Жив-Був цар, у нього було два сини. Покликав цар мудреця й велів йому навчити синів усім премудростям миру. Ось і став той учити царевичів день і ніч. Брати підростали, набиралися розуму-розуму, так отут скоїлося ихо - умерла їхня мати.
Пройшло небагато часу, і цар побрав собі у дружин іншу жінку. Як це буває, мачуха не злюбила хлопчиків, часто кривдила й погано кормила. Стали сини скаржитися батькові на мачуху, так безглуздо. Терпіли-Терпіли царевичі, але всякому терпінню приходить кінець.
- Треба, брат, іти із цієї у'язниці, - сказав молодший брат старшому. - Спробуємо самі заробити собі на хліб.
Старший царевич довго не вирішувався, розумів, що втратить право на трон, але потім погодився.
- Добре, давай виїдемо сьогодні вночі.
- Ні, - сказав молодший, - відкладемо втечу на завтра, у шлях-дорогу треба відправлятися, добре поївши. Ти ж знаєш приказку: "Ніколи не пускайся у шлях на голодний шлунка".
На інший день, щільно пообідавши, вони одяглися у прості одяги, побрали двох коней і під видом конюхів виїхали з палацу.
Їхали вони, їхали, перетнули пустелю й зупинилися відпочити під деревом баньян (велике багатостовбурне дерево з роду фікусів). Тільки присіли, як на дерево опустилися папуга зі шпаком і затіяли меж собою голосна суперечка.
- Ти сіл на те місце, куди праг сісти я!- закричав папуга.
- Немає вуж! Усе знають, що я птах більш важливий, чому ти. Адже з'ївши мене, людей стає першим міністром, - гордо відповідав шпак.
- Так що там перший міністр! Говорять, що той, хто з'їсть папугу, стає царем.
Царевичі почули ця розмова й, витягшись лук зі стрілами, підстрелили балакучих птахів, ощипали їх, присмажили й приготувалися їсти.
- Ти, як старший брат, їж папуги, а я - шпака, - сказав молодший.
- Ні, давай поділимо їх навпіл. Адже ніхто з нас не стане ні першим міністром, ні царем, поки жива наша мачуха.
- Але ж мачуха не вічна, вона може вмерти, - заспорив молодший брат. - А я, як молодший, не маю права на царський трон. Папуги повинен з'їсти ти.
Так старший брат з'їв папугу, а молодший - шпака. Поївши й відпочивши, вони поїхали далі.
Не встигнули вони від'їхати, як старший брат виявив, що втратив хлист.
- Напевно, я його забув під деревом. Почекай, я з'їжджу за ним, - сказав він.
- Ні, - відповів молодший брат, - доля адже розв'язала, що ти цар, а я перший міністр, виходить, за хлистом повинен їхати я. - Та поскакав назад.
Під'їхав він до баньяну, глядь - а під ним, оповившись навколо стовбура, лежить величезний пітон. Та тільки царевич праг схопити хлист, як пітон накинувся на нього й задушив у своїх могутніх объятьях.
Чекав, чекав старший брат молодшого, ось уже й вечір настав, а молодшого брата немає й немає. Подумав тоді він, що брат поїхав інший дорогою, не став його більше чекати й поспішив у той місто, куди вони тримали шлях.
Приїхав туди, дивиться, а у місті страшна метушня, усі люди плачуть, убиваються.
- У чому справа?- запитує він городян.
- Ой, лихо, лихо, раптово помер наш цар, - відповідають люди, - і ми зараз вибираємо нового царя. А звичай у нас такий: усі городяни проходять повз священного білого слона й той, кого він вибере, стає новим царем. Усі наші люди вже пройшли біля нього, але він нікого не вибрав. Та ось ми розв'язали: нехай повз нього пройдуть усі іноземці, може бути, він вибере кого-небудь із них. Так що підемо до нього.
Царевич підкорився й, про чудо, слон схилив перед ним коліна, підняв у вітанні хобот і посадив собі на спину. Це означало, що він обрав його царем. Але, царюючи, старший брат увесь час турбувався про свого молодшого брата. Ішов час, брат не з'являвся, і цар призначив першим міністром іншої людини.
А з молодшим братом ось що трапилося. Недалеко від дерева баньян, де жив пітон, протікав струмок. Умертвив царевича, пітон уполз у свою нору. У цей час до цього місця підійшов чарівник зі своєю дружиною. Поки чарівник брав воду, його дружина підійшла до баньяну, дивиться - а під ним лежить мертвий юнак. Так такий красень, якого вона ще ніколи не бачила. Побігла вона до чарівника й говорить:
- Підемо скоріше із мною, там під деревом лежить мертвий юнак, оживи його. Адже ти завжди говорив, що можеш пожвавлювати людей.
Чарівникові не сподобалося, що дружина так турбується про цього гарного юнака, і він не захотів його пожвавлювати.
- Ах так!- обурилася дружина. - Раз ти не прагнеш або не можеш його пожвавити, я покличу іншого чарівника.
