Жив-Був рибалка. Вийшов він раз на лов, закинув мережу й піймав рибу зі срібним хвостом і срібними зябрами. Риба йому й говорить:
- Відпусти мене, твоє щастя спереду.
Закинув він мережа ще раз і піймав рибу із золотим хвостом і золотими зябрами. Та ця риба його попросила:
- Відпусти мене, твоє щастя спереду.
Закинув він мережа втретє й довго нічого не міг дочекатися, пошкодував навіть, що відпустив золоту рибу. Але ось потягнув мережу й витягся рибу з алмазним хвостом і алмазними зябрами.
Риба запитала його, є чи у нього дружина, є чи у нього кобила і є чи у нього сука. Він на кожний попит відповів, що є. Та тоді риба сказала, щоб він розрізав її на три шматки й дав один шматок з'їсти дружині, іншій кобилі, третій суку, а сам щоб не їв, тільки з кожного шматка вийняв би по ребру й зарив у саду. Та з кожного ребра виросте по дубу.
- Та пророкую тобі, — говорить. - У дружини твоєї народяться три сини, у кобили три лошата, а у суки три щенята. А якщо хто із твоїх синів загине, то його дуб засохне.
У винний строк у дружини рибалки народилося три сини, у кобили три лошата, а у суки три щенята. Усі сини були так схожі один на одного — відрізнити неможливо! Та лошата, і щенята теж були один у один. Навіть рідна мати синів плутала й, щоб не плутати, кожному на руку тасьму пов'язала.
Підросли сини, знудило їм будинку сидіти. Побрав старший син старшого із трьох коней, старшу із трьох собак, зняв старий палаш зі стіни, попрощався з батьком-матір'ю й пішов шукати щастя по білу світу. Шкода було водіям його відпускати, але що поробиш — настояв він на своєму й пустився мандрувати.
Їхав старший син, їхав і приїхав у одне місто. Дивиться, а у місті всі чорним сукном оббите. Подивувався він, чому ж це усе місто у чорному сукні, і запитав про той у хазяїна постоялого двору.
- Поселився отут у окрузі дракон, — відповідає йому хазяїн, — і щодня від нас людину вимагає на съеденье. Завтра черга королівської дочки, віддадуть її ненаситному змієві. Тому-Те й оббили місто чорним сукном.
Запитав старший син у хазяїна, у якій годині повезуть королевну. Той відповів, що у сім ранку. Попросив тоді старший син розбудити його, а сам усю ніч очей не зімкнув, усе дивився, не везуть чи королевну.
Ранком осідлав він коня, нагодував його, собаку, а як побачив, що везуть королевну, підхопився у сідло й поїхав слідом. Уже всі люди назад повернули, навіть батько й мати, король і королева, зупинилися, а він не відстає. Зійшла королевна, стала на коліна у каплиці над лігвищем драконьим, а старший син — поруч із нею. Моляться й чекають, коли змій вилізе.
Ось затряслася земля, королевна й говорить тому старшому синові:
- Їдь-но ти звідси, а то обоє загинемо.
- Як богу буде завгодно, — відповідає він.
Знову затряслася земля, знову говорить королевна:
- Їдь ладь, а то обоє загинемо.
А він знову на те:
- Як богу буде завгодно.
Потім говорить коневі й собаці:
- Як вилізе змій з нори, ти, кінь, стрибай йому на спину, ти, пес, вистачай його за хвіст, а я буду йому голови рубати.
А королевне велів відійти убік, щоб дракон її не потяг.
Отут виліз дракон, підняв голів, а їх у нього дванадцять! Стрибнув кінь йому на спину, пес вцепився у хвіст, а старший син давай рубати голови з усією сили. Усі вони поотлетали, залишилася одна, середня, сама більша так міцна. Довго боровся з нею старший син, нарешті піднатужився, відрубав і її, так знесилів зовсім і впав у отрутну зміїну кров.
