Жив за давніх часів у одному аулі старий по імені Болат. Та був у нього син Батир-Бек. Усі їхнє багатство було - старий кінь. Щодня Батирбек у покладений час водив коня на водопій. Напували коней далеко від аулу й з'їжджалися туди зі своїми скакунами усе юнака, а по шляху влаштовували перегони.
Кінь Батирбека завжди відставав, і Батирбек дуже соромився цього.
Нарешті не стерпів юнак і поскаржився Болату:
- Батько, ти сам бачиш: я ходжу за нашим конем ретельно, око з нього не спускаю, даю йому корму досхочу, а він на перегонах за всіма плететься. Купи мені, батько, жвавий коня!
Болат пообіцяв синові добути жвавого скакуна. Старий знав: якщо буде у сина гарний кінь, він покаже себе теперішнім легінем-легінем.
Устав Болат наступного дня ледве розвидніло й, нікому не сказавши, поїхав на ханські пасовища. Приїхав на перший луг, поділився з табунниками своєю турботою... Тисяча коней паслася на тому лузі. З ранку до вечора оглядав їх Болат, але не знайшов серед них гідного.
- Їдь далі, - порадили йому табунники.- Адже у хана, крім цього лугу, ще вісім пасовищ.
Відправився-болат на другий луг і там вибирав серед тисячі коней, але теж не знайшов підходящого.
Так їздив Болат дев'ять днів. Побував на всіх дев'ятьох лугах, подивився дев'ять тисяч коней, але не було серед них такого скакуна, який потрібний був Батирбеку.
Зовсім уже було зібрався Болат додому вернутися, так передумав. "Дай, - розв'язав, - подивлюся ще коней на землях сусіднього ханства!"- і поїхав у сусідню країну.
Чи Багато, мало чи Болат мандрував, побачив одного разу на дорозі свіжу колію. Слідами запряженого, у гарбу коня він відразу довідався, що кінь цей - теперішній дулпар, швидкий як вітер, той самий кінь, що так довго він шукав!
Негайно поскакав Болат слідами дул-пари й приїхав надвечір у якийсь аул. Побачив він, що гарба зупинилася у крайньої саклі, а потім далі поїхала... Зайшов Болат у саклю, розпитав, хто сидів на гарбі й куди поїхав.
Дулпар - крилатий казковий кінь.
- Хазяїн цієї гарби, - сказали йому, - останній бідняк у аулі. А поїхав він у сусіднє селище.
Зрадів Болат, пустився у шлях по сліду. Наздогнав він бідняка, коли той уже у'їхав на аульну площу. Побачив Батир, що жебрак прагне зупинити коня у чиїхось воріт, не став часу втрачати, підійшов до нього й сказав:
- Не чи обміняєш ти свій коня на мого коня?
Кінь Болата, хоч і старий, був ситий, вовна на ньому так і лисніла, грива була як шовкова. А у лошаденки бідняка грива кошлата, ребра назовні стирчать... Але Болат знав у конях користь і відразу зрозуміла: перед ним теперішній дулпар!
- Аи, вершник! Ти що, смієшся треба мною? - образився жебрак. - Моя шкапа ледве сама себе тягне. Кому вона такаючи потрібна?
Скільки не запевняв його Болат, що не жартує, жебрак не праг йому вірити. Почали навколо них люди збиратися. Почали біднякові ради давати:
- Навіщо своє щастя упускаєш? Ме- няйся! Міна - справа чесна! Умовили бідняка.
- Ну, якщо не жартуєш, - говорить, - давай поміняємося.
Зстрибнув Болат на землю, зняв сідло й віддав свого коня жебракові. А той випріг свою конячину й віддав Болату.
Ледве не заплакав Батирбек, коли побачив, який коня батько привів... Та й сусіди підняли Болата на сміх: втратився, мол, на старості років розуму!