- Добре, - пробурчав ревнивець, - піди до струмка й принеси глечик води.
Підійшла жінка до струмка, дивиться, а він пересохнув - немає у ньому води ні крапельки.
- Нема чого дивуватися, - сказав чарівник. - Підемо додому, побачиш, що буде далі.
А далі було ось що. Поповз пітон зі своїми чадами до струмка води напитися, а її там немає. Три дні мучилися вони від спраги, а на четвертий відправилися до чарівника й стали просити його відродити струмок.
- Добре, - відповів чарівник, - я зроблю так, що струмок наповниться водою, але за умови, що ви оживете юнака.
Пітон пожвавив царевича, а чарівник повернув до життя струмок.
Царевич відкрив очі й розв'язав, що спав, та ще так недоречно й так довго. Підняв він скоріше хлист, сіл на коня, що годувався неподалік, і заквапився до брата. Так похапцем поїхав по невірній дорозі й потрапив у інше місто, зовсім не у той, де царював його брат.
Утомлений і голодний, не маючи ні гроша у кишені, він побачив там стару жінку, дружину пастуха, і попросив:
- Матінка, дай мені чого-небудь поїсти, я віддам тобі за це мого коня.
Стара жінка не тільки дала йому поїсти, але й дала притулок у своєму будинку.
Пройшло кілька днів, царевич уже став звикати до сім'ї пастуха, як раптом відчув, що тінь великого суму лягла на цей будинок.
- Батько, що трапилося? - запитав він у хазяїна.
- Син мій, - відповів пастух, - у нашому місті недавно з'явилася кровожерлива відьма, на поживу якої ми повинні віддавати щодня одного юнака, козу й коровай хліба. Тільки при такій умові вона не торкає інших людей. Сьогодні підійшла наша черга. Я можу віддати козу, хліб, але хіба можна пожертвувати сином?
- А чому ніхто не вирішується її вбити?- запитав царевич.
- Ех-Хе!- втрутилася дружина пастуха. - Багато намагалися вбити цю відьму, але ніхто не міг з нею впоратися, хоча правитель нашого міста обіцяв віддати половину царства й свою дочку у дружин тому, хто вб'є відьму. Вона пожирала всіх, хто до неї наближався. - Та стара жінка заплакала.
- Не плач, матінка, я спробую її вбити, - заявив царевич.
- Ні, ні, тобі не слід ризикувати життям, - почала вмовляти його добра жінка.
- Не турбуйся, матінка, я усе зроблю так, як треба, - відповідав царевич. - Тільки спечи мені великий-превеликий коровай і дай саму товсту козу.
Та ось з таким короваєм і козою на приводу царевич направився до того місця, де по вечорах відьма влаштовувала свій бенкет. Там він прив'язав козу до дерева, поклав коровай на траву, а сам сховався неподалік у кущах.
Пройшло небагато часу, і раптом почувся страшний шум і гуркіт: це з'явилася відьма. Спочатку вона роздерла й з'їла козу, потім прийнялася за коровай. Не встигнула вона проковтнути останній шматок, як з кущів вискочив царевич із високо піднятою шаблею.
Зав'язалася страшна битва. Своїм гладким тілом і довжелезними руками відьма ледве було не придушила царевича, але з'їдена коза й пишний коровай утрудняли її руху, і, зрештою, царевич здолав її. Не довго думаючи, відрізав у неї голову, зав'язав її у мішок, а сам, стомлений цієї битвою, розв'язав небагато відпочити й міцно заснув.
До місця бенкету відьми щоранку приходив прибиральник сміття, щоб прибрати його. Цього разу він не побачив людських костей, замість них під деревом міцно спав юнак, біля якого лежав мішок і обезголовлене тіло відьми.
Став прибиральник будити царевича, але той не просипався. Тоді прибиральник скоріше вирив яму, поклав туди сплячого царевича й засипав його землею. А сам поніс голову відьми у палац до царя й зажадав у нього половину царства й дочка.
Цар засумнівався було, що відьму вбив прибиральник, але не виконати своєї обіцянки не міг і віддав йому половину царства. Що стосується дочки, то оголосив, що вона молода й треба почекати ще один рік.
Тим часом до ями, де був заритий царевич, прийшли горшечники за глиною. Тільки стали її набирати, дивляться - а під нею людина лежить і ледве дихає. Забрали вони його із собою й доручили своїм дружинам виходити його.
Опам'ятався царевич і став розпитувати, що з ним трапилося так як він сюди потрапив. Але жінки мало що знали, зате повідомили радісну звістку, що прибиральник убив відьму й одержав від царя обіцяну половину царства й що через рік він одружиться на його дочці.
Зрозумів тоді царевич, що прибиральник обдурив царя, але як це доведеш? Адже у нього самого немає ніяких свідків, хто міг би підтвердити, що саме він, а не прибиральник убив відьму.
