Чорабо і Чольчинай

3-09-2016, 09:06 | Нивхські казки

Та любов, і дружба із труднощами дістаються. Щоб усі добре стало, багато у житті важкого перенести треба. Без праці й ціпок не вистругаєш. А для друга й улюбленого ні рук, ні голови жалувати не треба.

Ще тоді, коли нівхів багато було, жили на Тромифе – острові – Чорабо із роду Тахта й Чольчинай з роду Чабоби. Як народилася Чольчинай, мати Чориля перев'язала їй руку собачим волоссям: стала Чольчинай нареченою Чориля.

Коли дівчинка першу ляльку у руки побрала, Чорабо першого соболя добув. Коли Чольчинай перший раз ножик у руки побрала, щоб рибу почистити, Чорабо на раді чоловіків перший раз голос подав як чоловік і мисливець.

Чорабо Чольчинай ляльку з дерева зробив. Ножик їй зробив. Дошку для вироблення риб'ячих шкір зробив, так так красиво вирізав, як ніхто дотепер не вмів.

Так і жили вони.

Тільки без горя життя не проживеш… Прийшла на острів чорна смерть. Купці чи з Нипонских островів її привезли, родичи чи з Амуру, Тайфун чи – вітер – на своїх чорних крилах приніс її або сама вона по воді прийшла – хто знає? Куди потім пішла, теж ніхто не бачив. Тільки прийшла вона одна, а пішла – багатьох нівхів е собою віднесла. У кожному будинку небіжчик був. У кожному будинку сльози лилися.

У Чольчинай батьків хвороба віднесла. У Чориля батьків чорна смерть віднесла. Обоє осиротіли. Побрав Чорабо свою наречену до себе у будинок. Стали жити вони разом.

Чорабо, що ні день, у будинок видобуток тягне. Мисливець він був гарний – жоден звір від нього не йшов. Рибалка він був гарний – жодна риба від нього піти не могла. Тверду руку Чорабо мало, гостре око. Гарний був, голосом статечним говорив, пісні співати вмів. Усі він умів. За що Чольчинай не схопиться – усі Чорабо своїми руками зробив: невід сплів, чумашки – коробки з бересту – зробив, човен зробив, ніж, спис і тичина, острогу, весло й чашки. Навіть дзеркало срібне для нареченої Чорабо зробив.

Чольчинай з кожним днем усе гарніше стає. Ока у неї ясні, як зірки; губи начебто малиновим соком сбризнути; брови, як два соболі, над очима розкинулися; а вії у Чольчинай такі, що з тих пір і приказка пішла: Навколо глибокого озера очерет росте.

Швидкий час Чольчинай дві коси заплітати. Скоро за Чориля заміж іти. Як гляне на наречену Чорабо – серце у нього, точно ластівка, заб'ється.

Чорабо уже й запас на весілля готовить.

Коли з полювання йде, під шкірами самого не мабуть – стільки звіра наб'є…

Коли з рибної йовли вертається Чорабо – усім селом за ним улов тягнуть.

Дивиться на нього Чольчинай, запитує:

- Тому тобі удача у всьому, Чорабо?

Подивиться Чорабо на свою Чольчинай, голову закине й запече таким голосом, що у Чольчинай у груди завмирає.

Анн н га, Инн г га, – співає Чорабо, – Про милу помни завжди! Серце стукає й ока блищать тоді! Ноги швидше й руки ловчої тоді! Скелі побереш і повернеш тоді. Через гори й ріки полетиш тоді! Про милу помни завжди! Сабоней усіх ворогів будеш тоді!

Ходить Чольчинай по селу. Найкрасивіша з усіх. Голос у неї, як у пташки. У чорній собачій шубі Чольчинай ходить. Спідниця на ній – зі строкатих тюленів. Шапочка на ній – з білячих шкурок.

Побачив наречену Чориля старий Аллих з роду Удань Хінгану. Побачив – око відвести не може. Рот розкрив, губи розпустив… Сподобалася йому Чольчинай.

- У мою юрту підеш, дівчисько? Подивилася на нього Чольчинай і розсміялася:

- Я наречена Чориля, Аллих! Як можу я дивитися на жабу, коли поруч із мною сонце коштує? - Закрив рота Аллих, губи витер.

- Добре, – говорить, – подивимося, чи довго твоє сонце світити буде!

