Завжди виручала простачка мужицька кмітливість, з будь-якого лиха він цілий-непошкоджений вибирався, багатьох пустодзвонів так ледарів розуму-розуму навчив, тільки ось свою дружину, яка не вміла мову за зубами тримати, довго не міг образумить.
Як старосту, гарного хазяїна у мудрого порадника, простачка усе поважали й любили, тому й дружина його молода була у людей у пошані. А вона-те й уяви, що це їй чоловік зобов'язаний тим, що всі сіло їм повага виявляє. Мало того, що була вона мисливиця ляси точити — будь-який секрет, бувало, вибовкає сусідкам, — ще й зазнаватися стала. Але ж від зазнайства до дурної пихи, а від них — до сварок і розбратів зовсім рукою подати.
Засмучувався простак, думаючи про ці пороки ніяк дорогою йому подружжя. Давно збирався він вилікувати її від дурості, і план був обміркований давно, але ліки були вуж дуже гірке, а дружину свою простак любив усією душею. Усе не міг він зібратися з духом і приступитися до справи й, може бути, ще пооткладивал би «лікування» від дня на день, якби не випадок...
Орав він одного разу цілину й лемешем зачепив за щось тверде. Розгріб землю й побачив залізну кришку. Глибше розрив яму, бачить — залізна скринька. Підняв кришку, а там повно золотих монет.
Спочатку він зрадів, але як подумав, що одному скарб додому не знести й прийде дружині розповісти, пригорюнился. Знав він, яка мова у неї: усе розбовтає кумонькам і сусідкам.
Подумав він, подумав, потім знову засипав скарб землею, місце відзначив каменем, близьку борозну глибже проорав і після обіду повів волів додому.
Поговорив він із братом, улаштували вони всі, як треба, а потім прийшов простак додому, сіл поруч із дружиною, повісив голову, начебто задумався.
- Про що горюєш? - запитала дружина.
- Як не горювати, коли господь бог послав нам щастя, так боюся, що не злагодимо ми з ним.
- Яке ж таке щастя бог дав, що нам з ним не злагодити?
- Нині я на поле скарб знайшов. Так спробуй побери його — адже ти усе розбовтаєш. Люди довідаються, панові донесуть, і вибач-вибачай скарб. Не слухаєш ти моїх рад, ніяк не вбити тобі у голову, що слово — срібло, а мовчання — золото.
- Ах, чоловік! Невже я собі ворог? Так поки жива буду, нікому ні полсловечка не скажу, хоч ти мене ріж на шматки! А великий скарб? Де ти його знайшов?
- Якщо нікому не проговоришся, нині вночі підемо через гай і лугу на наше поле й принесемо скарб додому. Одному мені його й з місця не зрушити. Але тільки помни: нікому ні гу-гу. Довідаються, скарб віднімуть, та ще й вліплять — чому, мол, про знахідку не повідомили куди випливає?
Дружина ще раз побожилася, що буде мовчати, як риба, і чоловік зробив вигляд, що їй повірив.
Ну, зійшов місяць, побрав простак лопату й повів дружину по стежці на своє поле — версти півтори-дві ходи. Ідуть вони мовчачи, дружина спереду поспішає — вуж дуже їй не терпиться на скарб глянути. Раптом побачила вона вдалині вогник і дим багаття, зупинилася й запитує чоловіка:
- Що це за багаття?
- Це наш економ із дружиною тайкома печуть панских поросят і гусаків, — відповів простак.
- Тому ж не будинку?
- Бояться, що видасть їх захід смаженого. Ти йди, головою не верти, не те спіткнешся так упадеш.
- Із чого б мені падати? Дорога рівна.
- Ти не знаєш, що пан у ялівці біля стежки капкани на зайців ставить. Настанеш — ось буде справа!
- Може, уже попався який, а? Ранком було б печеня.
- Геть там під кустиком ліворуч завжди коштує петля. Прагнеш — заглянь.
Побігла дружина до куща, подивилася й кличе:
- Чоловік, біжи сюди!
- Тихіше ти... Ну, що там таке?
- У капкані щука, дивися, ще живаючи! Як вона сюди потрапила? Адже до річки кроків п'ятсот буде.
- Як туди потрапила, запитуєш? Справа не хитра. Пани, вони з нечистою силою знаються, і від неї у них такі снасті так принади, що не тільки риба у капкани на суші попадає, а навіть звірі у вентеря лізуть і у мережі сигают...
- Невже правда? Перший раз чую!
- Та не диво: чи багато ти жила на світі? Не віриш — оглянь вентерь. Його пан у берега близько каменю ставить.
Дружина — вприприжку туди. Заглянула у вентерь і кричить:
- Ах, і правда! Дивися, у вентере заєць сидять, так так і б'ється, бедняжка!
Простак підійшов, визволив зайця, а той як дасть стрекача, тільки його й бачили.
- Ах, який ти! Навіщо зайця відпустив? Тримав би міцніше, — докорила його дружина, дивлячись, як утікає заєць.
- Пускай собі біжить. За панского зайця волом не розрахуєшся. Підемо швидше, а то північ близько.
Ідуть далі. Раптом дружина настала ногою на щось м'яке. Нагнулася й бачить на землі оладки. Підібрала їх. Тільки ступнула — пиріг лежить, за пирогом — знову оладки, за оладками — знову пірог.
- Що ж це таке, чоловік? Звідки тут пироги й оладки?
- Та цього ти не знаєш? Нині ввечері проходила тут оладьевая хмара й зіштовхнулася з пироговій. Ось і посипалися на землю піроги так оладки.