Болат же побрав ціпок і відправився у ханський палац. Розповів він ханові, як примічав
Скрізь, чи немає жвавого коня для сина, і як зустрів у сусідньому ханстві бідняка аробщика, і як виміняв у нього сьогодення дулпара.
- Правда, - закінчив старий оповідання, - на вид мій дулпар зараз непоказний і більше походить на шкапу, але дай мені його виходити, і він буде першим на будь-яких перегонах. Він принесе славу й тобі, мій хан. Допоможи тільки мені, накажи давати для нього вівса.
Ханові сподобалися слова старого про славу, і він велів відпускати для дулпара кращий овес із ханських засіків.
Став Батирбек годувати нового коня добірним зерном і, як навчив його батько, замість води напувати молоком. Та так надходив він день у день два тижні, або чотирнадцять днів. Почав кінь на очах у усіх поправлятися. Повеселів Батирбек. Радіє й Болат, що не помилився. Велів синові ще місяць, або чотири тижні, давати дулпару чистий овес із ханських засіків, а замість води молоком напувати. Та ось кінь зміцнів, перетворився у красеня скакуна, якого у тих краях і не бачили!
Пішов тоді Болат докласти про це ханові. Хан наказав привести до нього дулпара, оглянув його, залишився дуже задоволений і розв'язав, що після перегонів забере його у свою стайню.
- Кого пустимо скакати на цьому коні?- запитав він у Болата.
- З ним тільки мій син Батирбек упорається, - відповів старий.
Повернувся додому й дав Батирбеку рада, як перемогти на перегонах. А яка рада - ви ще почуєте!
Призначив хан день перегонів, запросив усю знать, зібралися молодці із сусідніх аулів. Прийшов і Болат із сином.
Вибудували вершники своїх коней у ряд, і за знаком хана перегони почалися.
А Батирбеку батько порадив прив'язати до передніх ніг дулпара важкі камені. Тому на початку шляху кінь його залишився далеко за. Але не міг дулпар стерпіти такої ганьби й рвався вперед щосили, і від цього був увесь у милі. Тоді Батирбек, як радив йому батько, відв'язав камені, поводив небагато коня й знову сіл на нього. А треба вам знати, що ще велів батько Батирбеку перед початком перегонів зав'язати на поводих три вузли.
Перед тем як знову пустити свого коня навскач, розв'язав Батирбек перший вузол, закрив очі... Та що ж! Коли відкрив, кінь уже наздогнав тих наїзників, що були далеко спереду. Розв'язав тоді юнак другий вузол, закрив очі й, коли відкрив, опинився зі своїм конем раніше всіх скакунів у тієї риси, де закінчувалася скачка.
Третій вузол Болат суворо-пресуворо покарав синові не розв'язувати. Але Батирбек забув слова батька й розв'язав його. Та відразу помчався дулпар немов вітер, немов бура, і вже нічия рука зупинити його не могла. Далеко за залишилися всі наїзники.
Кінь мчав Батирбека у чужі, невідомі йому країни.
До вечора прискакав дулпар на берег моря й з розмаху кинувся у хвилі. Батирбек встигнув зстрибнути на пісок, а кінь зник під водою. Довго кликав його юнак, довго чекав, але дулпар так і не повернувся. Сгинув без сліду.,.
Що було робити Батирбеку на пустельному морському березі? Нарізав він очерету, побудував курінь і ліг спати. Прокинувся, коли сонце вже високо
Стояло у небі, і чує: зашуміло щось
Над головою, начебто крила птахів, а потім заплескалася вода - начебто купається хтось. Батирбек вийшов потихеньку з куреня. Дивиться, лежить на березі жіночий одяг, ошатна й багата, а у море купаються три прекрасні дівчата.
Юнак схопив усі їх плаття у оберемок і заліз у курінь.
Дівчата ці були три сестри-чарівниці. Коли вони надягали свої одяги, то перетворювалися у білих лебедів. Без одягу вони втрачали чарівну силу. Вийшли сестри з моря й «руками сплеснули - зникли їхні плаття!
Кинулися шукати.
