиця на виданье, з матір'ю у маєтку залишилася, а самого пана кудись вибрали, і він у місто переселився.
Та треба ж такому випадку вийти, що кілька лих обрушилися на пана у його відсутність; несподівано вмерла дружина, майже цілком вигоріло маєток, а молодша дочка... Ну, про неї потім. Трапилося усе це у один тиждень.
Живе собі пан безтурботно у місті й відати ні про що не відає, як раптом входить слуга й доповідає, що прийшов староста з його села, прагне пана бачити. Той розпорядився впустити до нього мужика.
Увійшов простак, поклонився, поскреб у потилиці. Він ще дорогою, жалеючи свого пана, усе роздумував, як сповістити пана про всі нещастя, але при тому щоб не занадто засмутити. Та розв'язав почати з маленьких лих і цим підготувати пана до звісток про лиха великих.
- Ну-З, як живеш, простак? - запитує пан.
- Дякуємо, живі-здорові, — відповідає мужик.
- Що нового у нас?
- Так як вам, сказати, ясновельможний пан? Недарма говориться: від лиха тихо, лиха не мабуть, так де ж її немає? Ось і ксьондз мовить: «Кого бог любить, того й наказує». Видне й вас, ясновельможний пан, господь бог дарує, так що поробиш, на всі його свята воля.
- Що ти бовтаєш? Не трапилося чи й справді яке лихо?
- Трапилася, ясновельможний пан. Усі ми під богом ходимо, у одному він вас засмутив, так іншим утішив.
- Чому ж він мене засмутив?
- Так ваш перочинний ножичок, подарунок покійного вашого панотця, зламався.
- Ах, щоб тебе! Га-ха-Га! Адже придумає ж, начебто мене така дрібниця засмутити може! Звичайно, жалко ножа, Усе-таки пам'ять, але хіба є що-небудь вічне на світі? А як же його зламали?
- А шкіру з хортиці здирали.
- Як? Хортиця здохла? Яка?
- Так усе.
- Усі? Як же це? Такі прекрасні хортиці! Напевно, недогляділи?..
- Може, і так, ясновельможний пан. Так де отут углядеть, коли вони обожрались м'ясом вашого жеребця, а м'ясо-те було з отрутою — на вовків приготовлене.
- Стало бути, жеребець здох? - заволав пан, підхопившись із крісла.
- Так, ясновельможний пан. Здох жеребець.
- Що ж з ним приключилося? Адже кінь був молодий, здоровіший, усього шість років йому, не більш. Вірно, погано за ним дивилися?
- Ой, ясновельможний пан, дивилися-те добре, так що поробиш, коли він надірвався.
- Надірвався? А хто ж посмів його так ганяти?
- А як же, ясновельможний пан? Адже пожежа гасили.
- Пожежа?! Який? Де?
- Загорівся сарай, сталі гасити. Воду бочками возили. Але що поробиш? Не розірватися ж усім: там гумно горить, тут стайня палахкоче, потім корівник загорівся...
- А будинок?
- Від будинку на той час вуж одні вугілля залишилися. З нього-те всі й пішло палахкотати.
- ПРО, я нещасний! - запричитав пан, ламаючи руки. - Виходить, тільки попелище від усього залишилося?
- Так, ясновельможний пан. Одне попелище.
- Тому ж пожежа-те почався?
- Так свіч багато у будинку горіло, а вікна були завішені жалобною матерією...
- Жалобної? По кому ж жалобу?
- По ясновельможній пані, по вашій дружині...
- Що ти говориш? Боже, моя дружина вмерла?!
- Ох, ясновельможний пан, умерла, царство їй небесне!
Замовчав пан, звів очі до неба, сльози струмками течуть по щоках. А потім говорить:
- Ось скільки нещасть послав мені бог, а ти ще говориш, що бог засмутить, бог і утішить. Чим мене можна утішити після таких втрат?
- А як же, ясновельможний пан! Господь і розраду послав. Дівиця - Те, дочка ваша молодша, дитя народила...