Колись давно у містечку Вог, у Гудбранской долині, жила одна бідна людина зі своєю дружиною. Дітей у них було так багато, що на всі не вистачало юшки й каші. Тому старшим двом хлопчикам часто доводилося бродити із села у село, щоб заробити або випросити собі шматок хліба.
Так, мандруючи з мішком за плечима, довідалися хлопчики всі гірські доріжки й лісові стежки.
Одного разу вони зібралися йти у Хедальський ліс.
Вони чули, що птахолови, мисливці на соколів, побудували там, недалеко від містечка Мел, хатину. Хлопчикам захотілося подивитися на птахів і, якщо вдасться, дізнатися, як їх заманюють і ловлять.
Брати знали самий короткий шлях у Хедаль.
Вони згорнули із проїзної дороги й пішли навпростець через лісову хащу.
Справа була пізньої восени, коли лісу й гори стають безлюдними.
Дівчини, які влітку пасуть на гірських пасовищах худоба, у цю пору вже будинку, гріються перед грубкою, прядуть вовна, тільки що зняту з овець, так вишивають собі придане, а їх вівчарські хатинки у горах коштують порожні й забиті.
Так що хлопчикам ніде було не поїсти, не передохнути у шляху.
Осінній день недовгий. Ледь протоптана стежка була ледве видна, і скоро хлопчики її зовсім втратили.
Поки вони розшукували стежку, стало темніти. Хатини птахоловів ніде не було видне. Хлопчики були одні у дрімучій хащі Хедальского лісу. А тьма колом згущалася усе більше й більше.
Настала ніч.
Хлопчики подумали-подумали й розв'язали, що до світанку їм звідси ніяк не
Вибратися. Треба ночувати у лісі. Вони набрали цілу купу хмизу й шишок і розвели багаття. Потім маленькою сокиркою, яка була за поясом у старшого брата, нарубали ялинових галузей і змайстрували з них курінь. Постіль вони влаштували собі з вересу й м'якого мохів, благо й того й іншого навколо було цілком достатньо.
Після цього вони вляглися ближче друг до дружку, щоб було потеплішай, і відразу ж заснули, тому що порядком утомилися за день. Невідомо, скільки вони проспали, година або два, але раптом вони разом прокинулися, немов їх хто розбудив. Високі сосни над їхніми головами гнулися й шуміли, як під час бури. А над вершинами сосен щось важко пихкало, сопіло, фиркало...
Хто це - який-небудь величезний страшний звір або, ще того не легше, лісовий дух, троль?
Хлопчики так і завмерли.
У цей час десь над соснами пролунав тріск, начебто грім прокотився по небу, і голос скрипливий, як сире дерево, сказав:
- Людиною пахне!
Отут земля немов здригнулася й почулися чиїсь кроки. Кроки були такі важкі, що від них розколювалися камені, а корабельні сосни тремтіли від верхівки до самого кореня.
- Тролі! - сказав старший хлопчик молодшому.
- Ох, боюся!.. Що ж нам робити? - сказав молодший.
- Стань тут під сосною, - сказав старший, - і ледве тролі підійдуть сюди, вистачай наші мішки й утікай що є духу. А я поберу сокиру й залишуся тут. Може, і не пропадемо.
Не встигнув він це сказати, як старі дерева біля них розсунулися, немов дрібний чагарник, і з'явилися тролі.
Вони були величезні - вище найвищих сосен - і крокували слід у слід, поклавши на плечі один одному свої руки.
Їх було троє, але око у них був тільки один. Один-єдине око було у них на всіх троє, і вони по черзі вставляли його у очну западину, яка була на чолі у кожного.
Зараз круглий, світлий, як місяць, око сіяло у чолі у переднього троля. Він був поводирем, а інші двоє йшли за ним.
- Біжи! - шепнув старший брат молодшому.- Але не занадто далеко. Сховайся геть там, у буреломі, і подивися, як я з ними оброблю. Вони дивляться поверху, та ще одним оком. Де їм розглянути, що робиться у них під ногами!..
Молодший кинувся бігти, а тролі рушили за ним.
