Коли то де те жив один Мер ген із дружиною, далеко далеко від людей. Колом непрохідний ліс був. Дуже прагли мати дітей ці чоловік і дружина. Уже стали старіти, турбуються: Після нашої смерті невже й сліду від нас не залишиться?
Ось дружина відчула: під серцем ворухнулося. Сама не повірила, довго не говориламужу. Сильніше стало дитя ворушитися. Дружина думає:
Це Бог нас почув.
Чоловік повернувся з полювання сердитий, похмурий. Дружина, як завжди обід збирає. Він їсть знехотя.
- Ти співай, відпочинь, я тобі чого те розповім, – говорить дружина.
Що жінка знає? - думає чоловік, дивується:
- Чого дружина радіє? Дітей немає у будинку – і радості немає. Сонце й те начебто менше світить.
Чоловік поїв, ліг. Жінка села у узголів'я.
- Знаєш, у нас радісний день буде. Чоловік відразу догадався, про що вона говорить.
Ось живуть вони тепер весело. Чоловік увесь час на полювання ходить. Без нього народила дружина йому дівчинку, таку світлу, таку гарну. Мати дівчинки особою хоч і не боляче пригожа була, зате ласкава, роботяща й майстриня. Скільки чоловік хутра принесе, вона й шматочка шкіри даремно не кине. З маленьких шматочків робить великою. Не знаю, коли у них у будинку з'явилася служниця - кекечен. Звідки узялася – нікому не відомо. Усе у будинку робить, їжу готовить, від дитини ні на крок не відходить. Усе качає, пісні співає. Дівчинка слухає так засне, слухає так засне, у сні посміхається. А мати вже придане дочки готовить, кілька комор такто гарним одягом заповнила.
Одного разу ні з того, ні із цього занедужала мати дівчинки. Сильно занедужала. Чекає: скоріше б чоловік з полювання повернувся.
Увечері прийшов Мерген.
Вона тільки й встигнула сказати: Мерген, бережи нашу дочку, – і вмерла.
Мерген не розуміє, що за напасть така: ранком ні на що не скаржилася, а ввечері вмерла.
Поховав він дружину, і кекечен, як навмисно, зникла. Дівчинка зовсім осиротіла. Скільки жила кекечен – Мерген жодного разу її особи не бачив, не пам'ятає, яка вона була. Дочці років п'ять шість було, маленька. Що робити? Не можна адже на полювання не ходити. Батько її одну залишає. Повернеться – дочка причесана, умита й будинку всі так чисто, начебто хто прибирає. Побачить, батько дівчинку – і усе своє горе забуває. Піде на полювання – про дружину тужить. Так час ішов, і не помітив Мерген, коли виросла його Фудикен.
Недалеко від них будинку було озеро. Фудикен любила до нього ходити. Ось сяде біля озера, вилучить у воду косу. А озеро, хоч який сильний вітер бушує, гладке й чисте коштує, як маслом налите. Вилучить дівчинка косу у воду, тихий плин звідки те з'являється, волосся її начебто розчісує, гладить миє. Добре у озера Фудикен, сидить, пісні співає.
Один раз прийшов до них який те юнак, гарний, ставний, коса товста, у руці дебго острогу. Сподобалася Мергену красуня. Батько радіє:
- Ти звідки, Мерген, з'явився? У нас отут поблизу людей немає.
- По світлі ходив, забрів до вас.
Могутній мисливець цей Мерген. З тайги прийде, багато хутра принесе, покладе у ніг Фудин.
Ось раз залишилася Фудин одна будинку, чує: де те хто те кличе її голосом, точно таким же, як у неї. Та її пісню улюблену співає. Не по собі стало дівчині, недобре на серце. З непокритою головою ніколи не виходила вона на вулицю й особу закривала. Пішла вона до озера, вилучила у воду косу. Ті- чение з'явилося, стало їй волосся гладити. Фудин пісню запекла. Та як запекла – пішли кола по воді, хвилі покотилися, вода вище, вище підніматися стала, і вийшов з води, до пояса піднявся чоловік і коштує. Коса товста, де кінчається – не видне навіть. Гарніше був цей Мерген, чому наречений Фудин. Запитує її:
- Знаєш, хто я? Пам'ятаєш, кекечен тобі пісні співала, колисала тебе? Це я тебе ростив, розважав. Та не думай за кого небудь іншого заміж вийти. Ти – моя наречена, прагну, щоб ти моєю дружиною стала. Підемо, я тобі мої володіння покаджу.
