Один коваль старий став. Набридло йому на цім світлі жити, і говорить він:
- Куди ж це смерть поділася? Чого вона за мною не приходить?
А смерть — отут як отут. Та говорить:
- Підемо, коваль! Вистачить вуж тобі людям ока мозолити.
А коваль саме за столом сидів, хліб їв, маслом із кружлика намазував:
- Добре, — відповідає, — підемо. Полезай поки у кружлик, посидь там, а я сходжу до братів, розповім, що їм отут без мене робити потрібне.
Пішов він у кузню, викував обруч на кружлик, повернувся у хату, стяг кружлик обручем потуже й зажбурнув на полицю.
Прожив він ще кілька років — знову набрид йому біле світло. Знову він запитує:
- Куди це смерть запропастилась? Чого за мною не приходить?
Отут він згадав, що смерть-те у нього на полку, побрав і випустив її. Та — навтьоки. Відбігла подалі, кричить йому:
- Ніколи більше до тебе не прийду!
А коваль ні-ні та й покличе смерть. Набралася вона духу, прийшла й говорить:
- Ну, ступай! Час настав, досить ти залізо гнув, тепер я тебе гнути почну.
- Іду-Іду, — відповідає коваль. - Почекай тільки, я труну собі принесу.
Труна-Те у нього вуж давно готовий був. Приніс коваль його й говорить смерті:
- Покажи-но мені, як у труни-те лягають?
Смерть лягла у труну горілиць, а у коваля кришка напоготові — раз! - і прихлопнул кришку. Потягла труна до ріки й спустив у воду. Пливе смерть униз по ріці.
Люди спервоначалу подумали: пливе колода яка. А як побачили, що це труна, злякалися сабоно. Однак відкрили. Подякувала їм смерть і пообіцяла тому, хто її з води витягся, що він на десять років довше проживе, чим призначене.
Але ось обридла ковалеві життя й говорить він:
- Хоч би чорти мене побрали, чи що?
А чорти отут як отут.
- Ідемо, — говорять, — коваль. Уже ми-те не такі роззяви, як смерть!
- Посидите-но тут на крамниці, — відповідає коваль. - Я піду, братам наказ залишу.
А крамниця ця була така, що з неї не встанеш, поки коваль не відпустить. Провозився коваль у кузні чотири дні, а чорти усе на крамниці сидять, відірватися не можуть. Приходить коваль на п'ятий день, чорти його й запитують:
- Ти чого там робив стільки часу? Уже ми тебе заждалися.
- А хто вам велів чекати-те? Бачите — немає мене, і відправлялися б геть.
- Як же нам піти, — відповідають чорти, — коли із крамниці не встати?
Коваль повернувся до них спиною й говорить:
- Я вас не тримаю. Прагнете сидіти — сидите. Не прагнете — скатертиною дорога.
Протримав він їх таким манером п'ятнадцять днів. Чорти з голоду, як друзки, висохнули. Тільки тоді коваль відпустив їх. Заприсяглися чорти, що більше ніколи до нього не прийдуть.
Та ось ще кілька років жив коваль, поки зовсім не обрид йому біле світло. Та знову говорить собі: «Хоч би дияволи, чи що, за мною прийшли! Або дияволам теж мене не побрати?» Отут з'явилося за ним дванадцять дияволів. А у коваля яблуня така була у саду: хто до яблука доторкнеться, у того рука до яблуні приростає — не відірвати ніякий силою. Ось коваль і говорить дияволам:
- Зірвіть-но собі але яблучку.
Дияволи пішли яблука рвати, руки у них до дерева-те поприлипали. Коваль побачив, що кожний диявол по яблуку схопив, так їх біля яблуні й залишив, а сам пішов. Помурижил їх там, приходить і говорить:
- Ну, насиділися ви під яблунею, наїлися яблучок — тепер у дорогу. Так уже й бути, піду з вами.
- Коваль! - заблагали дияволи. - Відчепи нас від цієї яблуні! Ніколи ми більше до тебе не прийдемо!
Підійшов коваль до яблуні, стукнув по ній три рази кулаком. Звільнилися дияволи й дунули ладь, не захотіли його із собою забирати. Ми, говорять, ні за які пряники сюди більше носа не покажемо.