- Може бути, їхній вітер відніс?- запитала молодша. Але середня закричала:
- Дивитеся, дивитеся! На піску слід людської ноги!
- Я чула, - сказала старша, - що є на світі юнак Батирбек, син старого Бо-Лата. Батько добув для нього сьогодення дулпара. Ви адже знаєте, дотепер жодна людина не проникала у наші володіння. Якщо хто й міг сюди добратися, так це Батирбек на своєму дулпаре. Але дулпар відслужив свою службу, скинув сідока й пішов у море...
Закуталися сестри у свої довгі волосся, прийшли до куреня.
- Син Болата, Батирбек! Якщо це ти - відгукнися! Поверни наші плаття й проси чого прагнеш!
А Батирбек сховав їхній одяг за спину й відповідає:
- Поверніть мені мого коня, тоді віддам!
- Це не у наших силах, - сказала середня.-Дулпар не покоряється нам. Але ми можемо вмить доправити тебе додому або куди побажаєш.
- Як же я повернуся у свій аул, якщо не зумів стриматися у сідлі?!-викликнув Батирбек.- Ганьба мені перед людьми! Ні, додому я не повернуся. Я чув, у хана Ульмеса є красуня дочка. Розповідали мені, що вона від роду мовчунка й хан віддасть дочку у дружин тому, хто змусить її заговорити. Перенесіть мене у палац Ульмеса, зробіть так, щоб вона заговорила - поверну вам одяг.
Погодилися сестри. Обіцяли вони Батир-Бекові перенести його у палац хана Ульмеса й. навчили, як змусити красуню-мовчунку розговоритися.
- Я сховаюся у парчеву шубу, що висить у кімнаті ханської дочки, - сказала Батирбеку старша чарівниця.- Ти вдар по шубі паличкою, і вона розповість казку. У казці буде суперечка, так ти розв'яжи цю суперечку невірно. Тоді ханська дочка не витерпить і заговорить.
- Я, якщо знадобиться, сховаюся у срібну скриньку, - пообіцяла середня, - і теж розповім казку.
- Ая-У золоту чашу, - відгукнулася молодша.- У мене казка вже готова. Віддав Батирбек сестрам їх плаття. Веліли вони йому закрити очі, і коли
Він їх відкрив, то опинився у палаці перед самим ханом Ульмесом. Поклонився Батирбек і говорить:
- Ходять слухи, великий хан, що ти від-. даси свою дочку за того, хто змусить її розговоритися. Дозволь, я спробую це зробити!
- Вірно!- відповів хан Ульмес.- Але вірно й те, що я рубаю голови всім, хто не зуміє цього добитися. Чимало хоробрих уже склали тут свої голови. Ти цього прагнеш?
Але Батирбек не відступився від своїх слів,
І хан велів відвести його у супроводі візирів у кімнату дочки. Обоє візира залишилися під дверима подслу-шивать, а Батирбек, як увійшов, відразу вдарив паличкою по парчевій шубі й наказав:
- Говори, шуба!
- Що тобі розповісти, Батирбек?- запитала шуба.- Те, що чула, або те, що бачила?
- Чутому довіряти не можна. Расска-Зивай про те, що бачила.
- Ну, так слухай! Довелося мені побачити у одному аулі трьох братів. Було у них трохи овець, і пасли їхні брати по черзі... Старший любив на дозвіллі що-небудь майструвати й завжди носив за поясом сокирка. Пас він одного разу овець біля лісу й від нудьги зрубав деревце й вирізав з нього дівчину. Увечері, як прийшов час додому вертатися, він поставив її під кущем ліщини на узліссі.
На інший день погнав овець середній брат. Побачив під ліщиною дерев'яну дівчину й подумав: "Не полінувався ж хтось таку гарну дівчину змайструвати! Дай-но я її одягну, і буде вона, як живаючи!"Збігав у аул, купив червоне плаття й нарядив дівчину. А як почало темніти, залишив її під ліщиною на узліссі й погнав овець додому.