Отут старший хлопчик вискочив через дерева й, розмахнувшись щосили, ударив своєю сокиркою по п'яті того троля, що йшов за. Троль прямо взревів від болю. Він закричав таким страшним голосом, що поводир навіть здригнувся й упустив з очної западини своє єдине дорогоцінне око.
Хлопчик спритно підхопив його на лету й був такий.
Око було завбільшки із глиняний горщик і світлий, як місяць у полнолунье. Хлопчик подивився крізь нього й побачив усі навколо ясно: кожний кущ вересу, кожну соснову шишку, кожний камінчик на землі. Начебто зараз була не чорна ніч, а білий день.
А тролі стояли, боячись пошевельнуться, перелякані, сліпі, і не могли зрозуміти, що з ними трапилося. Нарешті вони догадалися, що хтось украло їхнє єдине око.
Вони стали ричати, сваритися, шарити серед сосен і ялин довгими вузлуватими пальцями, але так і не могли піймати хлопчика.
- Я не боюся вас, тролі, - крикнув він змело.- У мене одного тепер три очі, а у вас трьох - жодного. Та у мене є ще сокира. Раніше, чим ви піймаєте мене, я порубаю вас на шматки своєю сокирою, як сухе дерево.
- Бережися, хлопчисько! - закричали тролі.- Віддавай наше око, а то ми перетворимо тебе у камінь або пень.
- Ну що ж, - сказав хлопчик, - це ваша чаклунська справа. Але однаково ви вже ніколи не одержите свого ока.
Тролі замовчали - вони зрозуміли, що цього хлопчика їм не залякати ніякими погрозами, і розв'язали поладити з ним добром. Вони обіцяли йому й золота, і срібла, і всього, чого він тільки не побажає, якщо він поверне їм око. Хлопчикові це сподобалося.
- Добре! - сказав він.- Сходите до себе додому й принесіть сюди стільки золота й срібла, щоб ми із братом доверху набили наші дорожні мішки. Так, крім того, прихопите для нас по гарному сталевому луку. Тоді я вам віддам ваше око. А доти не мабуть вам ні ока й нічого іншого.
Тролі навіть заскрипіли зубами від злості.
- Негідний хлопчисько! - сказали вони.- Як же ми доберемося до будинку без нашого ока?
- А це вуж ваша справа. Ви ж умієте чаклувати!
Тоді тролі по черзі прийнялися кликати свою господарку. Та ось здалеку, через гори, відгукнувся чийсь голос, схожий на виття осіннього вітру.
Це лісова господарка, стара троллиха, почула, що її кличуть, і відгукнулася.
Один із тролів склав руки трубою й крикнув через ріки й гори, щоб вона скоріше принесла у Хедальський ліс два сталеві луки й два повні цебра срібла й золота.
Пройшло небагато часу, і земля загуділа, зашуміли, затріщали дерева. Це лісова господарка прибігла на заклик тролів з луками й цебрами, повними золота й срібла.
Довідавшись у чому справа, вона так розсердилася, що висмикнула з коріннями більшу сосну й переломила її про коліно, немов це була не столітня сосна, а сухий прутик. Потім вона вирвала у себе з голови довге зелене волосся й стала їм, як мотузкою, ловити хлопчика. Але тролі, яким хотілося скоріше одержати назад свій скарб, сталі вмовляти її не торкати цього хлопчиська. Він жалить, як оса, а хитрий так, що, чого доброго, видумає який-небудь новий виверт і відніме око й у неї.
Лісова господарка заричала, як розлютована ведмедиця, але не стала сперечатися. Вона жбурнула на землю два сталеві луки й обоє цебра - із золотом і сріблом - і побігла назад у гори, перестрибуючи на бігу через ялини й сосни.
А тролі стояли перед хлопчиком і простягали до нього свої вузлуваті руки.
- Ну віддай же!!! Віддай!..-говорили вони.
- Добре, беріть! - сказав хлопчик і віддав тролям їх очей.
Вони засміялися від радості й, трясучи землю, побігли слідом за лісовою господаркою. Коли тролі зникли за горами, через гори виплило сонце.
Хлопчики набили мішки золотом і сріблом, скинули за плечі сталеві луки й, прихопивши нові цебра із блискучої міді, весело покрокували додому.
З тих пір ніхто ніколи не чув, щоб тролі бродили у Хедальском лісу.