Пройшов якийсь час, і знову ковалеві перехотілося на світі жити. Знову просить він, щоб чорти побрали його.
З'явилося тепер за ним двадцять п'ять чортів. Та говорять:
- Ну, коваль, збирайся, підемо з нами!
- Бач, скільки вас! Аж двадцять п'ять! Зовсім мене налякали, прийде йти. Дайте тільки наостанку слово мовити.
- Е, немає! Ти нас не проведеш, як тих, кого у згубний сад затяг. Ми з місця не рушимо, поки ти з нами не підеш.
- Сказав я вам, що піду, стало бути — піду. Давайте тільки у кузню заглянемо.
Увійшли чорти у кузню й запитують:
- Ну й що ти нам покажеш нового?
- Запитати прагну — як же це ви мене юрбою по місту поведете? Еко вас скільки! Бачите той старе хутро? Лізьте туди, а я вас через місто й перенесу.
Послухалися чорти коваля, влізли у мех. А у його вже були обручі приготовлені, стяг він хутро, закинув за спину й поніс по місту. Вийшов за місто до тонів, де мужики зерно молотили, і думає: «Потрібне мені із цього хутра пил виколотити». На першому току двоє мужиків молотили, це йому мало здалося. Пішов далі. Бачить — троє молотять. Знову пішов далі. Бачить — молотять четверо. Підходить він до мужиків і говорить:
- Хазяї! Зробіть милість, поколобродите ціпами по цім хутру, пилу у ньому набралося багато.
Мужики як почали хутро бити так тріпати — чорти благим матом завили. Добре діра у хутрі вийшла, так крізь цю дірку вони друг за дружкой повискакивали. А коваль у свою хату повернувся.
Жив він, жив, і знову набридло йому жити. «Не буду я нікого просити, щоб прийшли за мною, — подумав він. - Піду сам у пекло». Сказане — зроблене. Добирався коваль до пекла ні багато, ні мало — двадцять один день. А із собою побрав тричі свячений батіг, тричі свяченую воду, тричі свячений крейда до того ж старий кожушок.
Так ішов він, ішов у пекло й по дорозі чортам у подарунок гриби збирав.
Підійшов він до воріт і кричить:
- Агов! Відкривайте, а то у мене ноша важка!
Чорт, який на стражі стояв, кинувся із усіх ніг відкривати ворота, думав, що це хто-небудь душу приніс. Пробрався коваль у пекло, обвів собі коло крейдою — рис зі страху у кут забився. Витягся коваль свячений батіг так свяченую воду, і давай чортів кропити! А по ближче, того батогом хльостає, шкіру спускає. Стали його чорти запитувати, чого він прагне. Коваль відповідає, що прагне свій старий кожушок у казан три рази вмочити. Погодилися чорти. Тільки один чорт, що у казана стояв, уперся. Ну, хлюпнув на нього коваль свяченой водою — чорта всього скорчило, заблагав він:
- Вмочай хоч сто раз, тільки мене не займай!
Вмочив коваль кожушок у казан три рази, душі за овчину вчепилися. Багато набралося - по чотири, по п'ять душ на кожній прядці. Тільки одна душа на дні залишилася, руки тягне, містечка на кожушку живого знайти не може. Спустив коваль свій кожушок нижче — вчепилася й ця душа. Так він усіх їх з пекла й виніс. Іде він, іде, бачить — галявина. Отут обтряс він кожушок, душі-те усе ягничками обернулися. Присів коваль на пеньок, на сопілочці відіграє, ягничок пасе.
А кульгавий чорт, що при казані стояв, наказує іншому:
- Ступай за вівцями й поверни їх назад у пекло. Я тобі скажу одну хитрість, щоб ти з ковалем злагодив. Є там більша гора. Біжіть наввипередки на цю гору. Хто перший на неї підніметься й назад до овець прибіжить, той і виграє, тому й вівці. У тебе ноги швидкі, коваль за тобою не поспіє.
Прийшов чорт до коваля, запитує:
- А чиї ж це ягнички?
Коваль відповідає:
- Мої.
- А пастух хто?
- Я пастух.