На третій день була черга молодшого брата. Погнав він овець пастися, побачив дерев'яну дівчину у червоному платті й здивувався: "Хто ж це так уміло її змайстрував? Хто одяг у гарне вбрання? Спробую-но я пожвавити її моїм настоєм з дев'яноста дев'яти трав!" Бризнув у особу дівчині цілющою настойкою, і вона негайно ожила, ока потерла й потягнулася, точно після довгого сну...
Зрадів молодший брат. Привів дівчину додому... Та ось слухай, що далі було!
- Я знайшов у лісі красуню й прагну на ній одружитися, - сказав молодший брат.- Адже це я її пожвавив!
- Якби я не вистрогал її з дерева, тобі нікого було б пожвавлювати.
Одружуся на дівчині я!- сказав старший.
- Ти її змайстрував, а я купив їй червоне плаття, - заперечив середній. - Вона повинна бути моєї!
- Кому потрібно мертве дерево, будь воно хоч у золото одягнене, - не погодився з ними молодший брат.- Ви змайстрували, ви її наря-дили... А потім що? У лісі залишили! Там би їй і бути, якщо б я її не пожвавив. Одружуся на ній я!
Тепер розсуди, син Болата, Батирбек, кому із трьох братів повинна дістатися дівчина у дружин.
- Молодшому, - недовго думаючи відповів Батирбек.- Він адже її пожвавив. Не стерпіла мовчунка, дочка Ульмеса, заговорила.
- За звичаєм дідів і батьків, - сказала вона, - молодший ніколи не одружиться раніше старшого. Крім того, якщо б старший брат не вирізав дівчину з дерева, молодшому нікого було б пожвавлювати... Дівчина повинна стати дружиною старшого брата.
Зрадів Батирбек, почувши голос ханської дочки.
- Якщо дерев'яна дівчина повинна стати дружиною старшого брата, то ти повинна стати моєю дружиною!- сказав і пішов до хана розповісти, що його дочка заговорила.
Призвав хан своїх візирів.
- Правду говорить цей юнак?
А ті розв'язали, що хан однаково не видасть дочку за якогось безрідного бурлаку, побоялися ханського гніву й відповіли:
- Він бреше. Твоя дочка ні слівця не проронила. Подивився Батирбек змело ханові Ульмесув ока.
- Ніколи не говорив я неправди! Не брешу й зараз під страхом смерті.
Якщо сумніваєшся, пішли із мною людину, якій довіряєш. Я змушу її заговорити ще раз.
Пішов Батирбек знову у кімнату ханської дочки.
А Ульмес послав з ним двох візирів і свою дружину. Візири залишилися у дворі під вікном, а дружина хана зупинилася у дверей і стала підслухувати. Батирбек ударив паличкою по срібній скриньці й наказав:
- Говори, скринька!
- Про що говорити?- запитала скринька.- Про те, що чула або про те, що бачила?
- Є прислів'я: "Не вір тому, що вуха чули, вір тому, що ока бачили". Розповідай про те, що своїми очима бачила.
- Ну так слухай, - початку скринька.- Бачила я одного разу трьох братів. Був
У цих братів на троє один бик. Старший пас голову бика, середній - черево, молодший - задні ноги. Ось здалося одного разу молодшому братові, що бик занедужав. Розв'язав він порадитися із середнім братом. Рано ранком пустився він у дорогу й до вечора дійшов до черева бика. Порадилися між собою молодший і середній брати й розв'язали піти до старшого. На світанку вийшли у шлях і пізно вночі добралися нарешті до голови бика.
" Як думаєш, не чи занедужав наш бик?"- запитують у старшого брата.
" Ні, він увесь день траву щипав, а тепер жуйку жує. Тільки води давно не пив.., Поженемо його на водопій".
Пішли брати до моря бика напувати. Одним ковтком осушив він море й не напився, жалібно замукав.
Розв'язали брати попасти свого бика на острові посередині моря. Там під деревами росла соковита трава.
