Жила колись бідна-бідна вдова, і був у неї один-єдиний син, по імені Ларе. З останніх сил працювала мати, щоб виростити свого сина. А коли минуло Ларсу шістнадцять років, вона сказала:
- Тепер, синок, ти сам собі на хліб заробляй. Іди шукай яку-небудь роботу, а я тебе годувати більше не можу.
Та ось відправився Ларе по білу світу шукати собі заробіток. Ішов він, ішов, і зустрів йому на дорозі старий. Старий запитує:
- Ти куди йдеш, хлопець?
- Іду роботу шукати. Прагну зробити до кого-небудь у служіння.
- Надходь до мене!
- Добре, можу й до тебе. Для мене що до тебе, що до іншого - однаково.
- Ну так ідемо. Не пошкодуєш. Та Ларе пішов за старим.
Кормил і напував його хазяїн - краще не треба. Роботи від нього ніякий не вимагав. Здається, чому не добре? Тільки дуже вже нудно. Жодна людина до хазяїна не приходив. Живого голосу у будинку у нього не чутно. Собаки й те не видне.
Одного разу хазяїн зібрався кудись і говорить Ларсу:
- Я їду на вісім днів. Ти один залишишся у будинку. Роби що прагнеш, ходи куди прагнеш, тільки не входь у ті чотири кімнати, що на ключ замкнені.
А якщо ввійдеш, сам на себе нарікай. Я повернуся й відрубаю тобі голову.
Ні, ні, Ларе ні у чому не ослухається хазяїна. Хазяїн може на нього покластися...
Старий виїхав, а Ларе залишився один. Кілька днів тинявся він без справи по будинкові, і таке раптом здолало його цікавість, що він побрав так відкрив одну із чотирьох замкнених кімнат.
Увійшов, оглянувся по сторонах - кімната зовсім порожня, тільки над дверима, на полку, лежить гілка висохлого тернику.
Та чого це хазяїн заборонив мені сюди ходити? Отут і дивитися-те немає на що, - подумав Ларе.- А таких прутів я собі цілий віз наламаю, якщо захочу.
Через вісім днів хазяїн повернувся. Не встигнув порога переступити, а вже запитує:
- Ти не ходив у замкнені кімнати?
- Не ходив, - відповів Ларе.
- А ось я зараз сам побачу, чи правду ти говориш, - сказав хазяїн і ввійшов у ту саму кімнату, яку відкривав Ларе.- Ага, відразу видне, що ти тут був! Ну, тепер прощайся з життям!
Ларе плакав і запевняв, що завжди буде слухатися хазяїна. Та хазяїн вибачив його. Але спочатку гарненько висік. Так не століття ж пам'ятати погане. Хазяїн перестав гніватися, Ларе забув про побої, і вони знову зажили добрими друзями.
Пройшов час, і хазяїн знову став збиратися у дорогу.
- Тепер мене не буде будинку чотирнадцять днів, - сказав він Ларсу.-Дивися ж, не входь у ті три кімнати, що замкнені. А туди, де ти вже був, ходи, будь ласка, скільки твоєї душі завгодно.
Ларе, звичайно, пообіцяв робити всі так, як велить хазяї.
Але й цього разу трапилося те ж, що й у минулий.
Вісім днів ходив Ларе навколо так близько замкнених дверей, а потім не витримав і відкрив замок однієї кімнати. Та ця кімната була зовсім порожня, тільки на полку, над дверима, лежав кругляк і стояв глечик з водою. Знайшов що ховати! - подумав Ларе. Та знову замкнув кімнату.
У покладений день повернувся хазяїн.
- Не ходив у замкнені кімнати? - запитав він відразу.
- Ні, не ходив, - сказав Ларе.
- Зараз я це перевірю, - сказав хазяїн. Відкрив двері однієї кімнати так як закричить: - Ні, тепер не чекай пощади! Прощайся з життям, прийшла твоя остання година!
Але Ларе так плакав, так плакав, що хазяїн нарешті зм'якшився: життя подарував, а побити - побив. Живого місця на Ларсе не залишив. А коли рани його зажили й гнів хазяїна поутих, усі пішло по-старому.
Та ось знову зібрався хазяїн з будинку.