- Давай, — говорить чорт, — геть на ту гору наввипередки збігаємо й назад. Хто швидше добіжить, той овець у повне володіння одержить.
Коваль відповідає:
- Чого це я бігати буду? Геть у мене брат молодший є, нехай він біжить. Навіть він тебе обжене.
Коваль ще раніше двох зайців піймав у лісі й сховав у мішок.
- Ну, давай біжи. Я братика слідом пошлю.
- А де твій братик?
- Так ось він, — говорить коваль і показує йому з мішка заячі вуха.
Погодився чорт, мол, пускай молодший брат біжить. Випустив коваль зайця, чорт стрімголов помчався на гору, а заєць у ліс. Прибіг чорт назад, запитує:
- Ну, де твій братик?
- Хо-хо! Він вуж півгодини як назад повернувся!
Та показує коваль іншого зайця, того, що у мішку залишився.
Чорт бігцем у пекло. Примчався туди, розповідає:
- Як же я міг овець у нього виграти? Я біг що було духу, а він сам і не побіг — свого молодшого брата послав. Так навіть молодший мене обігнав.
Отут інший чорт говорить:
- Ех і дурень же ти! Піду-но я тепер. Жваво над ковалем верх поберу.
Прийшов він до коваля, запитує:
- Чиї це вівці?
- Мої.
- А пастух хто?
- Я пастух.
- Ну, ось якщо ти свиснеш так само сабоно, як я, вівці назовсім твої будуть.
- Давай, — відповідає коваль, — свисти. А потім — я.
Чорт як свисне, — гілки з дерев посипалися. А коваль сидить, обруч ладить.
- Ти чого ладиш? - запитує чорт.
- Ти свиснув — гілки з дерев облетіли, а я свисну — у самого голова лопне. Ось я й роблю собі обруч на голову.
Чорт злякався, запитує:
- А мені як же бути?
- А ти вуж як прагнеш.
Чорт кинувся швидше яму у землі копати:
- Ужо викопаю яму, голову туди суну — либонь не лопне.
А у коваля товстий ціпок був. Як він тим ціпком чорта по заду хряснул, чорт світла не взвидел. У один стрибок до пекла долетів. З'явився у пекло, розповідає:
- Що ж нам з ним робити? Він як обманював нас, так і обманює.
Третій чорт говорить:
- Ви всі дурні! Ось я тепер до нього піду, овець приведу і його самого на додачу.
Прихопив він із собою засувку від адових воріт. Знайшов коваля, підходить ближче, запитує:
- Агов, чиї це вівці?
- Мої.
- А хто пастух?
- Я пастух.
- А ну, підкинь цю засувку вище, чим я. Тоді вівці твої будуть.
- Давай ти вперед, а я після.
Чорт засувку нагору підкинув, вона аж на четвертий день назад упала, у землю ввійшла. Чорт говорить:
- Ну, тепер ти кидай.
- Як же я її кину, якщо вона у землі загрузла?
- А ти витягнися й кидай.
- Хто її туди застромив, той нехай і витягає.
Чорт піднатужився, витягся засувку разом із землею й подає ковалеві. Коваль ледве не впав, ледве тримає, а сам на небо поглядає. Чорт не стерпів, запитує:
- Чого ти усе на небо дивишся?
- Багато будеш знати — скоро зостаришся.
Чортові неймется, знову запитує. Коваль говорить:
- Ти бачиш, що геть там, на місяці?
- А що там?
- А там мої брати. Кують, працюють. Ось я й чекаю — закінчать вони справа, я їм засувку туди й кину.
Чорт зі страху, що коваль засувку на місяць закине, вирвав її у коваля, той аж переперекинувся. Примчався чорт у пекло й говорить іншим чортам:
- Ось би він жарт відмочив, якби засувку на месяц. закинув! Чим би ми пекло замикати сталі, як би душі отут устерегли? Ні, я більше до нього не ходок. Пускай сам ті душі пасе. Ще набридне йому — сам прийде, попросить, щоб ми назад їх побрали.
Але ковалеві ягнички не набридли. Паслися вони, паслися, а потім голубами обернулися й у небо полетіли. Ніс длиною з огірок, а отут і казці кінець.