Дуже давно це було. З тих пір стільки часу пройшло, що де ріка текла – там сопки коштують, де камені лежали – там тепер лісу виросли.
У мисливця Чумдага з роду Дунгу народилася дочка.
У Чумдаги давно не було дітей. Дуже хотілося Чумдаге сина мати, але він і дочці був радий. А мати від радості просто не знала, куди подітися.
Дали дочці гарне ім'я – Ладо. Робили старі усе для того, щоб дочка їх виросла гарної, гарної так щасливої. Мати цілий рік не кликала дочку по імені, щоб злі чорти не довідалися про народження дочки у Чумдаги. Називала мати дочку: моя гарна, моя дорога. Повісила мати над колискою дочки мафа гарани – ведмеже ікло, – щоб злих чортів відлякувати. Щоб не плакала дочка, повісила мати над колискою ок сару – птаха з деревної губки, берестяні серги, півнячі лапки так мукчури – горбату дерев'яну бабусю, – щоб сни гарні дочки снилися. Своїм молоком дочку вмивала. Подушку з гагачого пуху зробила. Перинку – з кукушкиних пір'я.
Та виросла Ладо красунею.
Особа у неї широке, біле, як повний місяць; вічка, як чорна смородина; щоки рожеві, як багно навесні; губи, як спіла малина; струнка Ладо виросла, як квітка сарани. Ось яка гарна!..
Дивилися старі на дочку й нарадуватися не могли.
Одне тільки погано вийшло: нічого Ладо робити не вміла. Не прагла мати, щоб у Ладо були руки грубі: вогонь дочка не розлучала, дров не рубала, рибу острогой не била, весла у руках не тримала, шкурок не виробляла Ладо. Не прагла мати, щоб у дочки ока почервоніли від роботи: не вишивала дочка халатів шовками, не зшивала шкурок, не підбирала оленяче волосся для вишивки. До того пішло, що Ладо навіть тесту замісити не вміла, не вміла коржів спекти. Нічого Ладо робити не вміла.
Ходить Ладо по селу – струнка так легка. Хлопці від неї око відвести не можуть. Дивляться хлопці на красуню Ладо, головою качають, а підступитися не сміють.
Посватався до Ладо один хлопець. Не було у селі мисливця краще його. Коли звірі зустрічалися з ним – плакали, знаючи, що від нього не піти. Посватався хлопець, а Ладо надулася, ніс убік відвертає:
- Відійди від мене ти, звіром, що пахне! Як буду з тобою жити? Про твої шкіри всі руки исколю…
Посватався до Ладо іншої. Не було у селі рибалки краще його: однієї острогой відразу десять риб бив хлопець, узимку крізь лід бачив, у якій ямі риба ховає. Посватався хлопець, а Ладо від нього зовсім відвернулася, ніс пальцями затисла:
- Відійди від мене, ти, рибою, що пахне! Як з тобою буду жити? Вічно мокра ходити буду…
Посватався до Ладо третій хлопець. Краща запряжка була у нього: собачки, як вітер, швидкі. З його запряжкою ніхто сперечатися не міг. Посватався до Ладо хлопець, а вона на нього й не глянула. Тільки здався хлопець на порозі – замахала Ладо руками, носом у подушку уткнулась:
- Відійди від мене ти, собакою, що пахне! Як з таким жити буду? Твоїх собак годуючи, усі ноги свої стопчу…
Відступилися від Ладо наречені. Говорять:
- Навіщо докоряєш нам роботою! Недобре… Послухала мати. Теж говорить дочки:
- Недобре ти людей зустрічаєш, кривдиш людей даремно!
Розсердилася Ладо на матір, замахала руками, почервоніла від злості, закричала:
- Знаю я, що ви давно прагнете від мене позбутися!
- Що ти дочка, – говорить мати, – живи як прагнеш. Усе життя з нами живи.
Заспокоїла дочку, замовчала Ладо.
Тільки – хто з гори котиться, той із собою й камені скачує; прогнала Ладо наречених, а потім і батьки їй не милі сталі. Дметься, Ладо: чому на матері некрасивий халат надітий, чому батько мокрий з рибного лову прийшов? Усе не по ній.
