Жив колись цар. Та була у нього єдина дочка, у якій він душі не сподівався. Царівна вже досяглася повноліття, і всі навколо не утомлювалися дивуватися її рідкій красі й зачаруванню. Але з віком, як відомо, дочки доставляють батькам усе більше турбот.
Так було й цього разу.
Прийшов час, і цариця, що любила дочка не менше, чим цар, сказала йому, що настала настав час шукати для царівни підходящого нареченого. Цар повірити не міг: невже цей малюсінький бутон уже перетворився у его ніжний аромат, що й розпустився квітку, проникнув за межі палацу?
- Так, - задумливо вимовив цар, - час біжить невблаганно.
Цар і думки допустити не міг, що прийде розстатися з дочкою, хоча розумів, що настане година й вона покине рідний будинок.
Наступного дня глашатаї рознесли по всьому царству звістка про те, що цар має намір віддати дочка заміж, але за того, хто виконає дві умови. За огорожею палацу були виставлено два більші барабани, щоб бажаючі роздобути руку царівни могли сповістити його мешканців про своє прибуття.
Та ось барабани зазвучали. Десятки знатних молодих людей з різних країн приїжджали, щоб спробувати щастя, але зазнавали невдачі й з ганьбою верталися додому, втративши усе своє багатство.
Час ішов, але ніхто так і не зміг добитися руки царівни. Цар не дуже цьому засмучувався, адже його улюблена дочка залишалася з ним.
Чим більше невдач терпіли юнака, тем ширше поширювалася поголоска про красу юної царівни. Звістка про це прийшла й у далеку країну. Тутешній царевич, жодного разу не бачачи царівни, відразу ж закохався у неї ( так, так, у ті часи таке траплялося!) і став думати, як би скоріше з'єднатися з улюбленої.
Царевич був єдиним сином у своїх батьків і розумів, що вони не відпустять його так далеко. Але любов сліпа, вона підкоряється тільки власним законам. Та ось у одну прекрасну ніч царевич вислизнув з палацу й, зануривши на чарівного коня сумку із золотом і коштовностями, відправився назустріч своїй мрії.
Після довгих мандрів прибув він нарешті на місце. Зупинився у караван-сараї й пішов побродити по місту, придивляючись, що до чого. А через кілька днів, освоївшись, нарядився у багаті одяги, сіл на чарівного коня й направився до царського палацу.
Там-там-Там - зазвучав барабан. Цар здивовано визирнув у вікно - адже до барабана вже давно ніхто не доторкався. Бачить, біля чудо-коня коштує багато одягнений юнак. Наказав цар слузі запросити царевича у свої Спокої. Той увійшов, низько поклонився й поклав до ніг пануючи мішечок із золотом. Це розташувало до нього пануючи.
- Що привело тебе сюди, юнак? - привітно запитав цар.
- Про государ! - вимовив царевич. - Я прибув сюди здалеку просити руки твоєї дочки. Вона прославилася на увесь світ своєю красою. Так дай же мені можливість спробувати щастя. Раптом я зумію виконати твої умови.
- Про юнак, - відповідав цар, - ти торкнув моє серце, але прагну попередити тебе, що вже багато знатні молоді люди пробували виконати мої умови, але верталися додому з ганьбою, залишивши у царській скарбниці свої коштовності. Не поспішай, подумай ще раз, у тебе є час. Але вуж якщо не передумаєш - приходь.
- Я усе давно обміркував, - сказав царевич, - і прошу, про государ, якщо тобі буде завгодно, оголоси твої умови зараз же.
Цар зрозумів, що цей юнак не відступиться від свого розв'язку.
- Ну що ж, - сказав він, - перше із двох моїх умов досить простої: на весіллі серед родички нареченого не повинне бути жодної людини, будь те чоловік або жінка, у якого було б хоч одне сиве волосся.
- А друге?
- Виконай спочатку перше, а вуж потім я скажу, яке друге. Воно набагато складніше. - Із цими словами цар піднявся й пішов у внутрішні Спокої.
