Жив один заєць. Тільки, хто його знає чому, любив він перед іншими похвастати тем, чого у нього й не було: і сильний він, і хоробрий він, і мисливець він…
Ось одного разу заєць на поле вбиту козулю знайшов.
Тільки підсів зайчишка до козулі – сорока летить.
Побачила, який видобуток заєць упромислил, підсіла на гілку, привіталася, говорить:
- Агов, сусід, ти де таку тушу добув?
- Убив, – говорить заєць. Здивувалася сорока: заєць козулю вбив! А хвалько не вгамовує:
- Я мисливець такий, що якби по сьогоденню полював, усіх би звірів давно перебив! Я скільки прагнеш можу звіра добути! Ось козулю знімання, піду ведмедя добувати.
Поклонилася сорока зайцеві:
- Агов, сусід, навчи мене! Я завжди несита.
- Тому не навчити! - відповідає заєць. - Це зовсім проста справа – так полювати те. Треба тільки ширше рота розкрити так крикнути. Зовсім ця проста справа. Хіба ти кричати не вмієш?
- Як – не вмію?! Я кричати добре вмію, – говорить сорока, а сама думає: Навіщо я піду ведмедя шукати, коли під носом у мене заєць?
Злетіла сорока вище, рота ширше розкрила так ка ак крикне! Так крикнула, що синиці, які поблизу на гілках сиділи, на землю звалилися.
Тільки сорока зайця й бачила… Перелякався він до смерті, кинувся бігти. Куди втік – ніхто не знає.
Посиділа сорока, подумала: Як так – не впав заєць, а втік? Видне, мало я кричала. Ну, інший раз, як видобуток побачу, сильней кричати буду.
Стала сорока по лісу літати. Як побачить звіра – давай кричати, давай скрекотати щосили.
Сама вона жодного звіра своїм лементом не вбила. А мисливці примітили, що сорока над звіром кричить. Як цвіркне у лісі – мисливець туди! Намагається сорока, скрекоче, рота роззявляє, крила розпустить, хвостом стриже, думає: Ось я його зараз уб'ю! Ось ось А мисливець отут як отут – у звіра вистрілить, із собою віднесе.
Тільки буває й так, що сорока мисливця у засідці побачить. Радіє: Ох який великий! Ось я його зараз! Та всіх звірів лементом перелякає: ні собі, ні мисливцеві.