- Ах, чоловік! - заволала незабаром дружина, увійшовши у гай. - Іди сюди скоріше! Дивися — тин з ковбаси/
Підійшов простак і бачить — поперек дороги коли коштують, а на них ковбаси тином накручені.
- Чому дивуєшся? - говорить він дружині.
- Як чому? Так де ж це чуване, щоб у лісі ставили тини на ковбаси?
- Наш пан і не таке може придумати. Це він поставив, щоб ніхто вночі у ліс не їздив і дров не крав. Перелазь обережніше! Не торкни ковбасу й ступай швидше.
Знову пішли вони, а як стали з гаю виходити, раптом почувся чийсь лемент, начебто баран бекає.
- Ти чуєш? Що це таке?
- Тихо ти! Це нашого пана чорти на трясучій осиці голять. Хто із чортами знається, інших цирюльників не визнає.
Прийшли вони на ріллю, відкопали скриньку е золотом. Несли додому — обмирали зі страху. Дружина у хату прошмигнула, а простак сховав скриньку у затишному місці, а дружині потім сказав, що на гумне зарив.
Цілий день ходила баба сама не своя, так її й підмивало з ким-небудь поділитися. Нарешті не витримала, тайкома побігла до самої задушевної куми й під найсуворішим секретом усе виклала.
Години не пройшло, а слух про знайдений скарб пішов по всьому селу, кожний ще й від себе додавав. До вечора дійшло до пана, що простак знайшов десять скриньок із золотом, а поки тягав їх додому, надірвався й занедужав.
На інший день викликав пан простачка із дружиною й, сидячи на ґанку, запитує:
- Це правда, простак, що ти позавчора скарб знайшов?
- Звідки ж це такий слух? - удавано здивувався простак.
- Не відмикайся, твоя дружина сама всім розповіла.
- Я Та не дивую. У неї у голові дурниця якась сидить, інший раз таке бовкне, таку кашу заварить — довіку не розсьорбати. Просив я її по-гарному не бовтати дурощів — не слухається. Будьте ласкаві, накажіть економові дати їй десяток батогів — може, прочухається, а я спасибі скажу.
- Що? Це мені-те батогів?! — закричала у гніві дружина простачка. - Коли на те пішло, я всю правду розповім! Вірно говорю, що чоловік позавчора знайшов скриньку, я сама тягла її з ним до гумна. Він там її й закопав!
- Пошліть людей па ваше гумно. Нехай пошукають, за півгодини про усе й дізнаєтеся.
Послали па гумно економа з людьми. Вертається економ і говорить:
- Усе гумно перерили — нічого там ні,
- Так ти треба мною жарту жартувати здумала? - закричав пан на бабу.
- Так що ви! Він десь її сховав, скриньку-те! Поберіть його у зворот, мабуть, зізнається!
- Ой, бачите, пан, скільки злості й неправди у цій бабі! Коштувало б її провчити за це.
- Не вірте! - заверещала розлютована дружина. - Клянуся життям, знайшли ми скриньку із грішми. Так тієї вночі, коли, помніть...
- Якою ніччю? - запитав пан.
- Тієї самої, коли над лугом проходила оладьевая хмара й зіштовхнулася з пироговій. Я цілий поділ набрала із землі пирогів так оладьев.
- Що вона городить, простак?
- Бачите самі: нісенітниця поре, і всі!
- Сам ти нісенітницю пореш! Забув, чи що? Так тієї вночі, коли щука догодила у капкан у ялівці.
- Коли-Коли? Так отямся ти! - сказав простак.
- Ага! Ось тобі й коли! Почекай, ще не те запечеш! Хіба не ти тоді зайця з панского вентеря у вирі випустив? Що, забув?
- Може, ще що сгородишь?
- Сам ти городиш! Хіба не перелазили ми через ковбасний тин, який ясновельможний пан поставив у гаї, щоб у нього дрова не крали?
- Баба від злості чоловіка обмовляє, не інакше, — шепнув економ панові на вухо. - Накажіть взгреть її батогами — може, і одумається.
- Не слухайте, пан, свого економа! Та він гарний. Я у ту ніч своїми очима бачила, як вони із дружиною панських гусаків так поросят на багатті жарили!
- Ну, тепер і я бачу, що баба рехнулась! - зареготав пан. - Стільки злості у тобі, що кожного готова у ложці утопити, хто тобі поперек слово скаже! Так мій економ увесь тиждень по справах у місті був і тільки нині ранком повернувся!
- Може, і не він, а хто інший! Так ви самі, паї ясновельможний, напевно, помніть цю ніч!
- Я? З який би це статі?
- Так з тієї статі, що у ту ніч пана... Боюся говорити, а то розсердитеся.
- Не розсерджуся, коли правду скажеш. Говори!
- Пана тієї вночі чорти голили на трясучій осиці.
- Ну й баба, ну й баба! Та мене приплела! Ступай додому, простак, а ти, економ, усип цій бабі двадцять батогів і відправ з око моїх геть.
Через півгодини з'явилася дружина простачка додому із плачем. Кілька днів вона на чоловіка й дивитися не прагла, але потім Усе-таки здраво розсудила, що сама була винувата, а чоловік уберіг від пана гроші, які їм самим і дітям їх придадуться. Перемінила вона гнів на милість так такої розумної стала — прямо не довідатися. З кумоньками, як колись, не бовтала, чоловіків наказ сама пам'ятала й дітям увесь час повторювала: «Слово — срібло, мовчання — золото».