У давні-предавні часи жив цар, відомий своимблагородством. Поголоска про його справедливість облетіла всю країну. Усі його піддані були щасливі й задоволені.
Одного разу, коли ранком цар перед дзеркалом робив свій туалет, він помітив у бороді й на голові кілька сивих волосків. Це глибоко засмутило його, тому що сивина, що з'явився, була першим провісником старості, що наближається. Та цар так сказав собі: " Про людей! Чаша твого життя ось-ось переллється через край. Смерть - явище неминуче, вона обов'язково наступає рано або пізно. Жалко тільки, що немає у мене спадкоємця, якому передав би я корону й трон. Не чи трапиться так, що після моєї смерті пересваряться через трон мої везири й еміри, не чи настане кривава міжусобиця й люди поринуть у безодню нещасть? Напевно, буде краще, якщо я завчасно передам усі справи своєму головному візиру й вийду на спочинок".
Після довгих роздумів він наказав глашатаєві оголосити у місті, що государ по власному бажанню призначив головного візира своїм спадкоємцем, який із цього дня буде вершити всі справи у державі.
У тій же країні жив святий старець похилого віку - дервіш, один із близьких друзів пануючи. Правда, зустрічалися вони не так вуж часто. Та ось одного разу, коли цей дервіш прийшов у палац, щоб поговорити із царем, він не побачив його на троні. Довідавшись про те, що відбулося, дервіш з'явився, до царя, побравши із собою й головного візира. Побачивши дервіша, цар з почестями зустрів його й посадив поруч із собою.
- Мені розповіли про усе, що отут відбулося, - сказав дервіш цареві.- Ваш розв'язок передчасний і не завгодно Аллахові. Перервіть свою самоту й вернетеся на трон, продовжуйте служити своїм підданим. А спадкоємцем трону стане не візир, а дитина, яка через рік народиться у твоїй сім'ї.
Дотримуючись ради дервіша, цар знову поклав на себе корону й став як і раніше правити країною.
Пройшов рік, і по милості Аллаха у царя народився син, прекрасний, як молодик. Коли дервіш довідався про це, він надіслав у дарунок дитині чарівну колиску, яка сама заколисувала дитину. Доглядати за малям була призначена особлива служниця.
Одного разу служниця відлучилася з покоїв царевича. У цей час у вікно влетів сокіл, вихопив з колиски дитини й відніс його.
Велике було горі жителів міста, коли вони довідалися, що царевич зник. Для його розшуку у усі сторони були послані гінці, але - на жаль!- даремно.
А сокіл з дитиною у пазурах тим часом опустився на вершину невеликого пагорба. Його переслідував якийсь мисливець. Як тільки птах торкнувся пагорба, мисливець підняв лук, натягнув тятиву й вистрілив. Сокіл випустив свій видобуток, а сам, поранений, полетів.
Мисливець піднявся на пагорб і побачив, що на землі, радісно посміхаючись, лежить гарний хлопчик.
Треба сказати, що у мисливця не було дітей. Та тому, побачивши дитину, він зрадів, і відразу приніс його додому. Дружина його теж не могла стримати радості. Мисливець із великою любов'ю ростив хлопчика, поки той не перетворився у ставного юнака. Краса й вихованість здобули йому популярність у всьому місті.
Коли мисливець умер, юнак сказав своєї матері:
- Не вбивайся так, мама. Я осиротів, але з божої помошью продовжу справу батька й завжди буду вірно служити тобі.
Мати розповіла юнакові, що його батько вважався великим мисливцем і своїм ремеслом добував засобу на життя. Син обіцяв із честю продовжити справа батька.
У юнака було багато друзів і приятелів. Самими близькими серед них були купець, бакалійник і син начальника поліції, разом з якими він часто ходив на полювання. Якось раз він підстрелив лань і з видобутком вертався додому. На шляху йому зустрілася людина, яка запитала:
- Друг! За скільки поступишся ти мені цю лань?
- Про подорожанин, - відповів юнак, - ти назвав мене іншому, а із друзів я ніколи не беру грошей.- Та віддав свій видобуток безкоштовно.
Тепер усе у місті говорили й про щедрість мисливця.
Коли слава про нього досяглася слуху пануючи, той виявив бажання побачити юнака. Його відразу доправили у палац. Побачивши перед собою гарного юнака, цар подумав, що таким міг би бути зараз його власний син, і тому виявив до нього велика увага й повага.
- Дійшли до мене слухи, що вмієш ти вибирати друзів і цінувати їхню дружбу. Відтепер у числі своїх друзів уважай і мене, - сказав він.
Царевич подякував государеві й відтепер щодня з'являвся у палаці, тому що увійшов до числа самих близьких придворних.
Юнак ухвалював тепер участь у обговоренні державних справ і нерідко давав цареві слушні поради. Нарешті цар розпорядився призначити юнака одним з везиров.
Царським везирам не по душі довівся цей розв'язок пануючи. Вони заздрили юнакові, плели проти нього інтриги, усіляко намагалися очорнити його у очах пануючи.
