Лихо, коли людей ледачий так заздрий…
Жив у одному селі старий. Був у нього син, по імені Уленда. Усім Уленда був гарний: і красномовний, і плечистий, і сильний, і гарний – не хлопець, а чудо! Ось тільки працювати Уленда не любив. Нічого робити не праг.
На полювання у тайгу піде – як мохи побачить, так спати заляже. Рибалити батько Уленду пожене – сяде син на березі, на воду стане видивлятися, так без справи й Просидить цілий день. Пошле його батько за оленями дивитися: Уленда на пеньок присяде, голову нагору задере, почне на небі хмари вважати – усі олені й розбредуться.
Ось і виходило, що на старості років батько й собі, і синові їду промишляв.
Кривдно стало старому. Усі сини своїх батьків годують, поважають, тільки Уленда на шиї у старого сидить.
Пішов старий до зангину – судді, – просить:
- Допоможи мені, мудрий зангин! Не можу я більше сина дорослого годувати. Сили немає! Як бути, скажи? Що робити?
Думав, думав зангин – довго думав: сто трубок тютюну викурив, поки думав. Потім говорить:
- Ледачий син гірше каменю на шиї. Із сирою тятивою лук не вистрілить. Треба тятиву перемінити. Іншого сина тобі треба.
Заохав старий:
- Старий я став! Де мені сина побрати? Говорить йому зангин:
- Іди завтра у тайгу. Там побачиш залізну березу, що меж двох ільмів росте. Ту березу зрубай. На тій березі твій молодший син росте, у колисці малої гойдається. Вирости його – буде, тобі помічник!
Ось пішов старий у тайгу. Ішов, ішов, бачить – вірно, меж двох ільмів залізна береза коштує.
Став старий березу рубати. Раз ударив, два вдарив… Сокира поламала, а на березі навіть карбу немає. Ось це береза! Утомився старий… Ліг відпочити й заснув.
Бачить сон: підійшов начебто до нього ведмідь і говорить:
Праворуч у розпадку дві річки течуть; у одній ріці вода біла, у іншій ріці вода червона. Червоної води у чумашке набери, ту березу збризкай!
Прокинувся старий. Піднявся. Пішов ті ріки шукати. Поки через буревал продирався, увесь одяг у жмути порвав: і халат, і накидку, і штани, і унти.
У розпадок спустився – вірно, річки течуть.
Набрав старий червоної води. Назад пішов.
До берізки добрався, збризкав дерево червоною водою.
Став старий ту берізку рубати. Тільки один раз ударив – похитнулася берізка, на землю впала.
Бачить старий – у тому місці, де стовбур роздвоївся, висить колибелька. У колибельке дитина лежить. Хлопчик, ростом не більше кістяної голки. Особа широка, як місяць; вічка чорні, як дві бусинки блищать.
Говорить собі старий:
- Ой я ха! Довго ж мені доведеться чекати, поки син мій названий підросте так мене годувати буде!
А березовий хлопчисько йому у відповідь:
- Дорогу починаючи, не вважай кроків, батько! Перекинув старий колиску із сином через плече, на спину звалив і пішов додому.
Ішов, ішов… Що таке? Колиска з кожним кроком тяжчай стає. Поки до села старий дійшов, колиска усе плечі йому відтягнула. Спустив старий колиску на землю – не під силу нести! Дивиться – колиска більша превелика виросла. Та березовий хлопчисько сильно підріс. З колиски виліз, старому поклонився, говорить:
- Ось спасибі, батько, що на ноги поставив мене! Пішли вони разом.
Назвав старий молодшого сина Кальдукой.
Стали вони жити: старий, Уленда й Кальдука.
Оглянутися старий не встигнув, як виріс Кальдука синок, Уленду наздогнав. Працює за троє. Та сильний, і спритний.
Почне з ким небудь на ціпках битися – ті й оком моргнути не встигнуть, як голіруч виявляться. Та оленяча череда у нього вдвічі більше стало. Та юколи у будинку – не переїсти. Та хутра й собі, і на продаж – удосталь.
А Уленда усе такий, хто був. Чим більше лежить, тем лінивіше стає. Лежить Уленда на нарах, а лінь його усе росте, уже у будинку не міститься…
Тримав старий орлів. Одного – із червоним дзьобом, іншого із чорним. Щоосені брав він у орлів хвости. Дотепер хвіст червоного орла Уленде старий віддавав. А як став у нього роботящий синок Кальдука – віддав старий хвіст червоного орла Каль дуке. Говорить:
- Кальдука мене годує – виходить, він старший.
Промовчав Уленда. Образу перетерпів, а на молодшого брата злість затаїв. Став думати, як березовому хлопчиськові відплатити, як йому зле зробити. Та про лінь свою забув: злість його сильніше ліні виявилася.