Як побачила це королевна, підбігла, відтягнула його, прийнялася відмивати. Відмила, привела у почуття й сказала, що вони тепер наречений і наречена. Заприсяглися вони перед небом і землею, що будуть вірно чекати друг дружкові рік і шість тижнів. Тільки якщо пройде цей строк і один з них не з'явиться, можна іншому весілля затівати.
Старший син повиривал зі зміїних пащ усі жала, склав їх у мішок, закопав його під каплицею, а сам відправився далі мандрувати по білу світу. Королевна додому пішла. Іде одна по лісу, а назустріч їй — лісник. Зупинив він її, запитує:
- Куди біжиш?
Вона йому відповідає, що йде додому. А він її запитує, чому так звідки. Вона говорить, що звідти, де одна людина дракона вбила. А він говорить, що це неправда й бути того не може. Вона мовить:
- Не віриш — підемо із мною, своїми очима побачиш.
Повернулися вони до тієї каплиці, і побачив лісник, що усе правда. Та говорить:
- Якщо не заприсягнешся перед небом і землею, що це я дракона переміг, я тебе вб'ю. Та ще повинна ти заприсягтися, що ми до самої смерті один одного не залишимо й ти будеш мені дружиною. Заприсягнешся — відведу тебе до батька-матері.
Вона не прагла другий раз клястися й порушувати слово, яке дала тому, першому. Але потім подумала: «Клятву по примусу господь-бог за обітницю не порахує». Звела вона очі до неба й сказала лісникові, що клянеться. Однак виговорила собі відстрочку, що венчанье буде через рік і шість тижнів: вона-де дала таку обітницю помірності, щоб віддячити бога за спасенье.
Прийшли вони у королівський палац до її батька-матері. Лісник їм і говорить, що це він дракона вбив.
- Раз ти його вбив, то бери її у дружин, — відповідає король.
Лісник праг, щоб зараз же заручини оголосили, але королевна попросила відкласти її на рік і шість тижнів. Батько й мати здивувалися, а вона ним відповідає:
- Так я розв'язала й таку обітницю дала.
Минуло рік і шість тижнів, а про того старшого сина ні слуху ні духу. Пройшло ще сім днів. На восьмому тижні перші заручини оголосили, на дев'ятої — другу, на десятої — третю й почали до весілля готуватися. Та тільки отут повернувся старший син. Заїхав він на той же постоялий двір і запитує хазяїна, що нового.
А той відповідає, що тепер життя гарне, раніше-де треба було щодня людини давати драконові на съеденье, але найшовся добрий молодець, убив того дракона й нині одружиться на принцесі, королівській дочці.
- Що ж, виходить, побуваємо на весіллі, — говори старший син. Бере він перо, бере клаптик паперу й пише лист своєї суженой, яка йому клятву дала. Бере він косиночку й фартух, що йому королевна на пам'ять подарувала, пов'язує їх на шию собаці, тієї самої, що змія вбити допомогла, дає їй лист і велить бігти у палац. А у палац-те не пускають, королівське військо колом стіною коштує. Але собаці військо не перешкода, вона під ногами у солдатів проскочила й прибігла до королевне, яка безупинно по нареченім плакала. Побачила вона собаку, — скрикнула й без почуттів упала. Король і королева почули лемент, кинулися до неї, запитують:
- Що трапилося, донечка?
А вона лежить горілиць і нічого не відповідає. Підбігли вони до неї, стали її у почуття приводити.
Як опам'яталася, знову вони запитують:
- Донечка, що трапилося?
- Милий панотець, рідна матінка! Повернувся дійсний мій наречений, якому я обітниця дала, що ні за кого іншого заміж не вийду.
Стали батьки її розпитувати, як так що. Вона їм усе-усе розповіла: і як лісник праг її, беззахисну, убити у лісі, і як велів він їй говорити, що це він убив дракона, і як побрав він з неї клятву, що вона заміж за нього піде.