- Я під водою не можу ходити, – відповідає Фудин. - Я адже земна людина.
- Ти про це не турбуйся, – відповідає Мерген. Та прямо на очах у Фудин розступилася вода, начебто хто ковдру відкинув. Униз мармурові сходи веде, чому глибше – тем гарніше. Спускається по ній дівчина. Риби їй кланяються. Фудин себе;не довідається: на голові у неї корона, плаття усе блискає.
- Ну як, подобаються тобі мої володіння? - запитує Мерген.
- Не знаю, що те холодно тут.
Ідуть, ідуть, а колом золото валяється, як прості камінці, і срібло, і дорогоцінні камені, і перли. Велике селище – Ирген здалося. Там - люди не люди: напівриби, получеловеки, усі Фудин кланяються, вітають її. А їй незатишно, холодно. Просить вона Мергена:
- Відпусти мене додому, я хоч із батьком побачу. Чесна людина ніколи обманом не одружиться.
Отут бачить Фудин – поперек дороги з'явилося два струмки: по одному тече золото, по іншому – срібло. Одна коса її впала у золотий струмок, інша - у срібний. Вона цього не помітила. Ось вийшли вони на те місце, звідки у озеро ввійшли.
- Дивися, Фудин, не забувай мене, а то що небудь недобре трапиться.
- Не забуду, так тільки холодно мені у тебе.
- Нічого, – Мерген відповідає, – звикнеш. Прийшла Фудин додому – нікого ні, батько з нареченим на полювання пішли. Помітила раптом: коси за нею волочаться, одна золота, інша – срібна. ПРО про, раптом наречений помітить! Поклала вона коси у шовковий мішечок і гарненько зав'язала.
Повернулися мисливці. Наречений улігся біля Фудин, став їй голову гладити. Розв'язався мішечок, упав, і розсилалися коси, золота й срібна. Наречений навіть ока рукою закрив.
- Звідки це у тебе, Фудин?
- Мерген, у мене другий наречений з'явився. Так, видне, мені судилося. Ти відмовся від мене, так краще буде для нас обох.
Він відповів:
- Якщо я руку стисну у кулака, вуж ніколи не розтисну. - Нічого не сказав більше, побрав острогу й пішов до озера.
Ніколи таким не було озеро: хвилі, як валуни, ходять. Мерген голосом Фудин кличе:
- Муе едени, водяний цар! Я про тебе скучила. Виходи.
Звідки те здалеку лунає:
- Ти не хитри, ти мій суперник, прийшов із мною битися, – Ні, я верба фотоха. Виходи!
- Я не боягуз, вийду, якщо тобі треба. - Піднявся з води, спочатку до шиї, потім до грудей.
Мерген підбиває Водяного пануючи:
- Вище, вище піднімися, до пояса.
Вище піднявся Муе едени, не побоявся. Мерген кинув у нього дебго острогу й слідом сам на суперника стрибнув.
Фудин почуває: недобре що те діється на озері. Вискочила з будинку, побігла. Неспокійне озеро, замість води – кров у ньому. Плаче Фудин: ні водяного, ні земного нареченого не видне, під водою битва йде! Коштує дівчина, чекає, скільки часу пройшло – не знає. Стала своє дитинство згадувати, служницю ласкаву, стала свої пісні співати. Потихеньку, потихеньку заспокоїлася у озері вода, чиста, прозора зробилася. Заглянула у воду де - у вушка, бачить своє відбиття: корява, сучкувата верба фотоха коштує.
Так дівчина у вербу перетворилася, верба адже завжди біля води коштує, на ріках не росте. Чекає дівчина верба, коли який небудь із наречених з озера вийде. Руки галузей до води вилучила. Коштує, чекає.