Давним-давно, коли на світі чудеса діялися так чарівники й чаклуни водилися, жив у одному сільці бідний селянин по імені Бартек.
У інших людей — і коні, і корови у господарстві, а у нього — одна сіра уточка. А яка від неї користь, якщо вона навіть яєць не несе? Та всі тільки за Бартеком, точно собачка, бігає й весело покрякивает. Але Бартек дуже свою уточку любив і у всьому їй догоджав. Те оберемок свіжої травички принесе, то лободи посочней на лузі нарве, а то на руки побере й до чистого прозорого струмка віднесе. Пустить качку на воду й присуджує: "Плавай, плавай, моя уточка!
Ось як Бартек про свою уточке опікувався!
Відправився він якось за соковитою лободою так зеленою ряскою, що затягла озерце у сусідній долині. Та решето прихопив із собою, щоб ряску сподручней було черпати. Іде він кам'янистою стежинкою, весело насвистує так красою гір любується. Та раптом зупинився як укопаний. Здалося йому, рівно його хтось передражнює. Постояв він, постояв, послухав-послухав і далі покрокував. "Мабуть луна", — думає. Відійшов він небагато й знову призупинився: ні, не луна. Зовсім близько хтось свистить, отак тоненько так тихохонько. Оглянувся Бартек по сторонах — немає нікого. Праг далі йти, але отут чийсь голос чується:
- Бартек, допоможи!
Бартек знову по сторонах оглянувся й знову нікого не побачив.
- Як же я тобі допоможу, коли не знаю, де ти? - говорить Бартек.
- А ти до ялівця нахилися, — відповідає тоненький голосок.
Підійшов Бартек до ялівцевого куща, що осторонь від дороги ріс, нахилився нижче й бачить: під кущем змія лежить. Голову підняла й сичить із присвистом. А на голові у неї корона з росяних крапельок, як алмазна, блищить. Зміркував Бартек: не проста це змія, а цариця зміїна.
- Поклади мене у решето, — засичала змія, — так геть на ту гірку віднеси, а я у боргу не залишуся, нагороджу тебе.
- Віднесу, пані цариця, — відповідає з уклоном Бартек, — і нагороди за це ніякий мені не треба.
Поклав він змієві у решето й поніс, куди вона веліла. Прийшов на місце, змію обережно на траву вилучив і йти зібрався. Отут змія засичала із присвистом:
- Нахилися-но, Бартек, нижче! Прагну я тобі царську милість виявити.
Не посмів Бартек ослухатися, нахилився. Змія засичала, і на Бартека немов теплим вітром повіяло.
А зміїна цариця й говорить:
- Наділила я тебе силою чарівної. Тепер захочеш — буру, грозу свистом викличеш, скелі з місця зрушиш. Прийде час, тобі це придасться. Ну, забирай своє решето й спускайся у долину. Там зустрінеш ти військо. На чолі війська король на кауром коні буде їхати. Дивися, про чарівну силу не забудь!
Поклонився Бартек змії до землі, решето побрав і став спускатися у долину до того озерця, що ряскою затягло. Ось іде він кам'янистою стежинкою й раптом чує за кінський тупіт і іржання. Обертається, ока від яскравого сонця рукою заслоняє й бачить — військо скакає, а спереду на кауром коні король у пурпурній мантії. На голові корона, точне сонце, горить, а у руці скіпетр каменями дорогоцінними посверкивает.
- Агов! Ти хто такий? - окликнув його король.
- Бартек, милостивий король! - відповідає селянин.
- Бартек? - перепитав король. Знати, незвично для королівського вуха просте селянське ім'я. - Послухай, Бартек, я утомився й прагну відпочити. Говори, є тут поблизу корчма, де можна переночувати?
- Немає тут поблизу корчми, вельмишановний пане.
- А садиба?
- Та садиби немає милостивий король.
- Де ж нам на нічліг зупинитися? Я утомився, і воїни мої утомилися. А відпочити нам будь-що-будь треба. Адже ми на війну йдемо.
- На війну? - злякався Бартек.
- Так ти не бійся! - Король поблажливо посміхнувся й змахнув скіпетром. - Ми за дві секунди ворога здолаємо. Але перед битвою відпочити б не заважало. Скажи, чи немає поблизу якої-небудь хатинки, де б я міг прихилити королівську голову?
- Коли не погидуєте, розташовуйтеся у моїй хаті.
Король погодився.
Ось у'їжджає він до Бартеку у двір, і відразу ж йому на очі сіра уточка попалася. Уточка назустріч своєму хазяїнові поспішає й весело покрякивает. У короля аж слинки потекли, до того йому смаженої качатини захотілося.