Стали батько з матір'ю рада тримати: віддавати справа розголосу чи ні. Король був мудрий і сказав королеві так:
- Пускай усе йде своєю чергою. Улаштуємо спочатку бенкет, запросимо побільше гостей, а з вінчанням почекаємо, послухаємо, що люди добрі скажуть.
Улаштували вони бенкет, запросили гостей і лісника того теж. Пішли там усякі розмови, а один з гостей побери й запитай у усіх, як йому король нарадив:
- Є чи на світі звір без мови або жала у пащі?
Отут лісник виходить на середину й говорить, що є. Гості запитують, що це за звір такої. Побрав лісник мішок, пішов, зібрав голови того дракона, приніс і всім показав. А старший син, який жала з них повидирав, приніс усі дванадцять жал, повставлял їх у пащі й запитує: може, так більше на правду схоже? Та всі гості закричали «ура!» і розсудили, що жала точно доводяться до місця.
Тоді у гостей запитали, як зробити з тим, хто на людину у лісі нападає й убити грозить. Гості відповідають згідно: прив'язати такого до чотирьом жеребцям і розірвати на чотири частини. Стали розбиратися, хто перший це прокричав, і вийшло, що лісник.
Та цього разу гості виголошують:
- Ура! Сам себе присудив до такої смерті!
Вивели чотирьох жеребців і розірвали лісника на чотири частини. А старшому синові по церковному дозволу відразу всі троє заручин оголосили, обвінчали молодих і зіграли весілля.
Як лягли молоді у першу ніч на шлюбне ложе, поклав старший син між собою й молодою дружиною свій палаш і велів їй усю ніч мовчати, слова не говорити — не те палаш їх порубає. А на другу, на третю почалися у них розмови — через тиждень вуж і днем, і вночі досхочу розмовляли.
Через деякий час занудився старший син і став просити у короля дозволу з'їздити пополювати у тутешній ліс. Король не праг відпускати зятя, знав він: з тих, хто туди ходив, мало хто додому вертався. Але зять стояв на своєму, затявся й поїхав. Король приставив до нього трьох солдатів, щоб ті увесь час зятя стерегли й додому проводили.
Ось їде він через дрімучий ліс і раптом бачить оленя із золотими рогами й золотою вовною. Собака помчався за оленем, кінь за собакою, а солдатам було не вгнатися — відстали. Повернулися вони додому й про усе королеві доклали. Той велів посадити їх у у'язницю й тримати там, Доки зять не повернеться.
А як погнався старший син за оленем, так зробилася навколо кромішня тьма. Він наламав ялинових гілок, розвів багаття, сивий поруч і гріється. Та отут підходить уводити, увести до ладу ньому баба, сопливая, губошлепая, горб на спині, увесь одяг у крижаних бурульках, трясеться від холоду й просить дозволу погрітися у вогню.
- Грійся, я й сам гріюся, — відповідає він.
- Так я собаки боюся.
- Мій пес ні на кого не кидався. Виходить, і на тебе не кинеться.
- Ой, хльосни-но собаку, щоб вона мене не покусала.
Він побрав гілочку, хльоснув собаку, і відразу всі троє скам'яніли: і пес, і кінь, і він сам.
У ту ж мить у батьківському саду засох верх у найбільшого дуба. Побачив це середній брат і говорить батькові з матір'ю:
- Погані звістки про нашого старшого брата!
Сказав він, що поїде шукати брата, осідлав другого коня, побрав із собою другий собаку, зняв зі стіни старий палаш, попрощався з батьками й відправився у шлях.
Чи Довго, коротко їхав і приїхав на той постоялий двір, де старший брат зупинявся, і запитав у хазяїна, що нового. А той здоровається з ним, як зі старим знайомим і відповідає:
- Ви стільки мандрували так полювали — у вас більше новин, чому у мене.
