Жив у роді Заксоров один хлопець, по імені Чунгу. Хлопець як хлопець, усі як у людей: два юшка, два очі, один ніс, дві ноги, дві руки, одна голова. Тільки говорили про Чунгу, що у голові у нього зовсім порожньо. Мало працював, багато їв Чунгу. Мало думав, усьому вірив хлопець Чунгу. Так і жив. Їв, спав, на березі сидів, у голові чесав, нікуди не ходив.
Пробував батько привчити сина до полювання. Збирався із собою у тайгу побрати.
Одягли Чунгу у усе мисливське вбрання. Унти надягли сохатиние із шовковою вишивкою. Наколінники натягнули розшиті. Штани із кращої ровдуги. Га - панцира білий, оленячою вовною шитий. Підперезали Чунгу поясом з качиних голівок. Пов'язку, шиту шовками, на голову надягли так шапочку зі шкурок кабарги з білячим хвостиком. У руки спис дали з насічками. Збоку лук зі стрілами повісили, так пояс – два ножі: один кривій, інший прямій.
Гарний хлопець став Чунгу.
Сподобався йому вбрання. Коштує Чунгу, по халату себе рукою поплескує. Регоче від радості.
Говорить йому батько:
- Досить, Чунгу. Підемо.
Замотав Чунгу головою: не хочеться йому ходити, радість свою псувати. Знову говорить йому батько:
- Краса – не у убранні чоловіка, а на кінці його списа! Підемо, син!
А Чунгу не слухає. Радіє сам собі. Танцювати пустився. Тупцює на місці, сам себе - по штанях так по халату поплескує. Стріли упустив, спис у усі сторони тикається: того й дивися кого небудь скалічить.
Розсердився отут батько. Стукнув сина по голові. Загуділа голова у Чунгу, як мідний казан. Перелякався батько.
- Ой я ха! - говорить. - У сина те мого голова, вірно, порожня… Погана ця справа виходить! Що робити буду?..
Не побрав він із собою сина на полювання. З порожньою головою чи багато звіра добудеш!
Сіл Чунгу на бережку. Заняття собі знайшов: у воду виглядає, своїм убранням любується так по голові постукує. Шум на усе село підняв.
Збіглися нани звідусіль – думали, хто те на музичних колодах не вчасно гру затіяв. Дивляться – а це Чунгу свою порожню голову лупить! Посміялися, розійшлися.
Так і йшла справа.
Батько Чунгу те на полювання у тайгу йде, то рибу на Амурі ловить.
Мати рибу солить, шкурки виробляє, їжу готовить, сина так чоловіка годує.
А Чунгу ні до чого не придатний. Усе сидить на березі, голову чеше.
Я не знаю скільки часу так пройшло. Стали у старих сили слабшати. Мати від роботи утомлюватися стала. Важко їй однієї усе робити…
Говорить вона старому:
- Одна не можу я більше працювати… Покурили, покурили батько з матір'ю, подумали. Говорить батько:
- Треба Чунгу женити. Буде тобі помічниця.
- Як можна Чунгу женити? - запитує мати. - У нього голова порожня. Хто за нього свою дочку віддасть?
- Гарний викуп буде – віддадуть, – відповідає батько.
Стали старий з бабою торуй – викуп – збирати.
Мідний казан великої побрали, шаблю заморську, три халати шовкових так три хутряні, дзеркало мідне, дванадцять пар сережок, спис зі срібною насічкою, три шматки матерії шовкової, кольчугу з далеких островів – з бамбука, з мідними застібками, тятиву у зріст мисливця зібрали так лук бойовий з кістяною обробкою. Багатий викуп зібрали!..
Тільки у цім селі ніхто заміж за Чунгу нейдет.
А у сусідньому селі жила одна бабуся з дочкою. Дуже бідна була бабуся. Дочка її кликали Анга. Ніякого приданого не було у Анги, крім запряжки собак. Так бідно жили бабуся з дочкою, що у будинку у них не було навіть ковдр.
Ось посватали Ангу. Поплакала Анга, але робити нема чого – погодилася. Подумала, що тепер матері легше жити стане.
Виколотила Анга трубку у порога, щоб вогонь із рідного дому не віднести, щоб щастя з нього не віднести із собою. Ступила ногою на свій казан. Зі свого казана ступила на казан нареченого, що за порогом поставили, як того звичай, вимагав, і відвіз Чунгу Ангу у свій будинок.
Приїхали вони у будинок Чунгу. Сіл хлопець на нари. М'яса наївся. Хвастатися став:
- Знаєш, дружина, який я хлопець! Іншого такого хлопця ніде немає! Знаєш, яка у мене голова! Такої голови ні у кого більше немає!
По голові себе Чунгу стукнув. Загуділа голова, як суха модрина у вітряний день.
Злякалася Анга: Ой, зовсім у чоловіка голова порожня! Як жити з таким буду? Та заплакала Анга.
Не розуміє Чунгу, чого дружина плаче. Сидить, мовчить. Потім заснув.
Дивиться на нього Анга. Особа у хлопця гарне, як у всіх людей: два очі, два юшка, один ніс… Розсердилася Анга: як це може бути, щоб у людини з порожньою головою була особа гарна, як у всіх людей! Розсердилася й розв'язала: Нехай у тебе буде негарна особа, щоб видом своїм ти людей не обманював!
Червону глину з вогнища побрала. Чорну сажу з вогнища побрала. Розчинила глину й саджу. Стало у неї дві фарби: чорна так червона.
Розмалювала Анга особа Чунгу червоними так чорними розлученнями. Так розмалювала, що навіть сама злякалася.
…Спав, спав Чунгу, нарешті прокинувся. Пити захотів. Побрав чумашку з водою, став пити. Подивився по звичці у воду. А у воді відбиття його видне. Не довідався себе Чунгу. Запитує:
- Агов, ти хто такий? Тобі що у моєї чумашке треба?
Навколо оглядівся – усе знайоме: його вогнище, його будинок, його дружина на нарах сидить. А особа не його. Покликав Чунгу:
- Анга, іди сюди! Хто те у чумашку забрався. Пика яка те…
Анга запитує:
Хто мене кличе?
- Це я тебе кличу, – говорить Чунгу. - Це я, Чунгу, твій чоловік.
Покачала головою Анга:
- Хіба ти Чунгу? У мого чоловіка особа гарна, а у тебе яка те страшна пика!
- Це вірно, – говорить Чунгу, – у мене особа гарна, я хлопець гарний, це я сам бачив…
Подумав, подумав Чунгу, говорить:
- Ось яка кепська справа вийшла! Втратив я, видна, де та своя особа. Піду пошукаю.
Піднявся Чунгу з нар. Вийшов з будинку. Іде по дорозі, під ноги дивиться. По голові стукнув – гуде… Зрадів Чунгу:
- Це я! - говорить. У воду глянув – засмутився: чужа особа. - Ні, – говорить, – не я це.
Іде Чунгу, на людей натикається. Запитує всіх:
- Ви Чунгу не чи бачили? Сміються люди над ним.
- Ні, не бачили, – говорять. Чеше у голові Чунгу.
- Видне, – говорить, – у цім селі Чунгу немає. Піду далі.
Та пішов Чунгу сам себе шукати. Пішов із села й не повернувся. Дотепер знайти себе не може. Та ніхто не пошкодував про нього.
Від ледаря так дурня яка людям користь?