Погане задумав Аллих, Аллих шаман був. Дванадцять толі – мідних блях – у Аллиха на поясі висіли. Дванадцять шаманів до Аллиха цей пояс носили. Більшу силу Аллих шаман мав.

…Пішов одного разу Чорабо ведмежат добувати. Проводила його Чольчинай. Села, стала весільний халат вишивати.

А Аллих бубон побрав, багаття розвело, шаманити став, злих парфумів став призивати. Довго шаманив.

…Побігла по снігові поземка. Завихрився сніг, стовпом устав, закружився. Чорна хмара небо обклала. З темної сторони великий вітер прибіг, догори весь сніг підняв.

Стемніло навколо. Буран піднявся такої, що своєї руки не побачиш!..

Ніколи ще такого бурану не було. У нівхів усі юрти занесло – рівне поле стало там, де село стояло. Де ліс був – тільки верхівки сосен з під сніги стирчать.

Застиг Чориля буран.

Бачить хлопець – не буде полювання. Понюхав вітер – чує, надовго. Як урятуватися? Став Чорабо порожній барліг шукати. Порожній не знайшов. Знайшов таку, де ведмедиця лежала. Сказав їй, Чорабо, що не за нею прийшов, що буран його загнав. Ліг поруч, пригрівся. Заснув…

Десять днів і десять ночей вив буран, дороги затягав, дерева ламав, сніг до неба піднімав. Потім затих вітер, улігся сніг. Тихо стало. Мороз ударив. Гарний наст став. Саме час Чорилю йти мед вежат добувати. Не може хлопець прокинутися! У сні чує, начебто Гірський Хазяїн говорить йому: Хто із простих людей з ведмедицею у одному барлогу зиму проспить – нашою, тайговою людиною стане! Сіпнувся було Чорабо – праг устати, бігти з барлога, так сил у нього не стало сон із себе скинути, прокинутися.

Поки лежав Чорабо у барлогу, вовна на ньому виросла й пазурі на руках і ногах виросли. Тайговою людиною Чорабо став, ведмедем.

Чекає Чольчинай нареченого, а його всі немає.

Буран улігся. День за вдень іде. Пора б Чорилю повернутися, а його всі немає. Плаче Чольчинай, тужить…

Прийшов до неї Аллих, за руку побрав:

- Що ти одна сидиш, дівчисько? Не повернеться твій хлопець! Іди у мою юрту.

Виривається Чольчинай, а Аллих так тримає руку, що не вирвешся. Закричала Чольчинай, на допомогу кличе. Збіглися люди. Говорить їм Аллих:

- Одне дівчисько залишилося. Чориля злий кехн – чорт – потяг. Пропаде тепер дівчисько! У свою юрту її поберу. Добрий я.

Мовчать люди, бояться проти Аллиха слово сказати. Та потяг Аллих у свою юрту Чольчинай. Сіл на нари, брови насупив, пальцем ворухнув – десять його дружин із усіх ніг кинулися мось – страва – готовити. Риб'ячої шкіри нарізали, тюленьего жиру натопили, у казан кинули. Ягід, рису у казан кинули. Відварили усе. Сушеної риби накришили. Для кольору й смаку білої глини підбавили. Стали дружини мось жувати да Аллиху у рота класти. Тільки й залишається йому, що ковтати. Простягає Аллих мось Чольчинай: їж! Не побрала Чольчинай мось – сухої юколи, з будинку взятої, пожевала.

….Зима проходить – Чориля всі немає.

Щодня запитує Аллих Чольчинай:

- Скоро чи дві коси заплетеш, дівчисько?

- Не швидко ще! - відповідає Чольчинай. Вибрала Чольчинай час. Одяглася у мисливське вбрання, спис побрала, ніж побрала, що Чорабо зробив, сумочку свою рукодільну побрала, гребінь побрала. Пішла з будинку Аллиха вночі – Чориля шукати.

Іде Чольчинай по тайзі, бачить – над заметом парень у'ється. Виходить, медьвежья барліг під тем заметом.

Утомилася вже Чольчинай, їсти захотіла. Думає: Підніму ведмедя, заколю! Хто знає, скільки мені ще Чориля шукати? Ведмедя заколю, крові гарячої нап'юся – сили прибуде, м'яса із собою у дорогу поберу.

Сунула Чольчинай у таловину спис. Стала у барлогу ведмедя ворушити.