Середній брат промовчав, а сам думає: «Перший раз мене бачить, а говорить із мною, як зі знайомою людиною. Не інакше як наш старший брат отут бував»,
А хазяїн уже сповістив у палац, що королівський зять у нього перебуває. Сам король за ним приїхав на четвірці коней, покликав середнього брата у карету й запитує:
- Де ж ти так довго пропадав?
Відповів йому середній брат:
- Буде у нас ще час про той поговорити, а тепер не до того: утомився я.
Приїжджають вони у палац, королевна його обіймає й говорить:
- Де ти так довго пропадав?
Він відповідає:
- Потім розповім. - А сам уночі поклав палаш посередині постелі й велів їй усю ніч мовчати, слова не говорити — не те палаш їх порубає.
- Нині ж не перша наша ніч, — здивувалася королевна.
- Вірно. Але мене так довго не було, що нині у вас, уважай, знову перша ніч.
Дні за днями йдуть, а про старшого брата ніяких звісток немає. Став тоді середній брат просити короля, щоб той дозволив йому пополювати. А король йому відповідає:
- Буде з тебе. Знову мені у у'язницю саджати солдатів, коли тебе не встережуть?
- Я Та сам повернуся. Не треба мені охорони.
- Немає вуж, так не відпущу. Я до тебе цього разу шістьох солдатів приставлю. Від шістьох ти нікуди не зникнеш.
Виїхав середній брат на полювання, а з ним — шестеро солдатів: троє праворуч, троє ліворуч. Під'їхали вони до лісу й відразу побачили оленя златорогого, златошерстого. Пес помчався за оленем, кінь за собакою, а солдати знову за ними не вгналися. Повернулися вони додому й доклали королеві, що знову не встерегли королівського зятя.
Тільки заїхав середній брат у ліс туди, де старший був, зробилася кромішня тьма, ні зги не видне. Та холод такий, що не витримав середній брат, зійшов з коня, наламав ялинових гілок і розвів багаття. Гріється він у багаття, глядь — іде баба, сопливая, губошлепая, горбата, уся льодом обростила, від холоду трясеться, просить:
- Дозволь у вогню погрітися. Змерзнула я.
Він їй відповідає:
- Будь ласка, грійся. Я й сам гріюся.
Вона йому говорить:
- Я б підійшла, так собаки боюся. Побери гілочку, хльосни собаку, а то вона мене вкусить.
- Мій пес нікого не кусав і тебе не вкусить. Підходь, не бійся. Через таку стару відьму я свій собаку не стану бити.
А вона знову просить, щоб він хоч пригрозив той-те-собак-те. Він побрав гілочку, пригрозив собаці, і відразу всі троє скам'яніли: ліс, кінь і він сам. Та відразу ж удома засох другий дуб. Говорить молодший брат батькові-матері:
- Погані звістки про другого брата!
Та став він просити батька з матір'ю, щоб дозволили йому шукати братів. А батько з матір'ю йому строго забороняють — мол, він самий дурний із трьох. Де старші загинули, там йому вірна смерть.
- Не дозволите — я руки на себе накладу: не там загину, так тут, — говорить молодший брат. - А дозволите — може, відшукаю я братів, і нічого худого із мною не трапиться.
Осідлав він коня, побрав собаку, зняв зі стіни старий палаш, попрощався з батьком-матір'ю й відправився шукати братів. Добрався до постоялого двору, де його брати гостювали, запитав у хазяїна, що чутно: нового, а той йому відповідає:
- Уж які там у нас новини!
А сам сповіщає королеві, що його зять знову на постоялий двір приїхав. Прискакав за ним король у кареті шестірнею й запитує:
- Де ж ти пропадав? Дочка наша, дружини твоя, усе очі проплакала, уже розв'язала, що ти загинув.
Поклонився йому молодший син, став прощення просити.
- Загостился я те отут, те там, — говорить.
Приїжджають вони у палац, королевна й запитує:
- Та що ж ти робив стільки часу?
Він їй відповідає:
- Дружина, буде час — розповім.
