За старих часів, коли вроцлавський товар возили у Броди через Краків, було у Добродне багато возіїв. Інші й по сорок коней для такої справи держивали. Трапилося, що у одного возія дружина померла. Залишилася тільки дочка єдина. Але незабаром возій знову одружився.
Одружився так відразу й виїхав, а повернувся тільки через рік. Під'їжджає до будинку, батогом клацає, щоб дружина вийшла зустрічати. Такий у нього був звичай. Не виходить дружина. Від'їхав він, повернувся й вдругорядь клацає. А дружини не видне. Ну, він втретє до будинку править і виходить йому назустріч дочка. Та розповідає вона батькові, що мачуха борг свій не дотримує, каверзи заводить, чоловікову честь не береже. Розсердився возій, увійшов у будинок, накричав на дружину, люто вилаяв її. А вона від усього відімкнулася, та ще й такі слова сказала:
- Ти ще помилуєшся, що у тебе за донечка! Ось виїдеш, повернешся, а у неї, глядь, і дитинча на руках.
Прийшов час, і відправився знову возій у далеку дорогу не менше, чим на рік. А мачуха пішла до своєї тітки, відьми, і підмовила її влаштувати так, щоб пасербиці сина народила саме до приїзду батька. Приїхав батько через рік, під'їжджає до будинку, батогом клацає. Та на той знак виходить до нього дружина й говорить, що три години тому назад його дочка сина народила. Розгнівався возій, розшумівся, увійшов у будинок і велів, дочці цей же мить із будинку геть убиратися. Стала дочка його просити, так де там!
Раптом дитина з ліжка вискочив, дідові поклонився й говорить:
- Ласкаво просимо, дідусь! чи Благополучно з'їздили? Уже ви не гневайтесь на мене й на матінку.
А сам по світлицях по крамницях так по столу стрибає.
Не розчулився дід, на онука глядючи, велів дочки йти з будинку негайно й ніколи на очі йому не показуватися. Довелося бедняжке встати з постелі, речі зібрати. Утішав її синок, як міг, пособил речі зав'язати у два вузлики так сам і нести викликався.
Побрала матір свій вузлик, син — свій, і пішли вони з Добродня. По дорозі мати від слабості сомлела, так син у неї вузол забрал і сам обоє вузла поніс. Та повів він свою матінку у далекі краї, у місто Відень, де живе сам австрійський князь. У ту пору напали на його князівство жорстокі вороги, а у князя саме начальника для війська не було. Став сторонній молодець називати себе Добродневским і по місту похвалятися, мол, якщо зроблять його начальником, то він умить ворогів переможе. Велів князь його призвати перед свої очі й доручив йому усе своє військо. Виконав молодець, що обіцяв, усіх ворогів побив і ладь прогнав. Відтоді він і матінка його стали жити у достатку завдяки князівській милості.
Був у цього князя син. Умовився з ним Добродневський, що підуть вони разом мандрувати. Багато країн вони пройшли, так захотілося княжичеві ще й тридесяте царство відвідати. Відговорював його Добродневський, розповідав, що там орють — людей запрягають, гірше, чим з худобою, з ними звертаються. Але княжич на своєму настояв. Відправилися вони туди й вистачили там лиха. Побрали їх під варту й послали на тяжкі роботи. Було там, крім них, почитай, ще двісті бідолах з різних країн, усіх їх працювати змушували, а на ніч замикали у більшу стайню. Та ось одного разу, коли вся варта заснула, Добродневський сказав товаришам, щоб зранку ніхто з них на роботу не вставав.
- Не бійтеся, — говорить. - Я буду відповідь тримати.
Зранку прийшов часовой їх будити, а ніхто й з місця не рушив. Прийшов він у другий раз, прийшов у третій — ніхто не встає. Тоді донесли про цей цареві. Той наказав вибудувати військо й усіх непокірливих прогнати крізь лад. Вивели військо, Добродневского зв'язали й потягли крізь лад. Глядь, а жоден солдат не може пошевельнуть ні рукою, ні ногою, начебто скам'яніли.
Сабоно стривожився цар, став Добродневского просити: мол, він усіх відпустить на волю, тільки нехай Добродневський військо пожвавить. Добродневський погодився, пожвавив військо, а сам пішов далі мандрувати з усіма, кого звільнив.
Але цар той був ошуканець. Послав він слідом за ними війська сила-силенна й наказав їхні всі схопити. Добродневський знову зробив так, що солдати одерев'яніли. Злякався цар, давай його знову просити. Мов, він усі Добродневському дасть, чого той побажає, аби тільки він військо пожвавив. Виговорив собі Добродневський два кораблі, повні золота, срібла й дорогоцінних каменів. Цар йому їх відразу надав. Але таємно умишляя, як би йому Добродневского з товаришами схопити. Добродневський про це дізнався й зробив так, що всі, хто жив у тій країні, перетворилися у камені. Навіть земля у тій країні й та каменем зробилася. Та поплили мандрівники морем додому на кораблях з безмірним багатством, а Добродневський і молодий княжич сталей у них за начальників.
Доплили вони до середини моря, став княжич Добродневского дякувати за порятунок. А той йому відповів, що за цю послугу просить він княжича одружитися на його матінці. Мов, усі ці скарби, які вони везуть, віддасть він матінці у придане. А якщо княжич відмовиться, то його відразу кинуть у море. Волею-Неволею княжич погодився. Приїхали вони у Відень, розповів княжич батькові, що їм було обіцяно Добродневському у нагороду за рятування. Князь на це охоче погодився й улаштував княжичеві багате весілля з матінкою Добродневского. Вона адже була молода й собою пригожа.
Після весілля Добродневський попросив у князя дозволу з'їздити з молодими у Добродень. Ось приїхали вони у Скшидловици, у сусіднє містечко, і там наказав Добродневський замкнути себе у скриню й у тій скрині привезти у будинок діда. Та поставити скриня точно на те саме місце, де він народився.
Добралися вони до хати діда-возія, попросилися погостювати. Прийняв їхній возій гостинно. Мов, для нього більша милість, що такі знатні добродії у його будинку будуть жити. Запитав княжич, є чи у возія діти. Той загорював, зізнався, що була у нього дочка, так прогневался він на неї, вигнав, а тепер не знає, де шукати. Тоді шляхетна княгиня відкрилася батькові, стали вони обніматися й цілуватися.
А мачухи будинку не було, вона саме у цей час пішла до своєї тітки, відьми. Послали за нею. Прийшла вона й тітку привела. Та отут вискочив зі скрині Добродневський, тільки у вигляді дитини, немов ось-ось народився. Застрибав по підлозі, дідові поклонився. Та раптом схопив мачуху і її тітку за руки й потяг їх за собою крізь стелю.
Усе перелякалися на смерть, насилу отямилися, а як отямилися, стали хреститися й шепотітися між собою: ось-де як дивно ведьмини підступ обернувся. Не зуміла вона безневинній дівчині зла заподіяти, і тільки сама себе погубила.
А дочка возія відтоді щасливо жила зі своїм княжичем, і батькові її за всі життєві негоди добром було віддано.