Легенда про пана Твардовском

17-10-2016, 15:43 | Польські казки

Кажуть люди, що колись у старожитні часи у місті Кракову, неподалік від міських воріт, жив знаменитий маг і чарівник пан Твардовський. Був він лицарем зі знатного роду, але мечу й спису змолоду віддав перевагу чарівним книгам. Довгі роки провів він за читанням, осягаючи таємниці чаклунства, поки у одному зі стародавніх томів не віднімав, як заклинаннями викликати до себе риса.

Та ось одного разу у повню піднявся він високо у гори, там на перехресті чотирьох доріг три рази назвав чорта по імені, обернувся на чотири сторони світла й став чекати. Рівно опівночі з'явився до нього чорт.

На вид схожий на заморського гостя: фрак короткий, жилетка на товстому череві не сходиться, панталони у обтягування, туфлі із пряжками золотими. Не дати не побрати знатний пан з далеких країв. Але тільки з-під берета ріжки визирають, з-під фрака кінчик хвоста із жмутами вовни стирчить, а з туфель копита випирають.

Низько-низько схилився він перед Твардовским у уклоні, оксамитовим беретом з перинкою змахнув і медяним голосом запитує:

- Ви кликали мене, пан? Я до ваших послуг! Сам сатана мене до вас надіслав. Велів служити вам вірою й правдою.

- Сам сатана, говориш? Ну що ж, тем краще, — відповідає йому Твардовський. - А тепер слухай мене, хвостатий! Відтепер ти мій раб. Будь-яка моя примха — для тебе закон. Так не здумай мене обманювати, я заклинаннями своїми із дна морського тебе дістану.

Махнув чорт хвостом, вилучив вуха й тоненьким голоском пропищав:

- Наказуйте, пан, і я як відданий слуга виконаю всі ваші побажання, примхи й капризи. Дам вам влада над людьми й над миром речей, незліченними багатствами обдарю. Тільки для порядку треба скласти нам договір. За всі старання мої й подарунки потрібна мені від вас сама малість, суща дрібниця. Отут, на цьому папері власною кров'ю поставте підпис, що запродали мені свою душу.

Із цими словами рис витягся довгий пергамент і простягнув Твардовському. Пан Твардовський без довгих коливань уколов собі шпабокою середній палець і собственною кров'ю підписав із чортом договір.

Було у ньому одна умова, яка здалася Твардовському гарною лазівкою, щоб від чорта піти. Чорним по білому там було написано, що, поки Твардовський не вступить у Рим, немає у чорта ніяких прав ні на його тіло, ні на душу.

«Ти хитрий, але і я не простий, — думав Твардовський, підписуючи папір. - Шляхетними батьками своїми, дідом і прадідом клянуся, що, Доки я живий, ноги моєї у цім місті не буде».

Схопив чорт підписаний договір, махнув хвостом, так що підлоги його фрака нагору злетіли, і тільки праг було крізь землю провалитися, щоб у пеклі перед сатаною спритною угодою похвастатися, як Твардовський хвать його за хвіст.

- Е ні, постій, голубчик, так справа не піде! Тепер ти мій слуга й слухай, що я тобі накажу. Бачиш геть ту гору? Олькуш вона зветься. Отож, звези туди срібло з усією Польщі. Усі гори й доли обшукай. З-під землі його дістань. А потім для вірності зверху скелями завалі, щоб жоден злодій до срібла не дібрався.

Немов вихор помчався чорт у пекло за допомогою й підмогою. Розбіглися його дружки рогаті у усі сторони, нишпорять по всій Польщі, у три погибелі зігнувшись, срібло на собі волокут, а Твардовському всі мало.

Довго нишпорили чорти у пошуках срібла й, нарешті, останню його жменю у Олькушські землі доправивши, ледве живі, із плачем так стогонами поплелися у пекло. Тільки чорт, слуга пана Твардовского, не одержав ні хвилини перепочинку й негайно ж став перед своїм паном.

А той, підкручуючи вус, говорить:

- Ти, чорт, як я подивлюся, молодець, намагаєшся. Але це ще не всі! Бачиш геть той стрімчак? Звали його на спину так скинь біля тієї гори, що Собачої зветься.

Застогнав чорт під вагою величезного каменю. Поки його до гори ніс, ледве було хребет не зламав. Насилу допхав і скинув.

Не встигнув чорт дух перевести, а Твардовський йому вже нове завдання придумав.

- Бачиш, — говорить, — півня, що геть на тому заборі співає? Прагну відтепер на ньому літати, як на коні крилатому!

