Давним-давно жила людей із племені киратов по імені Чукмиба. Був він не по роках розумний і метикований і тому, хоч і шанував звичаї старовини, не боляче зважав на повір'я так прикметами, шануючи їх за порожні бредні.
Після того як Чукмиба одружився, незабаром повинен був він, як це прийняте, зробити обряд дулан - відпустити дружину погостювати до її рідних. А у них у селі встановився такий порядок: день, коли належало відправлятися молодий у рідний дім, звичайно визначав місцевий звіздар, пандит Джок-Хана. Тому й чекали сусіди, що Чукмиба запросить до себе високоповажного пандита, щоб випросити у нього ради. Однак той і не подумав звертатися до звіздаря. Чукмиба сам вибрав підходящий день, і з ранку раніше, захопивши подарунки для тестя й тещі, вони разом із дружиною відправилися у шлях.
Довідалися про це сусіди й тільки руками розвели:
- Ну й зухвалий цей Чукмиба! Дивися ти, своїм розумом прагне жити!
А пандит Джокхана, довідавшись, що Чукмиба із дружиною пішли, не порадившись із ним, упав у страшну лють і розв'язав помститися зухвалому хлопцю. Не довго думаючи він кинувся у погоню по гірській стежці слідом за молодятами й дуже швидко нагнав їх.
Саме у цей час дружина Чукмиби захотіла пити. Сонце стояло високо, запекло припікаючи, і з кожним кроком спрага мучила жінку усе сабоніше й сабоніше. Зрештою молода сіла під деревом і заявила, що не зрушиться з місця доти, поки їй не дадуть напитися. Відправився Чукмиба за водою, так хіба легко знайти її у горах! Лазив, лазив хлопець, зрештою побачив бананове дерево, зробив надрізи на стовбурі й став збирати живлющий сік, щоб напоїти їм дружину. Тим часом підступний Джокхана, прийнявши образ Чукмиби, наблизився до молодої жінки й простягнув їй глечик з водою.
- Ось, попий жінка! Та й у шлях пора, а то нам ще цілий день іти.
Утамувала спрагу молода й покрокувала разом із чоловіком далі. Та невтямки їй було, що йшов з нею поруч тепер не Чукмиба, а хитрий пандит, чаклунством своїм, що перетворився у її чоловіка.
А Чукмиба зібрав сік зі стовбура банана й заквапився до того місця, де залишив дружину. Добіг до дерева, під яким вона сиділа, дивиться, а там нікого немає. Довго Чукмиба кричав і кликав дружину, але відповідало йому тільки гірська луна.
« Повинне, так змучилася неборачка від спраги, що не витримала й кинулася зі скелі», - подумав Чукмиба й глянув на небо, шукаючи там шулік, перших вісників смерті. Але небо було чисте. «Слава богу, стерв'ятники не кружляють, виходить, дружина миючи жива! Піднімуся-но я на вершину, звідти напевно побачу її, де б вона не була».
Чукмиба видрав на найближчу гору, оглядівся й раптом далеко внизу на дорозі побачив двох подорожан.
- Еге, так ніяк хтось викрав мою дружину! - закричав він у гніві.- Ну перегоди, негідник, далеко тобі однаково не піти! - Та хлопець кинувся доганяти, що крокували по дорозі.
Він біг дуже швидко, і не пройшло й години, як він нагнав свою дружину й пандита. Коли Чукмиба був уже настільки близько, що міг розглянути особи людей, він раптом у здивуванні застиг на місці: його дружина йшла про руку... з ним самим!
У бідного кирата навіть у очах зарябіло. Уже не чи сон йому бачиться? А може, він і зовсім з розуму з’їхав з глузду? Зірвав Чукмиба листок титепати й прийнявся жувати його. У роті до того гірко стало, що Чукмиба ледве отплевался. Подивився знову на, що йдуть: точно, він із дружиною по дорозі прямує. Так що ж відбувається, насправді?! Знову потряс головою, потім зірвала стеблинка гаї-де-джахара, розім'яв у пальцях і підніс до носа. Тьфу! Сморід така, що дух перевести неможливо! Виходить, точно, не сон усе це й не бачення!
«Виходить, хтось прийняв мій образ і обдурив дружину, а вона, бедняжка, навіть і не підозрює цього», - подумав Чукмиба й знову кинувся вслід, що йдуть.
Дуже скоро він нагнав їх, схопив дружину за руку й закричав:
- Ну-но глянь гарненько, з ким ти йдеш? Оглянулася молода, бачить, за руку її ще один Чукмиба тримає! Отут уже вона ока витріщила й мову у неї онімів.
- А ну йди за мною, не бачиш хіба, що це шахрай і ошуканець! - кричить Чукмиба.
- Так не слухай його, жінка, він сам надути тебе прагне! - заволав у відповідь Джокхана.
- Ах ти, мерзотник! - вибухнув Чукмиба. - Я - законний чоловік цієї жінки, а не хто-небудь ще!
Із цими словами кират розмахнувся й вліпив здоровенний ляпас хитрому пандиту. А той не довго думаючи заліпив йому відповідну. Тоді кират схопив Джокхану за волосся й тикнув його особою у скелю, але пандит вцепився супротивникові у горло, намагаючись задушити його. Невідомо, чим скінчилася б ця бійка, не з'явися отут раптом божество, яке жило у тутешніх горах.
- Що за шум у моїх володіннях?! - закричало божество.- Зупинитеся-но так розповідайте доладно, що отут трапилося й чого ви не поділили?
Джокхана витер кров з особи й поспішив сказати першим: - Я йшов зі своєю дружиною по цій дорозі. Раптом підбіг цей мерзотник, схопив її за руку й потяг за собою...
- Так бреше він усі, це моя дружина! - перебив його Чукмиба.- Ми з нею тільки-тільки одружилися й відправилися до її батьків. По дорозі вона захотіла пити, я пішов шукати воду, а тим часом цей негідник, прийнявши мій образ, викрав у мене дружину. Тому що ж міг я не всипати йому?
Вислухавши їх, божество сказало:
- Обоє ви затверджуєте, що одружені на цій жінці. Та вона не може розсудити, хто з вас теперішній чоловік тому, що ви схожі один на одного як дві краплі води. Але їсти спосіб установити правду...- Та божество показало на глечик з тонким довгим носиком.- Бачите цей глечик? Отож, хто з вас зуміє пролізти через його носик, той і є теперішній чоловік цієї жінки.
«Ну це для мене дрібниця», - зрадів Джокхана, миттю перетворився у хробака й без праці проліз через тонкий носик глечика.
Коли настала черга Чукмиби, той сказав:
- Ось так правосуддя! Так хіба простому смертному пролізти через носик глечика! Я - звичайна людина, не спокушений у чаклунстві, і тому моїми суддями можуть бути тільки звичайні люди. Я вимагаю судна панчей.
Погодилося божество, і відправилися усе до панчам у найближче село. Коли зібралися старійшини, божество звернулося до їхнього глави - мукхию.
- Ось ці двоє, - сказало воно, показуючи на Чукмибу й Джокхану, - побилися через цю жінку. Вони так схожі один на одного, що жінка сама не може розв'язати, хто ж з них її теперішній чоловік. Що сперечаються - люди, тому їм потрібний ваш суд.
Отут Джокхана й Чукмиба стали доводити панчам своє право на жінку. Вислухали їх панчи й, довідавшись, що Джокхана проліз через носик глечика, а виходить, знаючий у чаклунстві й може прийняти вигляд іншого, розв'язали справа на користь Чукмиби.
Так панчи повернули Чукмибе дружину й довели, що людській суд - самий правий.