Коли Хинганські гори ще маленькі були, коли можна було вистрілити з лука й почути, як стріла по ту сторону Хінгану впаде, – отоді ведмідь і бурундук дружили. Жили вони разом у одному барлогу. Разом на полювання ходили. Ділили всі навпіл: що ведмідь добуде, то бурундук їсть; що бурундук добуде, то ведмідь їсть. Так дружили вони дуже довго. Так відомо – заздрісникам чужа дружба завжди ока коле. Поки друзів не посварять, не заспокояться…
Ось вийшов як те бурундук з барлога, захотілося йому горіхів пощелкать. Зустріла йому лисиця. Рудим хвостом завертіла, привіталася, запитує:
- Як поживаєш, сусід? Розповів їй усе бурундук.
Вислухала його лиса, і завидно їй стало, що два звірі разом живуть і не сваряться. А сама вона ні з ким не дружила, тому що завжди хитрила так усіх обдурити норовила.
Прикинулася лисиця, що жалує бурундука, лапки на животі склала, злізу пустила: відомо, що ошуканцеві заплакати нічого не варто. Говорить:
- Бєдний ти, бідний! Шкода мені тебе! Злякався бурундук:
- Чому ти жалуєш мене, сусідка?
- Дурний ти! - відповідає лисиця. - Ведмідь тебе кривдить, а ти й не догадуєшся про це.
- Як так – кривдить? - запитує бурундук.
- А ось так. Коли ведмідь видобуток бере, хто перший її зубами рве?
- Брат ведмідь, – відповідає бурундук.
- Ось бачиш, самий солодкий шматок йому й дістається! Ти, мабуть вуж, давно гарного шматка не бачив, усі ведмежими недоїдками харчуєшся! Тому й ростом ти маленький.
Завиляла лисиця хвостом, сльози втерла, покачала головою.
- Ну, вибачай, – говорить вона наостанку. - Бачу, подобається тобі таке життя. Тільки я на твоєму місці перша б у видобуток зуби запускала!
Та побігла лиса, начебто у справі. Біжить, хвостом сліди заметає.
Подивився їй вслід бурундук, задумався: Але ж сусідка те, мабуть, правильно розсудила!
Так бурундук задумався, що й про горіхи забув. Ось, – думає, – ведмідь те який ошуканець виявився! А я йому вірив, за старшого брата вважав.
…Ось пішли ведмідь і бурундук на полювання.
Зайшли по шляху у малинники. Згріб ведмідь у лабети кущ малини, присмоктався сам і брата запрошує. А той дивиться – лиса те правду сказала!
Піймав ведмідь еврашку – ховрашка, – кличе бурундука. А той дивиться – ведмідь те першим у еврашку пазурі встромив! Виходить, правду лиса говорила!
Пішли брати повз бджолиний дубок. Ведмідь той дубок вивернув, лапою притримав, ніс у вулик всунув, ніздрі роздув, губами зашльопав. Брата кличе – мед испробовать. А той бачить: знову ведмідь перший пробує, – виходить, знову лисиця права!
Розсердився отут бурундук. Ну, – думає, – провчу я тебе!
Пішли вони на полювання іншим разом.
Сіл бурундук братові на зашийок – йому за ведмедем на своїх маленьких лапках не поспіти.
Учуяв ведмідь видобуток – козулю вловив. Тільки праг він її зубами схопити, а отут бурундук як стрибне у нього меж вух! Це – щоб раніше брата у видобуток зуби встромити, солодкий шматок собі побрати так трошки підрости. Злякався ведмідь, випустив козулю, і пішла вона.
Залишилися обоє брата голодними.
Пішли вони далі.
Побачив ведмідь еврашку, підкрався, а бурундук знову отут як отут! Знову перелякав ведмедя до півсмерті. Знову полювання пропало. Розсердився ведмідь, а братові нічого не говорить.
Зустріли вони з молодим кабаном. Іншим часом ведмідь і задиратися б не став, а отут від голоду у нього живіт до ребер прилип. Озлився ведмідь і попер на кабана! Заревів так, що позадкував кабан від ведмедя. Задкував, задкував, уткнулся хвостом у дерево – далі нікуди. Отут на нього ведмідь і насел. Упасти розкрив, зубами клацає – ось зараз цілком сглотнет!
Тільки приступився ведмідь до кабана, а бурундук знову з його зашийка меж вух – на кабана приг! Прагне першим кабана спробувати. Отут ведмідь зовсім розлютився. Як вистачить бурундука лапою по спиці, так усі п'ять пазурів і встромив йому у спину, щоб під лапу не попадався.
Рвонувся бурундук – усю шкіру собі від голови до хвоста розпоров. Завив від болю. Стрибнув на дерево, так на інше, так на третє… Як пішов з гілки на гілку перестрибувати, тільки ведмідь його й бачив!
Покликав ведмідь брата, коли кабана заламав:
- Агов, брат! Іди свіжину є!
Ні бурундука. Начебто й не було ніколи.
Пішов ведмідь додому. Чекав, чекав брата, так так і не дочекався.
Утік бурундук. На деревах довго жив, поки рани на спині не зажили. Ну, рани те зажили, а п'ять чорних смуг від пазурів ведмедя на усе життя у нього залишилися.
Тепер бурундук до ведмедя й не підходить і м'яса не їсть. А трапиться йому від ведмедя неподалік виявитися, він зі злості у ведмедя кедровими шишками кидає. А як ведмідь голову підніме, бурундук бігти – тільки його й бачили!