Чорт низько поклонився у відповідь, у долоні ляснув, свиснув два рази, глядь — Твардовський уже на півня сідає. Той крабоми змахнув, і полетіли вони у Краків.

У Кракову народ збігся, усе коштують, дивляться, що за диво таке?

А отут пан Твардовський власною персоною з півня злазить і говорить:

- Не бійтеся, люди добрі! Або не визнаєте? Це ж я, ваш земляк, пан Твардовський!

З тієї пори жив Твардовський, не відаючи турбот. Коштувало йому змахнути своєю чарівною тростиною, і усе було до його послуг. Ні у чому не знав відмови. Кінь, що на вивісці у трактирі намальований, служив йому вірним скакуном. А часто верхи на півні літав Твардовський у Краківський замок до короля, щоб його чаклунськими своїми трюками розважити й побавити. Золота у Твардовского було, що піску на річковому березі, срібла у Олькушских землях — цілі гори.

А незабаром він і одружитися надумав. У Кракову, на ринку, сподобалася йому гарненька городянка, що горщиками так мисками торгувала. Жвава й смілива вона була, розумом і красою славилася. Багато до неї сваталися, так тільки одержували відмову. Ніхто їй догодити не міг. А щоб від наречених відскіпатися, вона говорила, що вийде заміж за того, хто розгадає одну мудровану загадку.

Почувши про це, Твардовський вирядился у лахміття, на особі зморшки намалював, волосся пудрою припорошив, начебто сивина це, і у такому виді став перед дівчиною.

- Не чи побереш мене у чоловіки, красуня?

А вона розреготалася, дивлячись на старого, але жарту заради показує йому на більшу плетену сулію й запитує:

УгаДай-но, зроби милість,

Що за тварину тут поселилася,

Хто тут — риба, птах, вуж?

Угадаєш — ти мій чоловік.

Не встигнула до кінця домовити, а Твардовський уже кричить:

- Угадав я, крутійка. Бджілка це!

Сулія випала у дівчини з рук і, вдарившися об камінь, розлетілася у дрібні осколки. А Твардовський сміється:

- Готуйся до весілля, красуня!

Дівчина у сльози. Побачивши дівочих сліз здригнулося у Твардовского серце від жалості. За допомогою чарівних слів миттю розстався він з жалюгідним руб'ям, стер з особи зморшки, волосся у локони уклав. Коштує перед дівчиною у новому каптані, у плащі з хутряною підбивкою, у оксамитових панталонах і туфлях із брабоянтовими застібками. На груди — золотий ланцюг поблискує.

- Ось він я! Виходи за мене заміж, не пошкодуєш. У шовки й оксамит тебе одягну. Пташиного молока роздобуду.

Але дівчина нітрохи не обрадувалася.

- А мені ваші багатства, золото, діаманти так гроші чортові не потрібні! Сама собі на хліб зароблю!

Та після заміжжя як і раніше продавала у торговельних рядах горщики так миски.

Твардовський як вогню боявся своєї подружжя, ні у чому їй не суперечив. Та тільки іноді, щоб душу відвести, наказував закласти чотирьох коней і у супроводі кінної звиті відправлявся у своїй кареті на краківський ринок. А там слуги його немов сарана налітали на торговельний ряд, де пані Твардовська стояла, і розбивали всі горщики так миски.

Пані Твардовська — у лемент. На весь ринок голосила, проклинаючи лобурів і ледарів, що погубили її товар. А пан Твардовський тим часом сидів у кареті, відкинувшись на оксамитові подушки, і посміювався у кулака, слухаючи, як його чоловіка свариться.

Багато про Твардовском, про його витівки й забавах розповідали люди. Знали його не тільки у Кракову, але й у маленькому містечку Кельцах: там він не раз із відьмами на Лисій горі танцював.

А чортові на службі у Твардовского солоно доводилося. Ледве що, хазяїн його до себе вимагає. Те велить із піску звити мотузку, то будинок з макових зерен побудувати, то у ліси так болота за лікувальними травами для своїх хворих жене. Адже Твардовський був ще й лікарем знаменитим і від багатьох людей зумів смерть відвести.

Ішли роки, пан Твардовський жив не тужив, росла його слава, а бідний чорт зовсім зачах у свого хазяїна на побігеньках. «Ну, перегоди! - думав він. - Прийде час, сочтемся!»

Але Твардовський не піддавався нечистому.

Правда, раз, рятуючись від своєї сварливої подружжя, потрапив він у ліс, а чарівну свою тростину будинку забув.

Іде він по лісовій просіці й міркує, чому б йому ще мир здивувати, а отут, звідки не візьмися, вискочив чорт і хвать його за підлоги плаща.