Заревів ведмідь, виліз назовні. Великий, вовна на ньому сріблом відливає. Ще не бачила Чольчинай такого гарного ведмедя. Гарний видобуток! - думає Чольчинай. Відступила назад, міцніше у сніг ногою вперлася. Замахнулася списом, щоб під серце ведмедя вдарити, без зайвого борошна вбити. А спис убік пішов, у замет уткнулось, тільки ратище розгойдується… Схопилася Чольчинай на ніж, розмахнулася посабонее й ударила ведмедя у серце. А ніж у кільце завився, навіть не подряпав ведмедя. Чольчинай ока закрила, щоб смерть свою не бачити.

Отут говорить їй ведмідь:

- Не бійся, Чольчинай! Це я – Чорабо.

- Ти злий кехн! - кричить Чольчинай. - Зачарував ти мій ніж і спис!

- Ні, Чольчинай, – говорить їй ведмідь. - Сам я той ніж і спис робив, пам'ятають вони мене, тому й не йдуть проти мене! Я – Чорабо.

Розповів він, що з ним сталося. Зрозуміли вони обоє, що винуватий у всім Аллих, який захотів Чольчинай у дружин одержати.

Стали думати: як бути? Поки живий Аллих – бути Чорилю ведмедем. Та вбити Аллиха не можна – своя кров, як можна пролити? Гріх великий! Такий гріх не прощається. Говорить Чорабо:

- Є у Аллиха свій кехн – чорт. Убити кехна – умре Аллих.;. Живе кехн у Гірського Хазяїна на кам'яній плиті, у казані у стовпа. На захід сонця треба йти. Тільки я не можу: живий ведмідь до Хазяїна не ходить. Важка дорога туди!

Подумала, подумала Чольчинай, говорить:

- Піду я до Гірського хазяїна. Кехна того вб'ю. Побрав ведмідь спис із замету, ніж розправив, Чольчинай віддав. Попрощалися вони. Та пішла Чольчинай на захід.

Чи Довго йшла – не знаю. Не вважала Чольчинай кроків, не зупинялася. Через ріки на спис перелітала. Через гори на спис перелітала. Дев'ять рік минула. Дев'ять озер минула. Дев'ять гірських хребтів минула. Про себе не думала, про Чориле думала. Раптом бачить – кам'яна сопка коштує, вершина її у хмарах пропадає. Ні уступу, ні виступу на тій сопці немає. Гладка скеля прямо із землі у небо росте. Камінь! Як піднятися наверх?

Схопила Чольчинай ніж Чориля, у скелю кинула:

- Працюй, допомагай мені хазяїна з лиха виручати!

Застромився ніж у камінь. Іскри у усі. сторони полетіли. Став ніж камінь довбати, сходи ру бити…

Стала Чольчинай по тем сходам підніматися. Сонце у свою юрту спати пішло. Небесні люди на небі вогники засвітили. Лізе Чольчинай по скелі. Про себе не думає, про Чориле думає. Про його лихо думає. Лізе по скелі…

Ось сонце виспалось, двері у юрті відкрило. Небесні люди вогонь погасили. А Чольчинай усе по скелі лізе. Скакає над нею ніж, б'є у камінь, сиплються іскри у різні сторони…

Чольчинай зі сходи на сходинку піднімається. На землю не дивиться, про себе не думає.

На останню сходинку Чольчинай ступила.

Ніж про камінь поточила, у чохол вклала. Глянула вниз, ледве не впала – так далеко від неї земля, ріки ниточками простягнулися, сопки соболиними погадками видадуться.

Пішла далі Чольчинай.

Бачить – високий будинок коштує: колоди кам'яна, стовпи залізні. Той будинок такий високий, що, як голову не задирай, даху не побачиш.

Лежить перед дверима удав – змій. Луска у удава кам'яна. Лежить перед дверима удав, голову його Чольчинай бачить, а тулуб його у тумані губиться: такий великий удав. Зелені очі свої на Чольчинай уставив. Дивиться – не смигнет.

Похолоділи у Чольчинай коліна, ослабшали руки. Як з таким упоратися?

Заворушилася отут у Чольчинай сумочка. Вийняла з неї Чольчинай голку з жабоною ниткою й кинула змію у очі.

Прийнялася голка у очах удава снувати – те нагору, те вниа; те верхнє, те нижнє віко проткне, нитку за собою тягне. Не встигнула Чольчинай до пояса похолодіти, а голка вже одне око удавові зашила, за другий ухвалюється. Мотає головою удав, не може зрозуміти, що трапилося, тому очі закриваються.