Жити, однак же, на щось треба, і розв'язав він навчитися у горшечников їх майстерності. Пройшло небагато часу, і царевич став виготовляти чудові горщики. Слава про його мистецтво розійшлася по всій країні. До того ж незабаром люди стали говорити, що відьму вбив він, а не прибиральник.
Відчувши негарне, прибиральник став вимагати, щоб горшечники вигнали зі свого поселення чужинця. Адже вся земля належить цареві, повторював він, і іноземець не має права користуватися не приналежною йому глиною.
Тоді горшечник, у якого жив царевич, разом зі своєю сім'єю пішов з поселення й улаштувався на одному з найближчих пагорбів. Разом з ним переселився й царевич, якому дуже сподобалися ці місця. Добуваючи глину для своїх горщиків, він порізав пологі схили пагорба численними терасами. Із ключа, що бив на вершині пагорба, він провів по них воду й заклав чудовий сад. Сім'я горшечника допомогла йому розсадити квіти, і незабаром сюди стали приходити на відпочинок люди із усіх околишніх селищ.
Одного разу ці місця розв'язав відвідати перший міністр. Достаток фруктових дерев, спів птахів і дзюркіт струмочка, що стікає з однієї тераси на іншу, привели його дочка у замилування, і вона стала просити батька бувати тут частіше.
У інший свій приїзд, любуючись садом, вона побачила юнака, який із сумним видом сидів у струмка, підперши голову руками. Помітивши її, він, нічого не говорячи, вийшов.
Краса юнака і його самітність зробили на дівчину сабоне враження. Вернувшись додому, вона заявила батькові, що не стане ні їсти, ні пити доти, поки він не видасть її заміж за того юнака, якого вона бачила у террасовом саду.
Здивувався перший міністр її словам і послав слуг довідатися, що це за юнак, у який закохалася його дочка. Слуги доклали: це та людина, про яку говорять, що він убив відьму.
"Якщо це так, а я дотепер нічого не знаю й не доклав про цей цареві, то я можу втратити свій пост, - злякався візир. - Виходить, його треба якось забрати з наших місць. Але, з іншого боку, як відмовити дочці у проханні, адже вона може вмерти з голоду?"
Думав він, думав і ось що розв'язав: "Добре, женю я цього юнака на своїй дочці, а потім у їхній медяний місяць відправлю у плавання по ріці. А там, уночі, мої слуги схоплять його й кинуть у воду, а дочку привезуть додому".
Так він і зробив.
Відсвяткували весілля й молодих відправили на прогулянку по ріці. Уночі кинули царевича за борт, але, на щастя, із судна звисала мотузка, він ухопився за неї й, коли усе стихло, непомітно повернувся у каюту. Там він усе розповів своїй молодій дружині, і вона сховала його у скриню.
Настало ранок, дівчина прикинулася хворий, і, коли її покликали на сніданок, вона попросила принести їжу у каюту. Так разом із чоловіком вони й харчувалися. Корабель повернувся додому, дівчину зі скринею доправили у її кімнату, і обрадуваний батько нагородив слуг грішми й землею.
А дочка, замкнувшись, відкрила скриню, випустила чоловіка, нарядила його у жіночий одяг і залишила при собі у якості служниці.
Уночі царевич розповів своїй рятівниці історію всьому своєму життя. Співчуваючи йому, вона теж повідала про своє життя-буття, про рідне місто й про те, як його правитель був вибраний священним слоном. Ось отут царевич і подумав, що це, напевно, був його рідний брат. Але як до нього потрапити, як переконатися, що це дійсно він? Та розв'язав він ось що.
Знаючи, що щодня із саду першого міністра паную-посилають букет квітів, він пішов до дочки садівника й запропонував:
- Давай я тобі покаджу, як можна становити ще більш гарні букети.- Та, побравши зібрані нею квіти, він склав з них букет так, як це робив садівник у їхньому рідному будинку.
- Послухай, садівник, - запитав його цар наступного дня, - хто робив той букет, що ти мені приніс учора?
- Це зробив я...- відповів садівник.
- Не бреши!- різко обірвав його цар.- Якщо завтра ти не принесеш мені такого ж букета, втратиш розум.
Ледве живий приплів садівник додому, розповів про усе дочки, та побігла до царевича й стала благати його зробити такий же букет, щоб урятувати її батька.
Тепер царевичеві стало ясно, що цар - його рідний брат. Зібрав він букет прекрасніше першого, вклав у нього записку й відправив цареві. Прочитав цар записку, зрадів й зажадав у садівника визнання, хто зробив цей букет.
Садівник упав на коліна й зізнався, що його зробила служниця дочки першого міністра. Тоді цар одягся попроще, пішов до дочки садівника й став збирати квіти разом з нею.
Та отут, про чудо, у саду з'явився його молодший брат у одязі служниці. Обнялися брати, розповіли один одному усе, що з ними трапилося, і цар закотив бенкет на увесь світ. Першого міністра він відразу звільнив і призначив на його місце свого молодшого брата.
Ось так збулися пророкування папуги й шпака: старший брат став царем, а молодший - першим міністром.