- Я їду на двадцять днів, - сказав він Ларсу.- Якщо ти ввійдеш у третю кімнату, не сподівайся залишитися у живі.
Сказав - і виїхав.
Чотирнадцять днів терпів Ларе, а потім не витримав і відкрив двері третьої кімнати. Отут уже зовсім нічого не зберігалося, навіть кругляка. Та тільки посередині кімнати у підлозі була невелика дверка, неначебто у льох. Узявся Ларе за ручку й підняв цю дверку. Заглянув у підпілля, бачить: там коштує великий мідний казан і у ньому щось вирує. А вогню ніде немає.
Що б у цьому казані могло бути? - подумав Ларе й сунув у казан палець.
Вийняв палець, а він увесь позолочений.
Що робити? Хазяїн і раніше пізнавав, що Ларе ходив у замкнені кімнати,
А тепер і поготів довідається. Як Ларе не тер свій палець - і піском, і лугом, - а позолоть однаково не сходила.
Тоді Ларе обв'язав палець ганчірочкою й став чекати своєї долі.
Хазяїн повернувся, подивився на зав'язаний палець Ларса й відразу усе зрозумів, навіть заходити у заборонну кімнату йому не знадобилося.
Зірвав він з Ларсовой руки пов'язку - і засяявся, заблискав золотий палець.
Не довго думаючи хазяїн схопив меч, щоб відрубати голову своєму неслухняному слузі, але Ларе впав на коліна, благаючи пощадити його життя. Зрештою хазяїн змилостивився над ним і відстьобав його ременем так, що Ларе не міг не ходити, не лежати, не сидіти.
Довелося хазяїнові дістати свій чарівний ріг і цілющою маззю змазати Ларсу фляки. Фляки зажили, і всі знову пішло як і раніше.
Та ось у четвертий раз виїхав хазяїн.
- Тепер я повернуся тільки через місяць, - сказав він Ларсу.- Та ось тобі моє слово: не зносити тобі голови, якщо ти ввійдеш у четверту кімнату. Цього разу я вуж стримаю своє слово, будь впевнений.
Три тижні Ларе навіть повз ті двері не проходив. А потім так захотілося йому ввійти у заборонну кімнату, що він махнув на усе рукою й увійшов.
Що ж він там побачив?
У куті кімнати була влаштована загородь, і там, у стійлі, стояв чорний кінь. На голову йому був надітий брудний мішок, а до хвоста прив'язаний кошик із сіном.
- Це хто ж над тобою так подшутил?!- викликнув Ларе. Він скинув мішок на підлогу, а кошик поставив біля морди коня.
Кінь, видне, був дуже голодний. Він з'їв усе сіно, що було у кошику, і тільки потім сказав:
- Спасибі тобі, юнак. Ти нагодував мене й урятував від голодної смерті. За це і я врятую тебе. Піди у кімнату, де спить хазяїн цього будинку, і вибери собі збрую, тільки не нові, блискучі, а ті, що покриті іржею. Побери меч - самий іржавий, сідло - саме старе й вертайся сюди.
Ларе усе зробив, як велів йому кінь. Правда, меч був такій важкий, що Ларе ледь доволок його. А підняти його він навіть двома руками не міг.
- Ну, тепер роздягайся й лізь у казан, що коштує у сусідній кімнаті, - сказав кінь.
- Так я ж увесь золотом покриюся - ось як мій палець - і ворухнутися тоді не смогу, - сказав Ларе.
А кінь йому відповідає:
- Хто у цей чан нишком залізе, того золото по руках-ногам сковує. А хто змело у чан кинеться, з тим поганого не буде.
Послухався Ларе коня й стрибнув у киплячий казан, з головою у нього занурився.
А вийшов з казана - і не довідатися його. На щоках рум'янець відіграє, волосся золотом горять. Та сила у руках така, що всі йому дарма.
- Спробуй-но підніми меч, - сказав йому кінь.
Ларе узявся за меч - і навіть у руці його не відчув, точно це був не меч, а перинка.
- Тепер осідлай мене. А сам надягни збрую, побери гілку тернику, глечик з водою, кругляк та ще прихопи баранячий ріг із цілющою маззю - і відправимося у шлях!
Ларе побрав усе, що велів йому кінь, підхопився у сідло, і кінь пустився навскач.
