У невеликій хатині поруч великого саду одного багатія жив колись зі своєю дружиною бідний дроворуб. Із цього саду у двір старого дроворуба звисала більша гілка грушевого дерева, унизана великими плодами.
Зглянувся якось багатій над своїми бідняками сусідами й заявив:
- Добре, якщо кілька груш і впадуть із мого дерева до них у двір, нехай підбирають, так і бути.
Вічно голодні старі із прагненням дивилися на, що поспівають груші й присуджували:
- Про боже, пішли вітер, так посабонее, нехай він натрясе нам побільше спілих груш.
Але, на жаль, вітер обходив їхньою стороною, і баба, невдоволено гарчачи, кормила чоловіка тільки одним черствим хлібом. А трудитися доводилося пущі колишнього. Ось старий зовсім і знесилів.
Існує приказка, що навіть хробак і той пручається.
Отож, одного разу старий не витримав і заявив, що більше у ліс за дровами не піде, якщо дружина не приготує йому кхичри.
- Так, нічого не поробиш, - зітхнула баба, - збігаю до сусідів, попрошу небагато рису й масла, сочевиця у мене є, та й зварю кхичри. А то зовсім охляв мій старий.
Стала баба готовити кхичри, але перед тем як нагодувати чоловіка, покарала йому піти у ліс і принести ще одну у'язку дров.
Пішов старий у ліс, став збирати суки, а сам тільки й думає, як би йому скоріше повернутися додому, де його чекає кхичри. Тільки він звалив у'язку на спину, як з кущів висунув свій чорний ніс ведмідь і говорить:
- Скажи, старий, а що ти збираєшся робити із цією у'язкою?
- Так ось баба послала мене за дровами, - відповів дроворуб і, смачно прицмокнувши, додав: - Вона приготувала будинку вкуснейшее кхичри, але сказала, що дасть мені поїсти тільки тоді, коли я принесу їй ось цю у'язку дров. Ах, якби ти знав, що це за кхичри, те минув би слиною тільки від одного його заходу!
У ведмедя від цих слів відразу ж потекли слинки. Як і всі ведмеді, він дуже любив поїсти.
- Скажи, а якщо я принесу їй у'язку дров, вона дасть мені кхичри?
- Хм... Якщо у'язка буде великий, те, може бути, і дасть, - непевно відповів старий.
- А якщо я принесу їй у'язку сиров на десять, тоді як? - запитав ведмідь.
- Ні, цього буде мало, - зізнався старий, думаючи, що дружина нізащо не дасть ведмедеві кхичри. - Ти ж знаєш, що це превідмінна їжа з рису, вершкового масла й добірної сочевиці. Дружина напевно зажадає багато дров.
- Ну а якщо двадцять сиров?
- Ні, цього теж буде мало, сиров тридцять, може бути, її влаштують.
Ведмідь зачмокав губами, ока його заблискали, і він проричал:
- Добре, домовилися. Ступай додому й скажи дружині, щоб кхичри було тепле, я скоро до вас прийду.
Дроворуб поспішив додому, щоб повідомити дружину, яку вигідну угоду він уклав з ведмедем: більша у'язка дров за маленьку дещицю кхичри.
- Ну що ж, непогано, - сказала баба, - ти уклав гарну угоду.- Але, як усяка сварлива дружина, вона не захотіла показати, що вуж дуже задоволена, і запитала: - А ти довідався у ведмедя, скільки він прагне кхичри? Адже він може проковтнути всю кашу раніше, чим ми встигнемо з'їсти хоча б одну ложку.
" Так, - подумав дроворуб, - отут я, мабуть, схибив. Дружина права, треба було домовитися з ведмедем про його діл".
- Знаєш що, - заквапився старий, - давай спочатку ми самі поїмо, а то прийде ведмідь і усе з'їсть.
Поставили вони перед собою горщик із кхичри, так так захопилися їжею, що тільки за вухами тріскотіло.
Не забути б нам про ведмедя, треба і йому небагато залишити, - згадував час від часу старий.
- Так, так, - вторила йому дружина з повним ротом, - не забути б нам і про його діл.
Не встигнули вони оглянутися, як горщик спорожнів.