Але коли підійшли вони до острова ближче, те побачили - це не острів, а
Риба. Розкрила риба впасти й проковтнула бика цілком.
Не встигнули брати отямитися, як на рибу кинувся через хмари орел. Устромив він у рибу пазурі й піднявся з нею у небо.
Орел опустився зі своїм видобутком у степу, А у степи чабан пас овець і сіл відпочити у тіні від бороди свого козла. Орел опустився на роги цього козла й з'їв рибу разом із травою й з деревами, що росли на ній.
Коли орел доїдав рибу, він упустив із дзьоба лопатку бика, проковтнутого рибою, і потрапила ця лопатка у око старому чабанові. Потер старий очей.
"Бач ти!- говорить.- Здається, смітинка потрапила!"Увечері пригнав старий череду додому й попросив дочка:
"Витягнися мені, дочка, з ока смітинку".
Села дочка у човен, побрала весла, поплила по батьківському оку. Відшукала лопатку бика, підчепила нігтем мізинця й клацанням жбурнула лопатку за вікно.
Лопатка впала на землю неподалік від колодязя. А у колодязя незабаром став на нічліг ка-раван з дев'яноста верблюдів. Караванники зібралися було готовити вечерю, як раптом затремтіла, заколивалася під ногами у них земля. У страху кинулися вони нав'ючувати верблюдів і поспішили ладь від стоянки. Але тільки рушили з місця - землетрус припинився.
"Що ж це було?"- запитаєш ти. А ось що було! Караванники розклали вогонь на лопатці бика, а повз бігла лиса, зачула смачний захід і зупинилася погризти лопатку. А коли вона її гризла, по землі тягла, караванники подумали, що наздогнав їхній страшний землетрус.
Пізно ввечері, коли караван заснув, прийшла до колодязя по воду жінка. Побачила вона лисові, ударила її коромислом і вбила. Убила, а шкіру знімати не стала, побоялася у темряві зіпсувати, залишила до ранку.
На світанку караванники встали - давай лисові обдирати. Половину шкіри здерли, половину так залишили. Усі разом взявшись, не змогли лисові на інший бік перевернути. З, що дістався їм полшкури розв'язали зшити всім дев'яноста караванникам дев'яносто теплих шуб.
Знялися вони з нічлігу й виїхали. А жінка прийшла, лисові носком чувяка штовхнула, на інший бік перевернула. Коштує над нею й роздумує: а не чи мало буде полшкури на шапочку для новонародженого сина?..
Розсуди тепер, Батирбек, хто з них більше? Бик, який одним ковтком осушив море? Риба, яка проковтнула бика? Орел, який з'їв рибу? Старий чабан, якому потрапила у око лопатка бика, а він її прийняв за смітинку? Лисиця, полшкури якої вистачить на дев'яносто шуб для дев'яноста караванників? Або новонароджений хлопчик, мати якого сумнівається, вийде чи з, що залишився полшкури для нього шапочка?
- Що отут довго думати! Риба більше всіх!- відповів навмання Батирбек. Не стерпіла й цього разу мовчунка, засміялася:
- Який же ти нездогадливий!- говорить.- Якщо однієї половини лисої шкіри вистачає на дев'яносто шуб для дев'яноста чоловіків, а іншої половини дитині на шапочку мало, те подумай сам, якого він росту, це маля!
Зрадів Батирбек. Побіг до хана сказати, що дочка його знову заговорила.
Кликнув хан своїх візирів. - Правду говорить цей юнак? Та візири знову відповіли: ні, хан, він ошуканець. Твоя дочка ні слівця не промовила.
Тоді хан запитав у дружини:
- Правду говорять мої візири?
- Ось вони-те і є самі теперішні ошуканці! - сказала дружина хана сердито.- Я сама чула голос нашої дочки.