Зашила кістяна голка змієві ока.

Холод від Чольчинай відлетів. Переступила вона ногами, до дверей підійшла. А та сама перед нею відкривається.

За тими дверима – інші двері. Перед дверима більша ящірка лежить. Не бачила Чольчинай таких: залізна вона, чорна паща розкрита, у роті роздвоєна мова тріпотить. Дихнула ящірка на Чольчинай – у дівчини ноги до колін у землю пішли. Вийняла Чольчинай зі своєї сумочки наперсток, кинула, прямо ящірці у пащу потрапила, ковтку їй заткнула. Тужиться ящірка – не може другий раз дохнути. Визволила Чольчинай ноги – і до дверей. Двері сама перед нею розкривається.

За тими дверима – третя. Сторожить її тигр. Зубиоскалил, а зуби у лікоть довжиною. Хвостом по землі б'є, а хвіст товщиною у модрину. Кинула Чольчинай тигрові у пащу свою гребінку. Стала гребінка тигрові поперек горла: ні назад, ні вперед. Чим ширше тигр упасти роззявляє, тем довше у гребінки зуби робляться. Ричить тигр, а із Чольчинай нічого зробити не може. Бачить дівчина, що тигрові не до неї, підскочила до дверке, а та сама перед нею відкривається.

А за тієї дверкой – юрта Хазяїна. У тій юрті всі як у простих людей, тільки у стелі зірки світять. У кожному вікні – по сонцю. Біля нар стільки звіриних шкір лежить, що й не порахуєш. У ці шкіри Хазяїн душі вбитих звірів вселяє, щоб не перевелися звірі на землі, скільки б не били їхні люди.

Оглянулася Чольчинай. Бачить – стеля на стовпи опирається. У одного стовпа кам'яна плита лежить, на плиті казан коштує. Посередині нар старий сидить, у того старого особа світиться.

Зміркувала Чольчинай, що це і є Гірський Хазяїн. Стала на коліна, руки склала, вислухати попросила. Розповіло, яке лихо у неї трапилася й навіщо вона прийшла.

Говорить їй Хазяїн:

- Як Чориля не знати! Гарний мисливець, усе за законом робив: у багаття воду не лив, ведмедя шаблею не рубав, кістки не ламав. Дуже погано, що у таке лихо потрапив! Ось дивися, у тому казані багато шаманьих кехнов – чортів – живе. Який Червоний лиха – не знаю. Дівчинка ти хоробра, горячи ти багато перенесла… Побери те, за чому прийшла. До казана підійдеш, крикни: Кехн Аллиха, іди хазяїнові служити! - отут і вистачай його.

Так і зробила Чольчинай.

Тільки крикнула вона: Кехн Аллиха, іди хазяїнові служити! - як вискочив з казана чорний черв'як. Схопила його Чольчинай у кулака, затисла міцніше – і бігти…

До обриву підійшла, на спис села й стрибнула вниз. Летить, тільки у вухах свистить, скелі так стрімчаки повз миготять! Летить спис, Чольчинай за нього обома руками тримається. Летить спис над горами й лісами, над озерами й ріками…

Долетів спис до того місця, де Чорабо свою наречену очікував. Злізла Чольчинай зі списа, до Чо рилю підійшла.

Говорить Чорабо:

- На кого тільки я шкіру свою кину?

- Найдеться на кого, – говорить Чольчинай. Дивиться – до них Аллих біжить.

Побачив Аллих Чольчинай, кричить:

- Ось ти де, негідне дівчисько! Насилу знайшов!

- Дарма шукав ти мене, – говорить Чольчинай. - Шукав ти мене, а знайшов свою долю.

Кинула вона отут на землю того кехна, якого у кулаку тримала. Настала на нього й роздавила. Захитався Аллих, рачки став. Отут ведмежа шкіра із Чориля злізла, на шамана стрибнула й огорнула його. Став ведмедем Аллих. Так і треба йому! Навіщо Чорилю й Чольчинай худа праг? Замахнулася на нього Чольчинай списом. Злякався Аллих і кинувся від неї у тайгу.

Узялися Чорабо і Чольчинай за руки й пішли у свій будинок. По дорозі Чольчинай дві коси заплела.

Одружилися вони. Довго жили. До останнього дня один одного міцно любили.

Що із труднощами дається, то люди бережуть!

Зараз ви читаєте казку Чорабо і Чольчинай