- Що ж ми тепер будемо робити? - злякано запитав старий. - Адже ведмідь повинен ось-ось з'явитися.
- Не знаю, не знаю, це ти у всьому винуватий, не треба було їсти так багато, - стала докоряти його дружина.
- Так, ти, мабуть, права, - белькотав старий.- Але й у тебе геть як апетит розігрався. Ти сама з'їла більше половини горщика.
- Нічого подібного! - обурилася баба. - Усім відомо, що чоловіка їдять більше жінок.
- Жодна жінка не поводиться так грубо, як ти, - озлився старий. - Щоб ти не говорила, а справа зроблена. Тепер пізно сперечатися, кхичри однаково не залишилося ні крапельки. Ось ведмідь роз'яриться!
- Ну й добре, - пробурчала баба. - Але ж як добре було б, якщо він Усе-таки притяг би дрова. - Та, помізкувавши, додала: - Тепер послухай, що я придумала. Давай замкнемо будинок, залишимо горщик з-під кхичри на вогнищі, а самі сховаємося на горищі. Ведмідь прийде, побачить горщик і подумає, що ми кудись пішли. Дрова він скине, підійде до горщика, побачить, що він порожній, і, звичайно, зареве з люті. Але він нас не побачить, поревет і відправиться геть. А дрова-те він назад не забере, правда?
Старий покачав головою, дивуючись хитрості своєї дружини, і погодився з її планом. Закрили вони двері своєї хатини, а самі сховалися на горищі.
Смакуючи обіцяне кхичри, ведмідь трудився на славу. Адже наламати тридцять сиров дров було не так-те просто. Часу на це у нього пішло безліч. "А може, старі скажуть, що я мало приніс дров", - засумнівався ведмідь.
Зрештою він зібрав більшу у'язку дров і потяг її до старих. Дивиться, на вогнищі коштує горщик, а хазяїв немає. Скинув він дрова й заквапився до горщика, глядь - а він порожній. Ох як розлютився ведмідь! Навіть ніздрі у нього затремтіли від гніву. У горщику не було ні зернятка рису, ні однієї сочевиці, ні сліду масла. Залишився тільки захід кхичри.
Ока у ведмедя налилися кров'ю. Заревівши з люті, він устав дибки, потім заперекидався як скажений.
- Ошуканці, - ревів він, - перегодите, я вам покаджу! Ні однієї дровинки ви від мене не одержите, усе потягну назад.
Але як і передбачила хитра баба, ведмідь настільки утомився, що вуж не міг навіть підняти свою у'язку.
- Зараз я відіграюся на цих хитрунах! - гаркнув він. - Раз не вдалося спробувати кхичри, нехай тоді хоч запах його буде із мною. Поберу-но я із собою цей горщик.
Та, прихопивши горщик, ведмідь пішов знадвору. Дивиться, а над забором висять чудесні золотаві груші. Упасти ведмедя моментально наповнилася слиною - адже він був так голодний.
У один стрибок він опинився на заборі, став на задні лабети й, схопивши саму більшу грушу, проковтнув її у одну мить. ПРО, які це були смачні груші!
Та отут його раптом осінило: "А чому б мені не прихопити із собою груш? Адже ними можна буде почастувати всю мою рідню". Та давай збирати спілі груші у горщик з-під кхичри. А що робити із зеленими грушами? Так не залишати ж їх на дереві! Ведмідь став і їх поїдати, хоча вони були тверді й зелені.
Старий з бабою сиділи тихенько на горищі й спостерігали через щілинку за ведмедем. Але стара жінка була застуджена й ледве втримувалася від чиха.
Ведмідь набрав повний горщик спілих груш і тільки праг злізти із забору, як баба не стрималася й голосно пчихнула: " Ап-Чхи!"
Ведмідь із переляку отпрянул убік, думаючи, що хтось пальнув у нього з рушниці, упустив горщик із грушами й пустився навтьоки, так так, що тільки п'яти заблискали.
Ось так дроворубові із дружиною дісталося не тільки кхичри, але багато спілих груш і більша у'язка дров. А бідоласі ведмедеві тільки болі у животі від зелених груш.