Якось раз ночував у одного хазяїна солдатів. Піднявся він серед ночі й став богу молитися, просити, щоб послав йому бог сто ренских. Саме сто, ні крейцером більше, пі крейцером менше. Інакше-Де, він, солдат, не побере.
А хазяїн з господаркою спали на горищі. У стелі дірка була, і почули вони солдатську молитву. Розібрала їхня цікавість: невже солдат і насправді не побере сто ренских без крейцера? Було у них вісімдесят ренских — виторг за волів, ось вони й спустили їх у дірку.
Побрав солдат гроші, подякував богу, запалив свічу й уважати початків:
- Як же так, господи? Я у тебе сто ренских просив, а ти шлеш мені вісімдесят?!
Жбурнув солдатів у серцях гроші на підлогу, але відразу й одумався.
- Господи, — говорить, — усі ти відаєш. Видне, знаєш, що не востаннє мені гроші потрібні. Тоді й залишок мені ниспошлешь.
Та побрав солдат гроші.
Ранком став хазяїн у нього свої гроші вимагати. Не заперечує солдатів, що одержав вісімдесят ренских. «Але, — говорить, — не від тебе, а від добродії».
Потяг його хазяїн до капрала. Той розсудив, що гроші належать солдатові: він-де їх у пана бога просив — бог йому й послав, а що побрав їх у хазяїна — так нехай хазяїн сам їх з бога запитує.
Але не усе солдат одержав, що просив. Чекає він, чекає ще двадцяти ренских, а пан бог усе не шле. Зустрів раз солдат ченця, і отут його начебто осінило.
- Ти слуга господній? - запитує.
- Точно так, — відповідає чернець.
- Тебе-Те мені й треба, — говорить солдат. - Пан бог повинен мені двадцять ренских, так усі нам з ним ніяк не зустрітися. А ти — його слуга, часто з ним бачишся. Дай мені двадцять ренских, тобі-те він їх миттю віддасть при зустрічі.
Чернець став було відбиватися, так куди там! Солдат вихопив шаблю й пригрозив, що вб'є. Прагнеш не прагнеш, а довелося ченцеві викласти двадцять ренских...