Вони неслися швидше вітри, швидше каменю, що падає з гори. Але раптом чорний кінь підняв голову й сказав:
- Я чую тупіт. Оглянься, може бути, це за нами женуться. Ларе оглянувся.
- Так і є, женеться за нами якесь чудовисько.
- Це наш хазяїн - троль. Кинь скоріше гілку тернику, так подалі, щоб вона мене не торкнулася, - сказав чорний кінь.
Ларе підвівся у сідлі й кинув на дорогу гілку висохлого тернику. Та негайно за ними піднялася густа колюча хаща, теперішній терновий ліс.
Троль добіг до цих колючих за рослей, сунувся було напролом, так так і завив від болю. Довелося йому вертатися назад за сокирою й за підмогою.
Тим часом чорний кінь із Ларсом ще далі поскакали. Біжить кінь у всю спритність і знову чує позаду тупіт -сабоніше колишнього.
- А ну, оглянься назад, подивися, що там таке? Ларе оглянувся й говорить:
- За нами ціла юрба женеться.
- Це троль і його нелюди. Кидай у них скоріше кругляк, тільки мене не зачепи.
Розмахнувся Ларе що було сили й кинув кругляк. Та відразу виросла на тому місці височенна гора. Тролі її й зубами гризли, і пазурами кришили, а нічого зробити не змогли. Довелося їм у обхід гори бігти.
А чорний кінь із Ларсом по прямій дорозі усе далі й далі скакає.
Та ось знову почув чорний кінь тупіт, знову зачув, що здригнулася під ним земля.
- Подивися, хто там за нами женеться? - сказав він Ларсу.
- Так там ціле військо! - викликнув Ларе.- Усе у збруї, з мечами, зі списами!
- Ну так скоріше вилий воду із глечика, так дивися, щоб жодна крапля на мене не потрапила.
Перегнувся Ларе через сідло й став виливати на дорогу воду. Та як він не намагався, а Усе-таки одна крапля впала на коня. Відразу кінь із Ларсом виявилися у глибокому озері. Розлилося воно у усі сторони, так що й берегів не видне. Ледь виплив чорний кінь на сушу.
А тролі й ступити у воду побоялися. Лягли вони у берега й розв'язали випити озеро. Пили, пили й так напилися, що усе лопнули.
Ніхто, звичайно, про них не пошкодував і не пошкодує, а чорний кінь сказав:
- Ну нарешті ми від них позбулися!
Довго ще вони їхали, поки не побачили густий ліс, а у лісі - зелену галявину. Біля старої липи з величезним дуплом кінь зупинився й говорить:
- Тепер розсідлай мене, уся своя збруя спрягти у дуплі, одну тільки вуздечку залиши собі, і ступай у королівський замок. Так спочатку зроби собі перуку з мохів, щоб золоті волосся закрити. У замку проси яку-небудь роботу. А якщо у чому нестаток буде, приходь сюди. Трусни вуздечкою - і я негайно з'явлюся. Замок отут недалеко, стежка тебе прямо до нього приведе.
Та ось Ларс у старому платті й у перуці відправився у королівський палац.
Спочатку він пішов на королівську кухню й став просити роботу у королівської куховарок. Він може носити дрова, тягати воду з колодязя, - так чи мало що потрібно ще на кухні. Але куховарка, ледве побачила його, відразу прогнала ладь.
- Куди ти лізеш, кошлатий, нечесаний! Та ти ще уявляєш, що я пущу тебе у кухню? Іди, іди звідси! Тоді Ларе пішов у королівську стайню. Але конюх навіть руками замахав, коли почув, що Ларс проситься до нього у служіння.
- Так королівські коні дибки встануть, якщо тебе побачать! Гарний красавчик, нема чого сказати! На голові не волосся, а ціла болотна купина! Ступай, ступай звідси.
Тоді Ларс пішов до королівського садівника. Той виявився більш згідливим.
- Що ж, залишайся. Будеш землю копати. Для цього гарної зачіски не потрібно. А спати будеш під альтанкою. Альтанка стояла у саду на високих стовпчиках. Там, під драбинкою, яка вела у альтанку, Ларе знайшов небагато сіна й улаштував собі постіль.
Так і став він жити у королівському замку. Садівник був їм задоволений: ніхто з работни ков не міг швидше Ларса скопати землю, ніхто не міг, як Ларе, принести разом цілу бочку води. А Ларсу усе було дарма.