- Ось ти де мені попався! - пищить. - Ну тепер я тебе не випущу. У Рим із мною підеш!

Але Твардовський рвонувся — раз, інший, третій, таємниче закляття вимовив і скинув із себе риса.

Відлетів чорт убік, ударився про сосну. Зубами заскреготав від злості, вирвав дерево з коренем і жбурнув у Твардовского. Прямо по нозі йому догодив.

Але й цього разу зумів Твардовський від чорта позбутися. Ледве живий до будинку добрався й довго потім зламану ногу лікував. Але ні змови, ні закляття не допомогли. З тієї пори Твардовський завжди ходив, опираючись на тростину, а люди прозвали його колченогим.

Час ішов, і набридло нечистому за душею хитромудрого чарівника ганятися.

Та ось одного разу, обернувшись дворянином, з'явився він до Твардовському й з низькими уклонами став його просити, благати до свого хазяїна, знатного вельможі, у замок подарувати. Травами так заклинаннями смерть від нього відігнати. Так мистецьки прикидався чорт, що не помітив чарівник підступу й піддався на угоди.

Сіли вони у карету й поїхали. Їдуть вони, їдуть, навколо ліс глухий, коні притомилися, а замка немає як немає. Нарешті виїхали на стовпову дорогу, дивляться — у дороги корчма коштує, у вікнах вогонь горить, галасливо там, людно.

- Уж боляче довго ти мене по лісах так болотам водив, не гріх і у трактир заглянути, підкріпитися, — говорить Твардовський чортові.

Тільки переступили вони поріг, як з усіх боків на дах старі ворони, сови й пугачі злетілися. Закаркали, заухали, закричали, так так голосно, що гості від страху ледве під стіл не попадали.

Зрозумів Твардовський, що лихо йому загрожує, а яка — не відає. Але тільки дивиться, а замість чемного дворянина перед ним його старий знайомий — рис. З-під фрака хвіст стирчить, з-під капелюха ріжки визирають, сам коштує — руки у боки так посміхається:

- Ну, пан Твардовський! Тепер ти мій! Знаєш, куди ми з тобою прибутки? У «Рим».

Так ця корчма називалася. При цих словах злякався пан Твардовський не на жарт, але не показав виду.

- Ну це ми ще подивимося, хвостатий, — говорить, а сам скоріше до дверей.

Та не встигнув чорт отямитися, як Твардовський вихопив дитину з колиски, що у печі стояла, і кинувся з ним до порога.

Вам відомо, що чорт дитини торкнути не сміє. Тільки праг було Твардовський з дитиною на руках переступити поріг, як чорт крикнув йому навздогін:

- Так-Те ти, пан Твардовський, своє слово тримаєш? Але ж слово для шляхетної людини — закон.

Почувши такі мовлення, пан Твардовський від порога негайно ж повернув назад, дитину переляканої матері на руки передав і говорить:

- Твоя правда, біс. Коня на вожжах не удержиш, а слова сказаного не відвертаєш — забирай мене із собою.

А чортові тільки того й треба. Підскочив він до Твардовському, вцепився у нього й разом з ним вилетів з корчми у трубу. Закаркали ворони, заухали пугачі так сови й заклубилися навколо них чорною хмарою.

Але тільки птахи незабаром повернулися на землю, тому що чорт із паном Твардовским піднімалися усе вище й вище — вище гір високих, вище зірок далеких, туди, куди ні орел, ні сокіл не залітають.

Ось і Місяць зовсім близько, кругла, ясна, сріблиста, тихо на ній, тужливо так безлюдно.

Глянув Твардовський униз на місто, на королівський замок Вавель, на стару ринкову площу з її кам'яними вежами, які зверху здалися йому такими гарними, і серце у нього стислося від болю. Згадав він свої молоді роки, ті часи, коли він ще не вступив у угоду із чортом і був вільний і щасливий.

Глибоко зітхнув він хмарам, що й назустріч біжать повз, що й іде усе далі від нього землі запік пісню, якої його у дитинстві мати вчила. Та видне, материнська пісня була сабоніше будь-яких заклинань.

Скінчив Твардовський співати, оглянувся по сторонах і бачить, що чорт сгинув кудись, а сам він парить високо у небі, біля самого Місяця.

Іноді у ясні ночі на Місяці можна розглянути темна цятка. Люди говорять, що це маг і чарівник пан Твардовський. Сидить він там і дивиться вниз на покинуту їм Землю.

Зараз ви читаєте казку Легенда про пана Твардовском