На стайні у царя був особливий кінь, на який міг сідати тільки сам володар країни. Та якщо хтось, навіть помилково, сідав на його коня, цар відразу відправляв провиненого на шибеницю. Зговорившись між собою, везири стали підбурювати царевича прокотитися на цьому коні. Юнак піддався на їхні угоди й одного разу приїхав до двору верхи на особистому коні пануючи.
Побачив його цар на своєму улюбленому коні, розгнівався страшно, обвинуватив юнака у гордині й відразу наказав відправити його на шибеницю.
Почув царевич це веління, і від безсилля у нього опустилися руки. Він зрозуміти не міг, у чому полягає його провина. Йому навіть у голову не приходило, що людину можна відправити на шибеницю тільки за те, що він проїхав верхи на чиїмсь коні. Але один жалісливий стражник у у'язниці розповів юнакові, як це було підбудовано.
Та тоді царевич направив цареві прохання. "Хоронитель миру!- писав він. - Перш ніж я буду страчений, прошу дозволити мені побачитися з моїми друзями".
Цар задовольнив це прохання, і юнак попросив прийти до нього на побачення трьох свої найближчі друзів.
Друзі вже знали, що юнака повинні повісити. Та вони дали один одному слово, що не дозволять стратити його, навіть якщо їм доведеться принести у жертву власні життя.
Троє друзів відправилися у царський палац. Низько поклонившись цареві, вони по черзі звернулися до нього з нижайшей проханням. Першим говорив купець.
- Хоронитель миру, - сказав він, - якщо ви збережете життя цьому юнакові, я готовий віддати за нього золото, рівне його ваги.
- Государ, - сказав бакалійник, - відправте на шибеницю мене, а його помилуйте.
- Всемилостивий цар, - сказав син начальника міської поліції, - я бідна людина, немає у мене ні скарбів, ні багатств. Але якщо ви не збережете йому життя, я власними руками задушу себе.
Побачив цар відданість і самовідданість друзів юнака й сказав:
- Хвала вам за те, що заради свого друга ви готові на такі більші жертви. Але згадаєте, що і я колись назвав цього юнака своїм іншому. Та якщо ви, мої піддані, готові на такі великі жертви, то мені, вашому володареві, слід завжди бути готовим до приношення ще більших жертв. Тому я дарую життя цьому юнакові.
Коли мати юнака, тобто вдова мисливця, почула, що її син присуджений до смертної кари, вона у великій скорботі прийшла до двору й стала волати до справедливості пануючи.
Заспокоюючи вдову мисливця, цар поспішив повідомити її радісну звістку про те, що він помилував її сина. Випробовуючи величезне щастя, вона піднесла молитви у здоров'я пануючи й повернулася додому.
Удома вона побачила, що знову зібралися разом усі четверо друзів. З радістю торкнулася вона ніг сина, ухвалюючи на себе всі його лиха.
У ту ніч паную приснився дервіш, який колись приніс йому благу звістку про майбутнє народження сина. Та дервіш сказав йому: "Помни, що ти цар
Великої країни. А цар - це батько своїх підданих. Паную не пристало так нерозважливо оцінювати провини своїх підданих. Дякуй богу, що сьогодні ти не став жертвою підступних задумів своїх же везиров. Інакше увесь світ говорив би, що цар стратив невинного. Юнак, якого ти присудив до смерті, - твій власний син, щедрий царевич, якого твої заздрі везири вмовили сісти верхи на твого коня. Іди й прийми з пошаною свого спадкоємця, майбутнього власника твоєї корони й трону".
Цар прокинувся у великій тривозі. Він наказав негайно доправити до нього юнака, де б той не перебував. Та коли юнак з матір'ю прибутки у палац, цар став розпитувати вдову мисливця про її сина.
- Государ, - відповіла жінка, - це не мій рідний син. Мій покійний чоловік вирвав його з пазурів сокола. У нас не було своїх дітей. Ось ми й виховали його як власного сина.
- А що може підтвердити твої слова?- запитав цар. Жінка показала амулет, що висів на шиї юнака. Царьп оглянув на амулет, радісно обійняв юнака, пригорнув до грудей і сказав цариці:
- Так, це і є наш син.
Цар посадив царевича на трон. Той зробив везирами своїх трьох друзів, а колишніх наказав кинути у у'язницю. Для своєї другої матері він велів побудувати палац і став жити там разом з нею.
Коли дочка головного візира довідалася, що її батько кинутий у темницю, те вся у сльозах з'явилася вона у палац і стала просити царевича змилостивитися й звільнити її батька.
Побачивши таку красуню у сльозах, царевич поцікавився, хто її батько й чому він провинився.
Дівчина розповіла про своє нещастя молодому паную. А він славився не тільки щедрістю й сміливістю, але й добротою. Він відразу наказав звільнити головного візира.
Краса дочки головного візира й сміливість зачарували царевича, і він повідав друзям про своє почуття.
Друзі схвалили його вибір, і незабаром відбулося весілля дочки візира й царевича, який став на той час царем усієї країни. А незабаром на прохання колишнього головного візира були звільнені й інші заговоршики.