Багатьом може здатися, що перша умова пануючи досить простої. Але, на жаль, це зовсім не так. На весільній церемонії з боку нареченого повинні були бути присутнім майже вся його родичка. Та серед них просто не могло не бути людей із сивиною. Однак царевич не впав духом. Він помчався додому, щоб повернутися назад з родичкою.
Батько й мати царевича, стривожені раптовим зникненням сина, були у нестямі від радості, побачивши його живим і здоровішим. Царевич усі їм повідав, і почалися готування до поїздки.
Царевич попередив про складності майбутнього тривалого шляху й настояв, щоб з ним відправилися тільки молоді. Але виникла серйозна перешкода: не можна ж їхати на весілля без батька й матері! А вони були людьми літніми.
Цар, звичайно, відразу догадався, що син щось від нього приховує, і через пару днів обережно запитав його про це. А коли той розповів про свої утруднення, розумний цар легко знайшов вихід з положення.
- Син мій, - сказав він, - владика тієї країни, як мені здається, людей досить хитра й спробує обвести тебе навколо пальця. Тому нам з матір'ю потрібно відправитися туди разом з тобою, щоб, якщо знадобиться, прийти тобі на допомогу. Але нас ніхто не повинен бачити.
Та ось почали готовити у далеку дорогу всілякі коробки і ящики з одягом, провізіями, подарунками й усякої всячиной. Були замовлені й дві більші скрині, у яких сховалися цар із царицею.
Після довгої дороги гості зупинилися на окраїні царської столиці, і царевич послав повідомлення про своє прибуття. Наступного дня до них прибув сам цар зі свитою. Переконавшись у тому, що перша умова царевич виконав, цар оголосив свою другу умову.
- Завтра перед сходом сонця мої люди доправлять сюди по одній тои рису й по великому глечикові густого шербету для кожного, що приїхав з тобою гостюючи. Ти повинен простежити, щоб до заходу сонця усе це було з'їдено, так так, щоб жодне зернятко рису, жодна крапля шербету не впали на землю. Якщо ця умова не буде виконана, усі твої цінності будуть відібрані й твої люди підуть звідси босоніж.
Це було дійсно важке завдання, і ніхто не знав, як з нею впоратися. Коли ж настала ніч, царевич відкрив дві більші скрині, у яких ховалися його батьки, і попросив у них ради.
- Зробіть так, - сказав батько. - Не варите весь рис відразу, готовте його вроздріб, щоб щораз їдцеві діставалося не більше двох-трьох жмень. Нехай це займе цілий день, зате до заходу сонця весь рис буде з'їдений - і жодне зернятко не впаде на землю.
- Те ж проробіть із шербетом, - порадила мати.- Наливайте по одному кубку й пригощайте своїх людей цілий день. До кінця дня весь шербет буде випитий.
Наступного дня не встигнуло ще сонце зникнути за обрієм, як у табір прибув цар, певен у тому, що це його умова не виконана й він зможе нарешті накласти руку на добро прибулих. Але до великого його розчарування, увесь рис до зернятка був з'їдений і всі глечики від шербету валялися порожніми на землі.
Так юний царевич добився руки царської дочки.
Цар обійняв його, оголосив про свою згоду видати за нього дочка й дав вказівку придворним астрологам визначити найбільш сприятливий для весілля день.
- Ну що ж, - сказав цар, звертаючись до царевича, - ти виконав мої умови, і я, як бачиш, оголосив, що віддаю за тебе дочка. Можеш не сумніватися, своя обіцянка я стримаю. Але поясни мені, як ти зумів упоратися з моєю другою умовою, не порадившись зі старими, мудрими людьми? Напевно адже порадився. Але серед тих, що прибутки сюди, я не бачив жодного літньої людини!
Царевич із посмішкою підвів царя до двом більшим скриням, відкрив їх і представив йому своїх батьків. З радощів обоє царя обійняли один одного й разом з усіма гістьми направилися у палац. Свято, веселощі тривали кілька днів. А отут підійшло й час весілля, певне астрологами, і царі з'єднали руки своїх дітей.
Так перемогли розум і наполегливість юного нареченого.