Бачачи, що хан Ульмес залишився у сумніві, Батирбек втретє відправився до його дочки. Але цього разу він покликав у свідки самого хана. Ось пішли вони усе. Хан, дружина його й візири залишилися під дверима підслухувати, а Батирбек зайшов у кімнату ханської дочки.
Ударив паличкою по золотій чаші, що стояла перед дівчиною:
- Говори, чаша!
- Про що говорити? Про те, що чула, або про те, що бачила?
- Чуте - зав'язь, бачене - плоди. Розповідай краще, що бачила.
- Ну так слухай, - сказала чаша.- Бачила я одну вдову, у якої було дев'ять синів. Пішли одного разу діти на вулицю відіграти у альчики. Програли вони всі
Альчики, які у кишенях були, і послали за новими додому молодшого брата. Хлопчик прибіг додому й побачив, що мати шиє тюбетейку.
"Кому ти шиєш тюбетейку, мама?" "Тобі шию, душу моя!"Повернувся хлопчик на вулицю й похвастався перед старшим братом своєю обновою. Той побіг додому й запитує мати:
"Кому ти шиєш тюбетейку? Тобі, радість моя!"Старший похвастався подстаршему братові, а подстарший теж побіг до матері й запитав:.
"Кому ти шиєш тюбетейку? Тобі, світло моїх очей!"Так по черзі прибігали всі дев'ять синів удови й усе запитували, кому шиється-тюбетейка, і кожному, не бажаючи жодного скривдити, відповідала мати: "Тобі!"Награлися хлопчики досхочу, до вечері повернулися додому.
Мати подала їм їду, а сама усе думала: кому ж віддати тюбетейку? Але так і не змогла розв'язати. Побрала, та й кинула її на столик, навколо якого вечеряли сини. Усі девятеро кинулися до тюбетейки й навперебій закричали:
"Моя! Моя! Моя! Перестаньте сваритися!- прикрикнула на них мати.-
Ідіть до хана. Він вас розсудить".
Відправилися брати до хана. Усіх їх привели у ханські Спокої, і хан сказав:
" Перш ніж я розберу вашу суперечку, скажіть, що ви вмієте?" "Я слідопит, - сказав старший брат.- Я Альчики - бабки.
Умію читати будь-які сліди - і людські, і звірині, і пташині".
"А я дозорець, - сказав другий брат.- Муху за версту бачу".
"Я стрілок, - сказав третій брат.- Я збиваю птахів на лету високо у піднебесся".
"Я лучник, - сказав четвертий брат.-Дай мені соснову гілочку у чверть аршина, і я змайструю з неї лук зі стрілою, рівної сорока ліктям довжини"..
"Я ладейщик, - сказав п'ятий.- З дубової тріски видовбаю туру, у якій поміститься цілий аул".
"Я зодчий, - сказав шостий брат, - З одного-єдиного камушка я зведу будинок, у якому розмістяться всі жителі твого ханства".
"Я кухарь, - відповів сьомий.- На один столик я поставлю стільки страв, що їх вистачить на весь твій народ".
"Я грабар, - відповів восьмий брат. - Якщо на твоє ханство нападе ворог, я можу вирити будь-який підземний хід, який допоміг би врятувати тобі життя".
А дев'ятий, самий молодший із братів, зніяковів.
"Я нічого не вмію, - сказав він.- Зате навіть у самої чуйної людини можу зняти пояс із кинджалом, і він нічого не помітить".
"Молодці!-похвалив хан братів.- Батьки й діди наші говорили: "Сміливий двоє труднощів здолає, умілий - три"... Послужите мені одну службу, а потім я вас розсуджу. Рік тому назад пропала моя єдина дочка. Довго шукав я її всюди, але так і не знайшов. Знайдіть її, і я дам вам, що побажаєте, а
Тюбетейку ми присудимо самому вмілому". Слідопит, попросив, щоб його відвели у
Кімнату ханської дочки. Подивився, куди ведуть її сліди, і сказав, що дівчину відвезли у гори.
