Жив колись на світі один добрий цар, так ось лихо - не було у нього дітей. З горя пішов він і ліг на перехресті чотирьох доріг, так так, щоб ніхто не зміг пройти повз, не побачивши його.
Ішов якось по дорозі факір, побачив царя й запитує:
- Що трапилося, добра людина, чому ти тут лежиш?
- Багато людей проходило повз мене, але ніхто не поцікавився, чому я тут лежу, - відповів цар, - проходи й ти.
- А хто ти такий? - став допитуватися факір.
- Я цар. Ні золото, ні багатство не принесли мені щастя. Живу я на світі вже багато років, а дітей у мене немає. Ось і розв'язав я піти на це перехрестя й лягти на землю. У житті зробив я багато поганого, так нехай люди переступають через мене. Може, бог зглянеться треба мною, вибачить гріхи й дарует мені сина.
- Так, життя у тебе незавидна, - помітив факір. - Але я можу тобі допомогти. Тільки чому ти мене віддячиш, якщо я зроблю так, що у тебе народиться син?
- Вимагай усе, що прагнеш, факір, - зрадів цар.
- Золото так багатство й мені не приносять щастя. Так і бути, я створю молитву, щоб бог послав тобі, про цар, двох синів, але одного з них ти віддаси мені.
Порився факір у своїй торбі, дістав щось і подав цареві зі словами:
- Ось тобі, цар, два льодяники, віддай їх своїй дружині. Побрав цар льодяники, сховав, а факір на прощання говорить:
- Через рік я повернуся й заберу у тебе одного сина.
- Добре, - погодився цар.
Факір пішов своєї дорогою, а цар повернувся додому й віддав льодяники своїй коханій дружині.
Пройшов покладений час, і дружина народила йому двох синів. Щоб не віддавати одного з них факірові, велів цар сховати дітей у підземелля.
Пройшли не рік і не два, а багато років. Та ось одного разу з'явився факір і зажадав у царя борг. Цар розв'язав схитрувати й представив факірові синів двох свої рабинь.
Трапилося, однак, так, що у той час, коли факір їх розглядав, сини царя, сидячи у підземелля, розв'язали поїсти й просипали на підлогу мал. Одну рисинку підібрала мураха й потягла своїм дітям. По дорозі на нього напала інша мураха й стала віднімати ношу.
- Що ж ти робиш! - заблагала перша мураха. - Навіщо ти віднімаєш у мене їжу? Я слабкий, кульгавий і ледь тягну цю рисинку, щоб нагодувати своїх дітей. Там обідають царські сини, вони просипали на підлогу багато рису, можеш піти туди й набрати скільки прагнеш.
Відпустив його друга мураха й відправилася туди, де обідали царські сини.
Почув факір розмова мурах і говорить:
- Цар, але ж це не твої сини. Піди й приведи мені тих дітей, що обідають зараз у твоєму підземеллі.
Що залишалося робити? Спустився цар у підземелля й привів своїх синів. Факір вибрав старшого й повів із собою.
Ішли вони, ішли й підійшли нарешті до хатини факіра. Отут факір і говорить:
- Піди й збери палива.
Назбирав царський син сухого коров'ячого гною й приніс факірові. Той розвів вогонь, поставив на нього великий казан і наказав:
- Полезай у казан і гарненько вимийся!
- Ні, хазяїн, спочатку ти вимийся, а потім я, - відповідає царевич.
Та скільки не наказував йому факір залізти у казан, царевич повторював те саме:
- Спочатку ти, хазяїн, а потім я.
Розсердився факір і погнався за царевичем, щоб піймати його й кинути у казан. Але юнак спритно увертивался від факіра, а потім дав йому такого стусана, що факір звалився прямо у казан і зварився.
Царевич підібрав ключ, загублений факіром, пішов до хатини, відімкнув двері й виявив там великий кількість людей, двох коней, двох мисливські собак, двох симургов і двох тигрів. Звільнив царевич людей, побрав із собою коней, собак, тигрів і симургов і направився з ними у найближче місто.
По дорозі зустріли вони здоровенного лисого пастуха із чередою овець.
- Агов, хлопець! - крикнув той. - Давай поборемося!
- Коли я був маленьким, я вмів боротися, - відповідав царевич.- Але з тих пір пройшло багато часу, втім, давай спробуємо.
- Умови такі: якщо я укладу тебе на землю, ти станеш моїм рабом, якщо ти - я стану твоїм рабом, - сказав пастух.
Почали вони боротися, і царевич здобув перемогу.
- Тепер слухай мене, - сказав царевич пастухові. - Я залишу тут своїх супутників, а сам піду у місто. Тигри будуть опікувати наше майно, а ти, мій раб, будеш за всім доглядати.
Пішов царевич у місто, побродив, подивився, що де робиться, і відправився до озера. Прохолодна вода так і вабила до себе, і розв'язав царевич викупатися. А поруч із озером перебував палац, і на верхній терасі саме у цей час відпочивала дочка місцевого царя. Побачила вона гарного, ставного юнака, розпізнала на його тілі царські знаки й закохалася. А потім пішла до батька й заявила, що прагне вийти за цього юнака заміж.
- Ну що ж, - відповів цар-батько, - нехай буде так.
Та ось по всьому місту було оголошено, що наступного дня у прийомному залі палацу повинні зібратися усе юнака, бідні й багаті. Царська дочка буде вибирати собі нареченого.
У призначену годину зібралися у палаці молоді люди із усього міста. Прийшов заради цікавості й царевич у одіянні факіра. Коли усе сіли, на балконі з'явилася царська дочка. Вона оглянула поглядом тих, що зібралися й помітила серед них царевича, хоч і одягнений він був, як факір.
- Бачиш геть того факіра? - указала вона на нього служниці.- Побери цю посудину із хною, піди й гарненько побризкай на нього.
Служниця так і зробила. Ті, що зібралися переглянулися у здивуванні й розв'язали, що вона помилилася, підійшла не до тій людині. Але служниця пояснила, що всі правабоно - така воля царівни.
Цар виконав свою обіцянку й віддав дочку за факіра. Але у глибині душі він був не задоволений таким результатом. Адже у палаці зібралося стільки знатних юнаків - синів вождів племен, сановників, багатих купців, - а дочка на них навіть не глянула й вибрала собі у чоловіки простого факіра.
Пройшло якийсь час, і молодий чоловік царівни запропонував усім бажаючим відправитися з ним на полювання.
- З яких це пор факіри почали полювати? - стали запитувати один одного придворні, але речення було прийнято.
А після полювання усе домовилися зібратися із трофеями у озера.
Скликав царевич по дорозі звільнених їм тигрів так собак і покарав наловити якнайбільше дичини, газелей, оленів, кабанів, що вони й зробили. Забрал він усю цю живність і поїхав до озера. Як же усе здивувалися, побачивши такий багатий видобуток! Тим більше що інші виявилися голіруч.
Повернувшись додому, царевич підніс цареві свої трофеї від імені всіх учасників, чому й розташував їх до себе.
Ховатися більше не було змісту, і царевич зізнався цареві, що він зовсім не факір, а син сусіднього правителя.
Зрадів цар, обійняв його й оголосив:
- У мене багато дочок, але немає жодного сина. За твою сміливість, красу й спритність я буду вважати тебе сином і повідомляю своїм спадкоємцем.