Одного тільки боявся садівник - як би Ларса не побачили король і принцеса. Вони ніколи б не потерпіли, щоб за їхнім садом доглядав такий нечесаний нечупара.
Так усе трапилося не так, як він думав. Одного разу, коли Ларе рано ранком зняла перука й стала вмиватися, принцеса побачила його зі свого вікна.
Волосся його блищали, як сонце, і куди не повернеться він, усюди блискав золотий промінь. А потім він знову надягла перука, і відразу усе колом немов потьмяніло.
На інший ранок - ні світло ні зоря - принцеса веліла своїй служницям підкрастися потихеньку до Ларсу, поки він спить, і зняти з нього ця огидна перука.
Принцеса стояла у вікна, а служниця тихенько пробралася до альтанки й уже простягнула руку до перуки, але отут Ларс повернувся на інший бік і голосно захріп.
Служниця так і завмерла на місці. Але принцеса подала їй знак, і служниця обережно зняла перуку з голови Ларса. Та відразу начебто золоте сяйво розлилося навколо. Ніколи ще ні служниця, ні принцеса не бачили такого гарного юнака.
Потім служниця так само обережно надягла Ларсу на голову його перука й побігла до своєї пані.
За обідом принцеса сказала королеві, що вона не прагне виходити ні за принца, ні за герцога, яких їй сватають, а вийде заміж тільки за хлопця, який працює у них у саду.
Король так розсердився, так кричав і тупотів ногами, що всім стало страшно. Але принцеса твердо стояла на своєму: або молодий садівник, або ніхто.
Тоді король наказав замкнути принцесу у її спокоях і тримати її днем і вночі під замком доти, поки вона не одумається. А Ларса він наказав заточити у вежу й тримати там стільки часу, скільки заманеться королеві.
Так і зробили.
Король радіє, що позбувся лиха, а інше лихо вже у ворота до нього стукається - сусід війною на нього йде, його королівство захопити прагне. Отут уже волею-неволею будеш воювати.
Побачив Ларс із віконця своєї вежі, що королівське військо збирається у похід, і просить тюремника:
- Піди до короля, може, дозволить король і мені з ворогом поборотися. Ну й сміявся король, коли почув, що Ларе проситься на війну!
- Уж, вірно, ворог відразу відступить, коли побачить такого воїна!.. Ну так нехай іде, коли прагне.
Дали Ларсу зламаний меч, дали стару шкапу, яка на три ноги кульгала, а четверту волочила, і Ларс, разом з усім королівським військом, відправився на війну.
Небагато від'їхали - і загрузла його шкапа у болоті. Ларс її й пришпорював, і хльостав, а вона ні з місця - ні туди, ні сюди. Так і пройшло повз нього усе королівське військо, так кожний над ним ще й потішався!
А коли усе зникли, Ларе зстрибнув зі своєї шкапи й побіг на зелену галявину, до старої липи. Він дістав з дупла збруя, надяг їх, а потім вийняв з кишені вуздечку й легенько труснув. Задзвеніла вуздечка, і у ту ж хвилину перед Ларсом з'явився чорний кінь.
- Сідай, - говорить, - на мене й нічого не бійся. Рубай ворога, роби свою справу, а вуж я тебе не підведу.
Коли Ларе наздогнав військо, бій уже був у розпалі. Ворог з усіх боків так і насідав. А Ларс вирвався вперед, змахнув своїм чудесним мечем - і відразу здригнулися вражі ряди. Змахнув другий раз - і без оглядки побігло враже військо.
Усе далі й далі жене Ларе ворога, і кого його меч торкнеться, той намертво падає на землю. У королівському війську тільки дивуються: хто цей хоробрий, звідки узявся такий? Усе друг у друга про нього запитують, а його вже й сліду нема. Увечері, коли верталося королівське військо додому, Ларе як і раніше тупцював посередині болота й підганяв свою шкапу. Знову усе над ним посміялися.
- Дивитеся-но, цей дурень усе ще зі своєю шкапою воює! Та проїхали повз.
На інший день знову рушило королівське військо на ворога. Знову посміялися усе над Ларсом і його шкапою й залишили його одного борсатися у болоті.