- Агов, слуги! - гаркнув король. - Я голодний! Піймати качку й зажарити!
Як почув це Бартек, на коліна перед королем повалився й просить:
- Милостивий король, не вели мою качку вбивати! Найдеться у хаті молоко, хліба краюшка так крупи мішечок. Їжте-Пийте на здоров'я, а качку мою не вбивайте. Сам я її виходив-вигодував, від яструба рятував, від холоду вкривав.
- Так як ти смієш, мужик, моїй королівській волі суперечити! - закричав король і затупотів ногами. - Агов, слуги, піймати качку!
Слухняні слуги розбіглися по двору, бідну ночку ловлять.
"Що отут робити? Як бути?" — думає Бартек.
А король дивиться на нього й вусами грізно ворушить. Отут згадав селянин змієві у короні й розв'язав свою силу испробовать. Підхопився з колін так як свисне. Ще свист не змовк, а вуж вітер налетів. Дунув, усе перемішав, збаламутив, закрутив. Дивиться Бартек — король по повітрю несеться, за ним пурпурна мантія розвівається. А воїни, як осінні листи, по вітру летять. Хто над дахом кружляє, хто над деревами. Ось вітер зажбурнув короля на дах. Король у дах вцепився, щоб не впасти, і репетує у всю глотку:
- Варта! Урятуйте! Слуги, до мене!
А слуги, вітром гнані, проносяться повз.
- На допомоги! - кричить король, але користі ніякого. Допомог чекати нівідкіля.
А Бартек за боки схопився й регоче-потішається.
- Ну що, король, — говорить він, — перехотілося тобі мою уточку є? Дай королівське слово, що качку не торкнеш, я вітер зупиню, і ти з даху на землю злізеш.
- Не потрібна мені твоя качка, — простогнав король. - Зроби милість, угамуй вітер!
Бартек свиснув, і вітру наче й не було. Не встигнув король із даху злізти й на землю ступити, як зичним голосом закричав:
- Агов, слуги! У'яжіть зухвалого мужика, а качку на обід жарте!
- Ах, ось ти як королівське слово тримаєш! - говорить Бартек. - Ну, перегоди ж у мене!
Та знову свиснув. Ще свист не змовк, а блискавки вже блискають, грім гуркоче, земля тремтить, небо на частині розколюється — ось-ось на короля й, його слуг обрушиться. Перелякані слуги до короля тиснуться, а сховатися нікуди: колом вогненні мови палахкочуть, начебто землю вщент спалити прагнуть.
Злякався король, пощади запросив. Знову повірив Бартек королівській обіцянці.
Ще не затихли у горах гуркоти грому, а король уже велить Бартека зв'язати, а качку зажарити.
- Коли так, нарікай на себе! Та пощади більше не проси! - не на жарт розсердився Бартек так як свисне.
Та отут заюшив дощ. Обрушилися з неба на землю потоки води. Король із придворними коштують по вуха у воді, а вода усе прибуває й прибуває, того й дивися, зовсім їх затопить. А Бартек на сухому місці коштує й сміється.
- Бартек, урятуй нас! Зупини дощ! - запхикав король. - Не потрібна мені твоя качка. Чесне королівське слово!
Але Бартек не повірив королеві, адже той два рази його обдурив. Отут придворні так челядь стали Бартека просити, щоб не губив він їх за королівські провини.
Зглянувся над ними Бартек і зупинив дощ. Вода миттю у землю вбралася, хмари розсіялися, визирнуло сонечко — землю стало сушити. Король наказав пурпурну мантію на сук повісити. А коли вона висохнула, придворні побрали її й на плечі Бартеку накинули. А потім відняли у короля корону зі скіпетром і теж Бартеку віддали.
- Будь нашим королем! Ти краще й могущественней його! - сказали воїни. - Їдемо у столицю, займай трон і прав нами по справедливості.
Бартек не став відмовлятися. На королівського коня підхопився, поправив корону, що з'їхала набік, і праг уже скіпетром змахнути — знак до відправлення дати, — так раптом на землю зіскочив. Про сіру уточку згадав.
- Як же я без неї виїду, — говорить він дружині. - Я її виростив, вигодував, від яструба рятував, від холоду вкривав. Вона із мною горі бідувала, пускай тепер частки щасливої покуштує, у палаці поживе.
Підхопився Бартек у сідло й качку у жовтий дзьоб поцілував. Глядь — не качка перед ним на коні сидить, а красуня, королевна прекрасна.
- Зла чарівниці у качку мене звернула, а ти позбавив від злих чарів, — мовила королевна й поцілувала Бартека.
Поїхали вони у столицю й зажили розкошуючи у королівському палаці. А злий король у хатинці-развалюшке став жити так дрова рубати.