Поклав він уночі палаш посередині постелі й велів усю ніч мовчати, слова не говорити — не те палаш їх порубає. А вона знову дивується:
- Ти вже два рази палаш клав проміж нас! Тепер-Те навіщо?
- Потім, що мене довго не було. Потерпи, прийде час, і поговорити можна буде, і робити, що захочеться.
Пожив він так іншою-іншій-інша-інший-день-іншої. «Потрібне мені у шлях-дорогу відправлятися, — думає. - Тут я про братів нічого не довідаюся».
Пішов він до короля й став на полювання проситися. Той йому відповідає:
- Я тих шістьох солдатів, що тебе минулий раз не встерегли, нині з у'язниці випустив. Знову не встережуть — знову їх у у'язницю саджати накажеш?
Говорить молодший брат:
- Нешто дурний я, щоб десь даремно гуляти, а солдатам даремно у у'язниці сидіти? Піду на День і відразу повернуся.
Король знехотя погодився, але приставив до нього дев'ять солдатів.
Добрався молодший брат до того лісу, де брати його загинули, і відразу з'явився перед ним златошерстий олень — золоті роги. Поскакав молодший брат за ним у хащу, і зробилося отут темним-темно, холод упав, затремтів молодший від холоднечі й подумав: «Нічого не поробиш, прийде багаття розвести». Наламав він ялинових гілок, розвів багаття, сидить, гріється. Глядь — іде баба, сопливая, губошлепая, горбата, уся льодом обростила.
Та говорить баба:
- Холодно! Ой, як холодно! Ой, як холодно!
Відповів він їй:
- Ти що, багаття не бачиш? Підходь і грійся.
- Ой, хлопчик, я собаки боюся. Побрав би ти прутик так хльоснув її.
- Через тебе, через дурну бабу собаку бити? Мені пес дорожче.
- Ох, рідний! Ти хоч пригрози йому.
- Я тобі так пригрожу, що разом ноги простягнеш.
А вона не відстає: мол, пригрози так пригрози. Підхопився тоді молодший брат, схопив бабу й запитує:
- Говори, де мої брати!
Відмовляється баба, мол, знати нічого не знає, заблудилася-де у лісі, як і він, погрітися прагне.
- Ах ти, стара відьми! Навіщо велиш мені собаку бити? Ой, знаєш ти, де мої брати! Якщо б я побив собаку, із мною, вірно, то ж трапилося б, що й з ними? Відповідай!
Вона йому відповідає:
- Якщо б ти собаці пригрозив, посвітліло б у лісі.
- Боляче ти розумна, стара відьма! Усе знаєш, виходить, і про моїх братів знаєш! Розповідай, не те вб'ю! - закричав молодший брат і давай її дубасити.
Зізналася баба:
- Отут подалі, — говорить, — є один молодець, на тебе схожий. А про інший нічого не знаю.
- Ну-но веди, показуй.
Повела баба його й показала старшого брата. Але не брата, а камінь.
- Оживи його, не те вб'ю.
Зірвала баба травичку, сунула її під ніс кам'яному собаці, і враз вони ожили: і пес, і кінь, і старший брат. Та дуб його будинку у той же година зазеленіла. Обрадувалися батько з матір'ю: виходить, молодший старшого знайшов і від лиха врятував.
А старший брат потягнувся й говорить:
- До чого ж мені міцно спалося!
- Уж куди міцніше каменю спати!
- Так хіба я каменем був?
- Не віриш — підемо іншого брата визволяти. Тоді повіриш.
Доступилися вони обоє до чаклунки:
- Говори, де наш середній брат!
Вона ним відповідає:
- Нічого я про нього не знаю.
- Не скажеш — уб'ємо й на шматки порубаємо!
Прийнялися вони бити бабу, навіть руку їй відрубали, а та усе не зізнається. А відрубана рука відразу назад приросла. Побачили це брати й говорять:
- Геть яка ти відьма! Руку тобі відрубали, а вона знову пристала! Дивися — не скажеш нам про середнього брата, вуж ми постараємося, щоб руки у тебе не приростали.
