У далекі-предалекі часи жив-був злодій Чанду, ім'я якого було широке відомо не тільки у цих місцях, але й далеко за їхніми межами. Не проходило й двох-трьох тижнів, щоб він не зробив крадіжки, але проробляв він це так мистецьки, що ніхто не міг застати його на місці злочину. Допомагало Чанду й те, що він мав даром розуміти мова тварин і птахів.
У ті часи у одній із сусідніх країн правил цар Чакор. Слава про його сміливість і мудрості поширилася далеко за межі його земель. Жоден злодій не наважувався робити крадіжки у володіннях Чакора. Навіть Чанду й той до пори до часу не вирішувався. Але настала година, і, відчувши, що він досить досвідчений і спритний, Чанду відправився у царство Чакора.
По дорозі Чанду зустрів купця, який випливав у тому ж напрямку. Вони обмінялися звичайними у таких випадках вітаннями й люб'язностями, і купець поцікавився у Чанду, як його кличуть і куди він тримає шлях. Коли Чанду назвав своє ім'я, купець затремтів від страху, як аркуш на вітрі.
- Не лякайся, - заспокоїв його Чанду. - Я обіцяю, що не заподію тобі шкоди.
Та раптом із пришляхових кущів пролунав писк куріпки. На диво купця, Чанду щось сказав їй у відповідь.
- Що усе це означає?- поцікавився купець.
- Куріпка повідомила мене, що ти везеш сто золотих монет у мішку геть на тому ослу, і порадила відібрати їх у тебе, - з посмішкою відповів Чанду.- Але я сказав їй, що Чанду ніколи не грабує своїх друзів.
Купець полегшено зітхнув, однак з першою ж нагодою вийняв монети з мішка, загорнув їх у пояс і пов'язався їм під халатом. Як тільки він це проробив, з лісу пролунало виття шакала, а Чанду щось йому відповів.
- Про що ти говорив із шакалом?- запитав купець.
- Шакал сказав, що ти мені не довіряєш і нишком перепріг монети у пояс. Та ще він порадив мені вбити тебе й забрати золото. Я ж йому відповів, що якщо я назвав кого-небудь своїм іншому, те не стану вбивати або грабувати його скільки б не було у нього грошей.
Соромно стало купцеві від цих слів. Як він міг засумніватися у слові честі Чанду? Купець попросив свого попутника вибачити його, і вони весело продовжували свій шлях.
Через кілька днів підійшли вони нарешті до володінь пануючи Чакора. Тут Чанду распростился з купцем, заручившись його обіцянкою нікому нічого не розповідати.
Але купець є купець - порода ця відома, - він відразу побіг до царя Чакору й повідомив, що у місті з'явився колишній злодій Чанду. Та розв'язав цар уночі самоособисто вистежити Чанду.
Після заходу сонця, коли закрилися крамниці й спорожніли базари, а всі жителі поховалися по будинках, Чанду вийшов зі свого вкриття й спритно, не піднімаючи шуму, заковзав по вулицях міста. Отут він і зустрів людину, яка, як йому здалося, займався тим же справою. " Але ж у цім царстві немає злодіїв, напевно, це нічний сторож", - подумав Чанду.
Як відомо, найчастіше успіх на стороні того, хто нападає першим. Ось і тепер, прокравшись непомітно уздовж стіни, Чанду приставив ніж до горла незнайомця й зажадав зізнатися, хто він. Цар - це, зрозуміло, був він - зрозумів, що зіштовхнувся саме з тим, кого шукав.
- Я злодій, - промямлил цар, - але з тієї пори як Чакор зійшов на престол, я змушений був розстатися зі своїм ремеслом. Сьогодні один купець повідомив, що у місті з'явився злодій Чанду. Ось я й шукаю його, щоб разом поучаствовать у якій-небудь справі. Якщо я не помиляюся, ти і є знаменитий злодій Чанду?
- Бачу, ти людей кмітлива. Я дійсно той, кого ти шукаєш, і радий зустрічі з тобою. Із чого ж ми почнемо?
Цар повів його до будинку самого багатого торговця, але ворота були замкнені, а будинок опікував нічним сторожем. Чанду схопив сторожа за горло, зв'язав і заткнув йому рота ганчіркою. Залишивши бранця на піклування свого напарника, сам проникнув у будинок. Та що ж він там побачив?
При слабкому світлі масляного світабоника над важкими рахунковими книгами схилився товстун. Він запекло зітхав, не дораховуючись одного паї. Та скільки не перераховував, усе не міг відшукати цього паї. Час від часу до нього заходила дружина, пропонуючи поїсти, але він відмахувався від неї, як від настирливого комара.
Постояв Чанду, подивився на борошна товстуна й потихеньку вийшов на вулицю.
- Чому ж ти нічого не побрав? - запитав його напарник.
- Так хазяїн - теперішній скнара! Не їсть, не спить - і усе через якийсь жалюгідний паї. Так якщо я поберу що-небудь із його будинку, він напевно віддасть богу душу. А я не прагну, щоб через мене вмерла людей. Підемо у інше місце.
Подумав цар і повів його до будинку придворного ювеліра. Чанду забрався усередину й незабаром з'явився з більшим вузлом. Залишивши награбоване на піклування напарника, він знову проникнув у будинок і, шарячи у темряві, наткнувся на глиняний горщик. Знявши з горщика кришку, намацав якийсь порошок, спробував на мову й зрозумів, що це сіль. Отут Чанду скоріше вибрався на вулицю, побрав вузол з награбованим і вніс його назад у будинок.
- Нічого не розумію, навіщо ти це зробив? - запитав його цар.
- Справа у тому, що я ненароком зажив солі у хазяїв цього будинку й, виходить, став їхнім гостем. Тому що ж я можу їх ограбувати? Це проти моїх правил. Може бути, підемо ще куди-небудь? А взагалі-те навіщо нам ходити по місту туди-сюди, підемо-но краще ограбуємо палац. Якщо цар і втратить дещицю своїх скарбів, він від цього не вмре. Пішли?
Повів цар Чанду у свій палац, а по дорозі розповів, нібито царське ложе, по слухах, спочиває на чотири золотих брусках. Та треба мати велику вправність, щоб витягти ці бруски, не розбудивши сплячих. Думка ця захопила Чанду, і він заквапив царя.
Мистецьки обходячи стражу, Чанду зі своїм напарником пробрався у царську спальню. Ретельно відполіровані бруски золота блищали навіть у темряві. Але як тільки вони наблизилися до ложа, з-під нього пролунав гавкіт спочатку однієї, а потім і другого собаки. Прислухався Чанду до них гавкоту й чує, як один собака говорить іншої:
- Але ж це прийшов Чанду, і напевно за золотими брусками. Будь обережна.
- Так замовчи ти, дурна, - відповідає друга. - Хіба не бачиш, сам хазяїн привів його сюди? Що ж ти разлаялась, безглузда твоя голова?
Чанду повернувся до свого супутника, поклонився йому й говорить:
- Чанду пишається тим, що у нього сьогодні такий напарник, як ви, про государ!
Цар сторопів від таких слів і став наполягати, щоб Чанду розповів, як він про усе догадався. Указуючи на собак, Чанду зізнався, що розуміє мова тварин і птахів.
Паную й без того сподобався Чанду - скорив кмітливістю й своїми виставами про честь. А довідавшись, що той ще й із тваринами може переговорюватися, він відразу запропонував йому свою дружбу. Чанду не міг відмовити йому у цьому й став одним із самих близьких радників пануючи.