Подала їй мати кашу.
- Чому тверда? - кричить дочка. Подала мати рибу.
- Чому млява? - тупотить ногами Ладо. Подала їй мати м'ясо.
- Чому тверде? - знову кричить дочка. Поставила мати коржа на стіл.
- Чому гіркі? - плюється красуня Ладо. Заплакала мати: ніяк дочки не догодиш! Покликала сусідського хлопців і віддала їм коржа.
З'їв хлопці коржа, хвалять:
- Ой, мати, які коржі смачні так м'які, так солодкі!
Отут зовсім розлютилася Ладо. Відіпхнула мати, затупотіла ногами, закричала, вискочила з будинку. Оглянулася навколо – усі їй негарним видасться: і брудно, і димно, і люди некрасиві. Подивилася нагору, бачить – лебеді летять. Пір'я на них – начебто чистий сніг, блищать. Летять лебеді невідомо куди, від зими летять.
Закричала отут Ладо:
- Через спину перекочуся, заплачу, білим лебедем стану! З лебедями полечу у незнані краї, чистих людей шукати буду! Іншу матір знайду!
Через спину перекотилася. Білосніжним пір'ям покрилася, у повітря піднялася на лебединих крилах, полетіла.
Заплакала мати, закричала, дочка свою кликати стала. Навіть не оглянулася недобра Ладо на матір.
Підлетіла Ладо до косяка лебедів.
Запитують її:
- Звідки ти, нова сестра? Відповідає Ладо:
- Чистих людей, рибою, що не пахнуть, шукати з вами полечу! У незнаних краях іншу матір пошукаю!
Не розступилися лебеді, у зграю не пустили Ладо. Захлопав крабоми ватажок, говорить:
- Як можна іншу матір знайти? У людини тільки одна мати. Іншої – немає!
Не прийняли лебеді Ладо. Полетіла вона поодинці. Летить – на матір злиться, на лебедів злиться: У інше місце прилечу! Таке знайду, де люди собакою не пахнуть, чисте місце знайду! Мати іншу собі знайду!
Полетіли лебеді. Полетіла й Ладо.
Довго плакала мати, дочку втративши.
… Ось дерева аркуш упустили. Заєць білу шубу надяг. Змії у каменях заснули. Ведмідь у барліг заліг. Мисливці соболевать пішли. Водяний Хазяїн від холоду ріку крижаним дахом укрив.
А мати усе плаче, усе у ту сторону дивиться, куди Ладо полетіла.
…Ось дороги чорні сталі. Ведмідь ссати лапу перестав. Білки всі горіхи приели. На лижах камус мокрий став. Із заморських країв пеночка прилетіла.
А мати усе плаче, усе на небо дивиться, усе у ту сторону дивиться,. куди Ладо полетіла. Усе у небо мати дивиться, навіть про вогонь у вогнищі забувати стала. Став вогонь гаснути й згас зовсім. Пішов вогонь із будинку. Пішло життя з будинку. Умерла мати Ладо.
…Ось теплий вітер з Никанского царства подув. Зі старої трави молода травичка зелену стрілу пустила. Водяний Хазяїн з ріки крижаний дах зняв. Ведмідь із барлога вийшов. Заєць свою білу шубу у лісі втратив. Дерева бруньки набрали. Перелітні птахи на старі місця, прилетіли.
Прилетіли й лебеді з далеких країн.
Прилетіла й Ладо. Видне, не знайшла собі інший матері. Стала кружляти над своїм селом. Над будинком своїм літати стала. Кричить, кличе свою матір:
- Через спину перекочуся, заплачу, знову дівчиною стану! Стару матір свою обійму, сльози її ранку…
Ніхто не виходить із будинку. У'ється Ладо у небі, плаче. Не може • дівчиною обернутися…
Ціле літо літала над рідним селом Ладо – усе чекала, коли мати з будинку вийде, її – зустріне. Так і не дочекалася. Коли холодний вітер з Амуру повіяв, полетіла Ладо у теплі краї.
З тих пір щовесни прилітає вона, кричить, мати свою кличе – і не докличеться.