А у розпал бою знову невідомо звідки прискакав воїн у бойовій збруї й розігнав вражі ряди.
Увечері, коли військо верталося додому, Ларс знову воював у болоті зі своєю шкапою. Хто повз нього не проїде, усякий для нього слівце знайде.
Один радить:
- Ти б свою конячку на собі поніс! Скоріше справа буде! Іншої запитує:
- Може, продаси свого скакуна? Я куплю! Третій кричить:
- Підпірки б своїй шкапі змайстрував! А найшовся й такий веселун, що вистрілив у Ларса з лука й стрілою поранив йому ногу.
Отут уже Ларс не стерпів. Він прийнявся так стогнати й охати, що навіть сам король розжалобився й кинув йому своя хустка - перев'язати рану. На третій день було те ж саме. Виїжджає військо з королівського замка, і Ларс із усіма на своїй шкапі. Доїхали до болота, і знову стала шкапа - і ні з місця.
- Ні, він отут дочекається, що його жаби з'їдять! - сказав хтось. Та всі дружно засміялися.
А коли військо зникло, Ларе знову побіг до старої липи, спорядився, підхопився на чорного коня й поскакав до місця бою, туди, де дзенькали мечі й свистіли стріли.
З ходу урізався він у саму гущавину бою й убив ворожого короля.
На цьому й війна скінчилася.
А Ларс під'їхав до свого короля - і усе побачили, що нога у цього безвісного сміливця перев'язана королівською хусткою. Отут уже всякий догадався, що рятівником королівства був не хто інший, як підручний садівника.
- Так що ж ти прикидався бездомним бідняком, коли насправді ти знатний юнак? Якого ти роду-племені? Де твоє королівство? - запитав король.
- Немає у мене ніякого королівства, і ніким я не прикидався. Я й справді бідняк, син бідної вдови, - сказав Ларс.
- Жалко, звичайно, так що поробиш! - сказав король.- Але хто б ти не був, а Усе-таки ти врятував моє королівство.
Та король зараз же у всеуслишанье оголосив, що віддає Ларсу у дружин свою дочку та й корону на додачу. Нехай тепер він править королівством!
Усім пораненим Ларе змазав рани цілющою маззю, яку прихопив у троля, і з веселими піснями військо повернулося додому. Коли принцеса побачила, що поперед війська їде Ларс, вона від радості стала стрибати на одній нозі.
- Ось мій наречений! Я ж говорила, що краще його немає нікого на світі. На інший день і весілля розв'язали зіграти.
Ранком молодий король пішов у стайню провідати чорного коня, подивитися, чи добре його нагодували й напоїли. Кінь стояв смутний, понурий.
- Я допоміг тобі стати щасливим, допоможи тепер і ти мені, - сказав він Ларсу.
- Так я для тебе усе, що прагнеш, зроблю, - сказав Ларс.
- Тоді побери меч і відрубай мені голову. Ну що за життя у коня! Не прагну я більше так жити.
- Що ти, що ти! - викликнув Ларс.- Нізащо я не погоджуся тебе вбити! Та що це ти здумав! Хіба я тебе скривджу коли-небудь! У тебе усе буде, чого тільки ти не попросиш.
Але чорний кінь нічого не праг слухати.
- Якщо ти не відрубаєш мені голову, - сказав він, - тоді я тебе вб'ю. Довелося молодому королеві погодитися.
Підняв він меч над головою чорного коня, а сам замружився, щоб не бачити, як умре його вірний товариш.
Відкрив ока - що за чудо? На тому місці, де був кінь, стояв тепер прекрасний юнак.
- Хто ти такий? Звідки ти з'явився? - запитав Ларс.
- Хіба ти мене не довідаєшся? - сказав юнак.- Не довідаєшся свого чорного коня? Так адже я не завжди був конем. Моє королівство захопив той король, якого ти вчора вбив. Він продав мене тролеві, а той зачарував мене. Ти зняв з мене його заклятье й урятував моє королівство. Тепер ми з тобою будемо жити добрими сусідами й вуж ніколи не будемо один з одним воювати.
Так воно й було. Обоє молодих короля прожили багато років, обоє зостарилися, але усе життя між ними був мир і дружба. Часто вони їздили друг до друга у гості й ніколи не ходили один на одного війною.