А вона ним відповідає:
- Хоч убийте, нічого не знаю й сказати не можу.
Замахнулися вони на неї палашами — закричала вона благим матом:
- Ой, люди, побійтеся бога, не вбивайте!
Вони їй говорять:
- Не вб'ємо, якщо вкажеш, де середній брат.
Та відповіла вона:
- Ну так і бути, покаджу вам його.
Відвела вона їх до іншого каменю й говорить:
- Ось він.
Наказали вони їй пожвавити брата, зірвала вона травичку, сунула собаці під ніс, і враз вони ожили: і пес, і кінь, і середній брат. Потягнувся середній брат і говорить:
- До чого ж мені міцно спалося!
- Був твій сон кам'яний. Та сам ти був каменем, і пес твій, і кінь, — сказали йому брати.
Та відразу вдома у них другий дуб зазеленів. Батько з матір'ю обрадувалися: виходить, і середнього сина лихо минуло.
А лісову чаклунку брати зв'язали — і давай рубати палашами. Але тільки відлетить від неї шматок — відразу ж назад пристає. Тоді сказали вони собакам, щоб ті, як відлетить шматок, вистачали його й у землю закопували. Собаки так і стали робити: відлетить шматок, вони його — хвать і у землю заривають.
Побачили отут брати кам'яний стіл, кам'яні крісла — а на них кам'яні люди сидять. Кинули вони чаклунку на цей стіл і порубали на дрібні шматки. А собаки всі ці шматки у землю закопали, так що й сліду не залишилося.
Отут чують брати: барабани б'ють, труби сурмлять. А замість лісу зробилося місто. Та виходить назустріч братам ціле військо, а слідом люди біжать, кричать від радості.
Сіл тоді старший брат на коня й став тем військом командувати. Наказав йому йти у столицю. Побачив король під вікнами таку тьму солдат, здивувався: звідки таке військо узялося? Глядь — а спереду його зять, сидить на коні й командує.
Вийшов король на вулицю, покликав до себе зятя й запитав, звідки він це військо привів. А зять йому відповідає:
- Король, тесть мій! Ліс, де я був, перетворився у місто й ожили у ньому зачаровані солдати.
Розповів зять королеві про свої пригоди: як його у камінь перетворили, як другий брат шукав і з ним те ж саме приключилося, як третій брат, самий молодший так дурний, знайшов їх, пожвавив, як перетворилися всі камені у людей. Король його й запитує:
- Де ж твої брати?
- Вони за військом їдуть, щоб ніхто не відстав і всі прибутку у цілості й схоронності.
Наказав король покликати до нього братів. Зять королівський поїхав за ними верхи й кричить:
- Брати! Їдьте сюди! Вас король вимагає.
Під'їхали вони, а король усе дивиться на молодшого й надивуватися не може, як це він зумів пожвавити таке військо.
Улаштував король бал, запросив на нього гостей, ті їдять і п'ють. Послав він за своєю дочкою. Прийшла вона, а брати сидять за столом. Король її запитує:
- Ну, який твій чоловік?
Вона ніяк їх розпізнати не може, уже боляче вони схожі друг на дружкові. Тоді став старший брат їй на дарований перстень указувати й пальцем її вабити. Помітила вона, що він її вабить, підбігла до нього й говорить:
- Ось він, мий подружжя, який мене від смерті врятував.
Гості кричать «ура!», з гармат палять.
Був і я на тому балі. Та з одним кривим пушкарем виявилися ми під крамницею. Так цей собачий син заштовхав мене у гармату й вистрілив. Летів я, летів, поки не прилетів на млин у те місце, куди зерно засинають. Ось забув я, як це місце називається, і тепер мені не скінчити, поки хто-небудь не нагадає.
- Скіс!
- Суни мені у зад свій ніс!