Дозорщик подивився убік гір і негайно побачив дочку хана. Вона була за шістьома горами, біля вершини Кап, у полоні у одноокого дракона.
Як почув це хан - і зрадів, і вжахнувся.
Але самий молодший з дев'яти братів, що не вмів нічого робити, заспокоїв хана. Він пообіцяв непомітно повести дівчину від дракона. Пообіцяв і повів, і незабаром хан уже радісно обіймав свою єдину дочку. Ще не отямилися батько з дочкою від великої радості, як дозорщик, що пабоно дивився на. гору Кап, раптом сказав:
"Хан. треба бути напоготові! Цей дракон відкрив своє єдине око й уважно дивиться по сторонах".
Розгубився хан. Тоді стрілок сказав, що він може вразити дракона стрілою, нехай тільки ханська дочка вкаже, у яке місце вірніше цілитися.
" З такої далечіні дракона на смерть не вб'єш. Треба, щоб стріла потрапила йому прямо у око й засліпила його, - порадила дівчина.- Тоді він не зможе відразу пуститися за нами у погоню".
Лучник побрав соснову гілочку у чверть аршина, зробив лук і до нього стрілу длиною у сорок ліктів. А стрілець натягнув тятиву й послав цю стрілу прямо у око дракона.
"Тепер біжимо!- сказала ханська дочка. - Дракон хоч і осліп, а буде нас розшукувати. Давайте зникнемо від нього за морем. Море він, напевно, не перепливе..."Скликав хан своїх підданих, і пішли вони усе на берег моря, де ладейщик уже видовбав з дубової тріски ладию, у якій вони усе помістилися. Сорок днів і сорок ночей плила тура по морю й нарешті досяглася довгоочікуваного берега.
На тому бережу зодчий побудував з одного-єдиного камушка будинок, такий просторий, що всьому народу місця вистачило. Але не встигнули у новому будинку обжитися, глядь, випливає з моря сліпий дракон.
Тоді грабар вирив підземний хід. Дев'яносто днів і дев'яносто ночей ішли хан з дочкою, і дев'ять братів, і всі піддані хана по цьому ходу, поки не прийшли у таку прекрасну країну, де були прекрасні ліси й води, звірі й птаха, але де не ступала нога людини. З радощів розв'язав хан улаштувати бенкет.
Прийшов час кухарю своя майстерність показати. Кухарь поставив перед ханом маленький столик і постукав пальцями по його краях. Почали на столику такі страви й напої з'являтися, яких навіть сам хан і його дочка зроду не пробували. Три дні й три ночі бенкетував увесь народ, а їжа й питво не убували, скільки б не пили, не їли...
Тепер скажи, син Болата Батирбек, якому з дев'яти синів удови повинна дістатися тюбетейка?
- Грабареві!- не роздумуючи, відповів Батирбек.
Та знову не витримала мовчунка, дочка хана Ульмеса:
- Я адже вже двічі говорила тобі, що ти не вмієш угадувати! За звичаєм, будь-яка річ насамперед дістається старшому. До того ж старший брат указав, у якій стороні нахо-дится украдена драконом дівчина. Тюбетейка повинна дістатися старшому!
- Якщо тюбетейка повинна дістатися старшому братові, ти повинна дістатися мені!-радісно закричав Батирбек.
- Тепер ви ясно чули?- грізно запитав хан у візирів, - Моя дочка,
Виявляється, заговорила з першого разу! Як ви посміли сховати це від мене?!
Упали візири перед розгніваним ханом на коліна, почали благати про помилування. Хан Ульмес вибачив їх і наказав глашатаям скликати народ на весілля.
Скликали всіх: старих і молодих, кривих і кульгавих, розумних і нерозумних. Три дні й три ночі йшов бенкет, небачений і нечуваний. Старі пили, молоді співали, розумні боролися, нерозумні ножами кололися, кульгаві місцями мінялися, криві бузою обливалися...
Коли скінчилося весілля, Батирбек побрав до себе батька й зажив щасливо з молодою дружиною.