Як те вночі їхали ми затокою. Було тихе тихо, настільки тихо, що видалося: пискни комар на тому бережу – і ми почуємо. На затоці жодного сплеску, човен жодного разу не качнуло.
Легкий туман парив невагомо. Крізь нього й підсліпувата зоря, яка літньою ніччю не залишає небо, і хитка місячна доріжка, і сам місяць, і зірки були матові, начебто хто їх злегка припудрив.
Я акуратно опускав весло, притримуючи його у той мить, коли воно входило у воду.
На кормі неясною громіздкою тінню випливав старий. По видимому, і йому не хотілося порушувати тишу: він попихивал трубкою й, поки ми перетинали затока, не вимовив ні слова. Та не бачив я, як він змахує кормовим веслом, і тільки по пружних поштовхах човна пізнавав глибинні гребки старого.
Пройшло ще багато часу, перш ніж я вловив ледачий, як крізь півсон, скрипливий голос чайки.
- Ке ра, ке ра, ке ра, ке ра, – начебто вмовляла вона кого те.
Старий перестав ворушитися. Я зрозумів: прислухається. Потім почув його шепіт:
- На гнізді…
Незабаром донеслися голоси й інших чайок, такі ж неголосні й дрімотні: ми проїжджали повз острів Тьатьр ур – острова Крачек.
Розмова маленьких легкокрилих чайок не порушувала тишу. Він звучав у ній як музика, підкреслюючи умиротворення й спокій.
- На гніздах сидять, – як і колись, пошепки сказав старий.
Раптом пролунав неймовірний гамір, і у повітрі злетіла біла хмара, начебто підірвало острів.
Мене кинуло у жар. Потім немов занурили у холодну воду. У вутлій лодчонке я відчув себе дуже незатишно. Я у жаху витріщав ока й вертів головою, але не міг зрозуміти, що відбувається навколо. Я з надією подивився на старого: може, він допоможе чому небудь. Але й старий у напрузі дивився на острів, що смутно темніє осторонь від нас. Голова старого у брезентовій шапці поверталася зі сторони убік на довгій худій шиї й походила те на знак питання, то на його ж обгорілу трубку. Я на мить забув про свій страх і посміхнувся безглуздому виду старого. Я, звичайно, і не подумав, як виглядав сам з боку.
Та отут мене всього пересмикнуло: начебто скеля обвалилася у воду. Гамір перейшов у грай. Стогін, свист, скрегіт, вереск…
Та мій старий раптом замахав руками, гулко вдарив веслом по човну. Удар. Ще удар. Та неймовірний крик:
- У лю лю лю! Га га га! Улю лю лю! Улю лю у у у!
Старий перейшов на дискант. Ще енергійніше замахав руками й тонко заволав:
- Та гі гі і й!
Та посатаніло зареготав:
- Так його! Так його! Га ха ха ха а а а а!
Тільки тепер я помітив: від острова, галасливо отфиркиваясь, швидко плило що те велике й темне. А над ним, прокреслюючи темряву, тисячі білих стріл із пронизливим лементом устромлювалися у спину великому звірові. А звір, безпомічно взревивая й важко отфиркиваясь, у паніці спливав у ніч.
А старий розпікав усе більше й більше. Та вигукував захоплено:
- Ось що роблять! Ось що роблять маленькі мерзотники, коли вони разом: ведмедя прогнали! Ай яй яй, ведмедя прогнали!
Старий ще довго не міг угомонитися. Нарешті він перевів подих, замовчав, про що то задумавшись. Потім шурхнув рукою під брезентовою курткою – я зрозумів: поліз за кисетом.
Старий курив, поклавши весло перед собою. Та я перестав гребти. А він усе мовчав, задумливо попихивая трубкою. Я знав старого: він до чого те готується. Та не помилився. Ось що він розповів мені.
Раніше чайки не жили разом. Насправді, навіщо їм жити разом! Адже кожна з них має сабоні крила, такі сабоні, що вони можуть перенести чайку через море. Кожна з них має міцний дзьоб, щоб чіпко схопити видобуток або відбиватися від ворогів.
Так думали й крачки. Як думали, так і жили: кожна окремо вила гніздо.
Але не завжди легко знайти рибу: море велике, і риба плаває де їй захочеться.
Та літають чайки кожна сама по собі. Ось над пінистою хвилею пролетіла чорноголова крачка. Як ні зірко вдивлялася вона у хвилю – не знайшла сріблистих рибок. Так ні із чим, голодна, і полетіла чорноголова крачка.
Ось над тим же місцем пролетіла красноклювая крачка. Даремно вона тут літала: у чорноголової ока не гірше, чим у красноклювой. Та красноклювая полетіла ні із чим, голодна.
Та ще багато крачек пролітали над пінистою хвилею, тому що не знали, що тут уже побували інші.
Повернулася чорноголова крачка до свого гнізда вже у сутінках, так і не знайшовши рибешку. Та що бачить: сидить у її гнізда більша ворона й скльовує яйце.
Забилася чайка, закричала тривожно.
Прилетіла на лемент красноклювая крачка, сама вся у сльозах. Скаржиться:
- А моє яйце украла миша.
Прилітає третя крачка й теж скаржиться:
- Хто те розорив моє гніздо.
А ворона скльовує вже друге яйце.
Злетіли крачки, прокричали. На їхній лемент з'явилися й інші чайки. Налетіли вони на ворону: від неї тільки пір'я полетіло.
Та ось радяться крачки.
Чорноголова говорить:
- Зле, коли ми живемо кожна по собі. Навіть ворона й та кривдить нас.
- Зле, зле, – сказали крачки.
- Зле, коли ми окремо літаємо за їжею. Однієї важко знайти рибу у великому морі, – сказала красноклювая.
- Зле, зле, – сказали крачки.
- Нам треба разом жити. Коли ми разом, нам не страшний ніякий ворог, – сказала чорноголова.
- Разом! Разом! - сказали крачки.
З тих пір і живуть разом. Живуть більшими колоніями. Їм разом легше знайти рибу у море. Знайде крачка стаю риби, прокричить, і злітаються до неї інші крачки. Та усе ситі.
А якщо з'явиться який ворог, крачки хмарою налітають на нього, той біжить стрімголов. Від одного тільки лементу їх у самого чорта волосся сторчма встануть.
- Бачив: вони ведмедя прогнали! - сказав старий. - Ведмідь праг поласувати яйцями, так не отут те було.
Легкий туман став білястим і так само, як і година назад, парив нечутно й невагомо. Місяць сполотнів, начебто їй стало мерзлякувато від вогкості, і поплила убік гір на спочинок.
А за нами лунало неголосне, умиротворене:
- Ке ра, ке ра, ке ра, ке ра…
Чайки сідали на свої гнізда.
Старий занурив у воду кормове весло. Та я змахнув своїми веслами. Було приємно гребти: з кожним гребком по змерзлому тілу розтікалося тепло.
Ми плили у світанок.