Став Уленда у Кальдуки з капканів видобуток тягати. Став Уленда із сіток Кальдуки рибу тягати. Пішов Кальдука до зангину:
- Знайди злодія, мудрець! Відповідає Кальдуке зангин:
- Свого злодія хіба знайдеш?
Багаття розвело. На тому багатті кішку присмажувати став. Закричала, перекосилася кішка. Говорить зангин:
- Нехай у злодія крива особа стане, як у кішки цієї. Нехай буде так, як закон велить, тоді ти сам злодія знайдеш.
Пішов Кальдука додому. А Уленда у кут забився, ганчіркою особу зав'язав. Запитує його Кальдука:
- Що з тобою, брат?
- Нічого, – відповідає Уленда. - Зуби болять.
Отут вітер налетів, пов'язку з особи Уленди зірвав. Усе побачили, що у Уленди особа крива. Усе побачили, що він злодій. Стали називати його з тих пір Уленда Кривій.
Пущі колишнього зненавидів Уленда березового брата. Став день і ніч думати, як би йому Каль дуку перевести, як би його погубити. Однак поки живий був старий, нічого не міг Уленда зробити. Скільки те часу пройшло – занедужав і вмер старий. Улаштували старому похорон, поплакали. Зламав зангин спис над старим. У різні сторони кінці кинув, щоб душу мисливця з тілом розсталася. Поховали старого.
Як те говорить Уленда Кальдуке:
- Поїдемо, брат, на острів: сарани – квітки – наберемо, солодких корінців поїмо.
Поїхали вони у човні – оморочке. До острова під'їхали. Молодший брат пішов сарану збирати, далеко від берега у тайгу пішов. Підхопився Уленда у оморочку, виїхав. Брата на острові кинув:
- Нехай його птах Кору з'їсть!
У ті часи на Хехцир горі жив птах Кору. Більша, як хмара. Коли птах Кору із гнізда вилітала, крильми небо закривала так, що ставало зовсім темно. Лихо тому, хто попадався птахові Кору! Тих людей потім не можна було ніде знайти.
Походив, походив Кальдука по острову, на берег повернувся, дивиться – Уленди немає. Кричав Кальдука, кричав, кликав брата, кликав – не озивається той. Поїв Кальдука солодких корінців сарани й ліг. Лежав, лежав, пригрівся й заснув.
Закотилося сонечко. Птах Кору із за Хехцира піднялася, небо заслонила – зовсім темно стало. Летить птах, крильми шумить – начебто сильний дощ іде. Свистить повітря – начебто сильний вітер дме.
Прокинувся Кальдука. Злякався. Схопився за лук.
А птах Кору вже над ним. Дзьобом клацає. Ока у неї, як два багаття, горять.
Вистрілив Кальдука. Тільки даремно – залізне пір'я на птаху. Схопила Кори Кальдуку пазурами, говорить:
- Загадай мені три загадки. Якщо відгадаю – тобі смерть! Якщо не відгадаю – додому тебе віднесу!
Подумав Кальдука, подумав – погодився, загадав:
- Що, що, що таке: на скелі жаба сидить, зстрибнути не може?
Думала, думала Кору, не могла відгадати. Говорить тоді Кальдука:
- Це ніс на особі.
Загадав Кальдука другу загадку:
- Що, що, що таке: з одного місця вийшов, куди праг – прийшов, а як ішов – не відповідає?
Та знову Кори не відгадав.
- Це стріла, – говорить їй Кальдука. Та третю загадку задає він птахові Кори:
- Що, що, що таке: сто хлопців на одній подушці сплять і не сваряться?
Не могла й цю загадку птах Кору відгадати.
- Це жердини на даху, – говорить Кальдука. Схопила отут птах Кальдуку, підняла на воздухи полетіла. чи Довго летіла – не знаю. У рідного будинку вилучила Кальдуку на землю. Прийшов Кальдука додому. Побачив його Уленда, сполотнів від страху, дрібним тремтінням заструсив, говорить:
- Мене від острова вітер відніс. Така бура піднялася, що не міг я вигребти…
Змовчав Кальдука.
Стали брати далі жити. Кальдука промишляє, а Уленда Кривій на боці лежить. Злість його не вщухає. Думав він, думав і говорить Кальдуке:
- Скучив я по нашому батькові. Від людей я чув, що, якщо мертвому губи помазати слиною змії Симу, оживе мрець. Ось добре б нашого батька пожвавити!
- А де та змія? - запитує Кальдука синок. - Як ту змію знайти?
- У верхів'ях річки Хор, – говорить Уленда. Осідлав Кальдука олешка, сіл на нього й поїхав.
