Багатство розуму не приносить. А жадібність останнього розуму позбавляє…
Жили на Амурі дві людини: никанський купець Чи Фу так нанайський мисливець Актанка. Різні вони люди були.
Актанка рибу ловив, звіра бив, усе життя працював, а всі бідно жив. Чи Фу стрілу на лук накласти не вмів, сойку від рябчика відрізнити не вмів, у своєму житті жодної риби не піймав, що таке невід – не знав, тільки, гроші вважав так, у крамниці сидячи, торгував, а жив багато. Актанка весь свій видобуток віддавав йому за крупу так борошно.
Чи Фу була жадібна й нечесна людина. Він у Актанки хутро брав. У свою товсту книгу записував – що брав, що давав. Але записував він неправильно. А Актанка був неписьменний, і сам не міг порахувати, скільки він повинен Чи Фу.
Та виходило, що чому удачливее полював Актанка, тем дорожче ставали товари у Чи Фу. Не може Актанка борг сплатити! А Чи Фу щодня прибігає й кричить: – Агов, ти, не лежи! Іди на полювання! Борг за тобою!
Як те відібрав Чи Фу у Актанки сітки за борг. Зовсім подурів купець від жадібності, не розуміє, що без снасті нічого Актанка не піймає.
Подумав, подумав Актанка. Довго думав. Зробив сільця з Жив сохатого, самостріл насторожив на стежці, по якої кабан на водопій ходив. Кабан пішов воду пити – самостріл звалив його. Знову у Актанки видобуток є. Став Актанка м'ясо варити. Чи Фу почув, що м'ясом пахне, прибіг. На мисливця кричить, ногами тупотить, у свою товсту книгу пальцем тикає:
- Агов, ти, борг віддавай!
Віддав йому Актанка усе м'ясо. А Чи Фу й того мало: і самостріл забрал, і сільця! Ось як…
Говорить дружина Актанки Аинка:
- Що ми робити будемо, пан Чи Фу? Без снасті не можна видобуток побрати, не можна м'яса добути, шкіру добути.
Не слухає її Чи Фу, згріб усе у оберемок і пішов. Заплакала Аинка. Говорить їй Актанка:
- Нічого, дружина, як-небудь проживемо. Подумав, подумав. Довго думав. Потім з веткитиса зробив маленький лучок і пішов у тайгу.
Око у Актанки гострий, рука у нього тверда. Як пустить стрілу – так і вб'є птаха. Багато дичини добув. Приніс додому. Стала Аинка птаха жарити на рожні.
Почув жадібний Чи Фу, що у Актанки смаженим пахне, знову прибіг:
- Віддавай борг!
Не може Актанка борг віддати. Забрал у нього Ліфу й лучок, і стріли, і птаха. Пішов. Плаче Аинка:
- Ой їй їй! Як тепер жити станемо? Говорить їй Актанка:
- Не плач, дружина, давай краще думати.
Ось став Актанка думати. Усю ніч думав. Ледве весь тютюн не искурил, поки думав. Ранком говорить дружині:
- Мабуть приготуй смоли.
Пішла Аинка у ліс. Набрала смоли з ялиці, ялинки. Багато набрала. Розтопила, змішала.
Побрав Актанка чумашку зі смолою. Пішов на стрімчак, де висока ялина росла.
Заліз він на це дерево, на саму вершину. Навколо подивився. Бачить – птаха летять. Став Актанка з того дерева злазити, став смолою гілки й стовбур мазати. Спускається й маже, спускається й маже… Усе дерево вимазав, потім додому, пішов спати.
Ранком дружину розбудив:
- Агов, дружина, іди видобуток збирати!
Пішла дружина Актанки до того дерева. Бачить – усе дерево птахами засіяне. Уночі птаха на дерево відпочивати селі та й прилипли. Як крильми не ляскали – відірватися не могли. Зібрала Аинка дичина, понесла додому. Стала птаха жарити.
Чи Фу спав так у сні бариші вважав. Раптом запах м'яса почув з фанзи Актанки. Підхопився, побіг. Від жадібності трясеться весь, руки тремтять, коса по спині стрибає, туфлі з ніг звалюються, халат вище колін задирається.
Прибіг Чи Фу до Актанке, у свою товсту книгу пальцем тикає.
- Агов, – кричить, – борг не віддаєш, а м'ясо їж! Віддавай борг!
- Не можу, – говорить Актанка. - Не можу, пан багатий.
- Тоді снасть віддавай!
- А снасті у мене немає, – Актанка говорить. - Сам же ти у мене всю снасть забрал.
Чи Фу у казан Актанки руку запустив, качку витягся. Як птаха побачив – ока витріщив, ногами затупотів, почервонів від злості, несамовито кричати:
- А ця сама до тебе у казан прилетіла?
- Без снасті піймав, – відповідає Актанка. - Треба тільки дерево смолою намазати. Сядуть на те дерево птаха й прилипнуть, а отут їх голими руками збирай так у казан кидай.
Зрадів Чи Фу. Ось, – думає, – добре! Тепер я всіх гусаків,, усіх качок переловлю! Гарна торгівля піде! А Актанке тепер ні борошна, ні крупи, ні сала не дам!
Побіг багатій додому. Дружину у ліс погнав, велів смолу збирати. Цілу бочку смоли набрала дружина багатія. Ледве ледве ту бочку вдвох до гори допхали, де високі дерева росли.
- Чи Фу смоли у мідний казан набрав, на дерево поліз. Лізе й маже… Лізе й маже…
Поки до вершини добрався, усе дерево обмазав.
Густо густо обмазав, щоб птахів побільше прилипло.
Дружина кричить йому знизу:
- Агов, злазь, Чи Фу! А то всіх птахів перелякаєш. Бачиш – цілий косяк гусаків летить! Так жирні прежирні, сало з них у ріку капає!
Став купець злазити. А дерево липке. Чим нижче, тем смола міцніше…
Прилип Чи Фу до дерева. Та руки, і ноги, і халат його розшитий прилипли.
Квапить його дружина:
- Злазь, Чи Фу! Уже близько ті гусаки…
А Чи Фу не може рушити ні нагору, ні вниз, Говорить дружині:
- Не можу злізти! Рубай дерево! Птаха й на повалене сядуть.
Схопила дружина багатія сокира, прийнялася рубати дерево. Махає щосили – тільки друзки у різні сторони летять.
А Чи Фу кричить:
- Скоріше, скоріше! А то гусаки повз пролетять. Підрубала дружина дерево. Упало воно. Ударилося оземлю. Убився жадібний Чи Фу. Відскочив один – сучок, ударив дружину багатія у чоло. Упала вона у бочку зі смолою.
Перекинулася бочка, покотилася й упала у ріку разом із дружиною дурного й жадібного Чи Фу. А нам не шкода її – вона теж не краще свого жадібного чоловіка була!
А Актанка пішов у фанзу Чи Фу, забрал усі свої снасті: і лучок, і самостріл, і сільця. Став жити – полювати став, рибу ловив.
Та ніхто у нього видобуток більше не відбирав.