Чи Довго їхав – хто знає! На поваленому ільмі тридцять раз виросли гриби за цей час. Доїхав Кальдука. Оленя на березі залишив, по холці рукою ляснув – у дерево звернув. Пішов. До стійбища дійшов. Бачить – теж орочи живуть, тільки сумні дуже. Запитав Кальдука, чому. засмучуються вони. Відповідають йому, що наповзає на їхнє стійбище змія Симу, людей пожирає, юрти спалює – порятунку від неї немає.
- Як же так? - говорить Кальдука. - Невже ніхто з вас убити ту змію не може?
- Пробували, – відповідають йому орочи, – але тільки як дохне та змія вогнем, так у людей руки відсихають. А без рук, сам знаєш, хіба можна що небудь зробити?
Подумав Кальдука, говорить:
- Спробую я – може, у мене не відсохнуть!.. Відточив він спис, ніж направив, у стойбищекотел чавунний – побрав і пішов у той ліс, де змія Симу жила. Мохами обв'язався. У казан деревної смоли набрав. У річку занурився, мокрий став. Про казан прийнявся списом стукати. Шум піднявся великий.
Почула Симу той шум, виповзла зі своєї нори. Повзе, сичить. За змією червоний слід залишається: трава й камені горять.
Побачила змія Кальдуку, полум'ям на нього дихнула.
Захистив Кальдуку від вогню мокрий мохи. Розмахнувся Кальдука із усієї сили й кинув у пащу змії свій котел. чавунний, смолою наповнений… Розтопилася смола, залила Симу ковтку. Забилася змія й издохла. Біла піна пішла у неї з пащі замість вогню. Набрав Кальдука цієї піни й назад пішов.
Раптом чує – тріскотять дерева. Димиться тайга, звірі звідти біжать, і птаха зграями ладь полетіли.
Говорять орочи Кальдуке:
- Лихо, синок! Ти вбив Симу, тепер її брат Химу йде за сестру мстити. Лихо!
- Нічого! - говорить Кальдука. - Лихо, коли на плечах голови немає.
Побрав він сім чавунних казанів. Один іншим накрив, сам під нижній заліз.
Налетів отут Химу. Усе трясеться навколо. Земля тремтить, з неба друзки сиплються. Побачив він казани, кинувся на них так як ударить! Шість казанів головою пробив, а сьомого не подужав – голову розбив. Засичав Химу й поповз у тайгу – умирати! Виліз Кальдука з під казанів. Оточили його орочи. Радіють, що такого богатиря побачили, що від змії Симу позбулися. У свій рід Кальдуку запрошують, сином прагнуть назвати. Дівчата орочські поглядають на нього: будь-яка заміж би за такого хлопця вийшла!
Говорять йому старі:
- Живи з нами.
- Ні, мені додому треба, – відповідає Кальдука синок.
Сподобалася йому у цім стійбищі дівчина одна. Пішов він з нею гуляти. До берега ріки дійшли. На дерево сіли.
Говорить Кальдука:
- Будь моєю дружиною, дівчина! Із мною поїдемо! Ляснув Кальдука рукою – обернулося деревооленем. Полетів олень у рідне стійбище Кальдуки.
Уленда будинку пісні співає, думає – пропав Кальдука.
А Кальдука отут як отут, та ще з молодою дружиною!
Пущі колишнього озлився Уленда Кривій на брата. Думає про себе: Краще – мені не бути, а Кальдуку я переведу й дружину його собі заберу!
Пішов Кальдука до зангину – судді. Розповів усе. Сказав, що приніс він слину змії Симу, щоб батька пожвавити, як того Уленда Кривій праг. Говорить йому зангин, одну трубку викуривши:
- Ти, березовий хлопчисько, того не знаєш, що люди по два рази не народяться. Навіщо старого тривожити? Та не за тим тебе Уленда посилав, а за смертю!
Побрав зангин слину змії й кинув у ріку. Забурлила ріка, засичала, біла пара пішла з води. Безліч риби догори черевом спливло. Мертва риба стала.
- Ось бачиш! - говорить зангин. - Цією слиною вбив би тебе Уленда Кривій.
Потім подивився зангин на Уленду Кривого.
- Іди ти, Уленда, у тайгу, – говорить. - Не місце тобі серед людей. Не любиш ти людей… Іди у тайгу. Там поодинці тайгові люди живуть. Будь тим, хто ти є у душі.
Та пішов Уленда у тайгу. Поки йшов – вовну виросла на ньому. На руках і ногах – пазурі. Спочатку на двох ногах Уленда крокував, потім на чотири побіг. Ведмедем став Уленда Кривій.
А Кальдука синок добре із дружиною зажив. Дітей у нього багато було, і у всьому йому удача…
Давно це було. Стільки років тому, що якщо по пальцях уважати, то у всьому стійбищі у старих, стільки пальців не знайдеш. Треба у хлопців займати. А хлопці бігав, не даються. Ось і довідайся, коли це було!