Кукушкино багатство

20-10-2016, 09:10 | Нанайскі казки

Не бійся до справи руки прикласти. Коли рукою не поворухнеш – і щастя повз пройде. Тільки й бачив його!..

У одному селі три брати жили – Халба, Андуга й Покчо.

Два брати мисливський промисел любили, на полювання ходили. Пастки для звіра робити вміли. Стрілою білці на лету у око попадали. А молодший брат за старших ховав. Брати на полювання – соболевать, Покчо – за ними. Брати курінь зроблять, вогонь розведуть, Тайговому Хазяїнові поклоняться, щоб удача була, – і у тайгу. А Покчо у курені сидить, кашу варить, зірки на небі вважає, думає: Ось би мені стільки соболів! - так свою частку від видобутку братів чекає. А йому, що сидить, від усього видобутку – десята частина. Тому бідніше всіх братів був Покчо. Тільки й радості у нього, коли брати ведмедя добудуть: на бенкеті наїсться до відвалу. Отут Покчо поперед усіх був!

Два брати рибний промисел любили, на ріку ходили. Човна робити вміли. Острогой рибу били. Мережі у'язали. Одним ударами калугу вбивали. Трезубой острогой відразу трьох риб брали. Та Покчо отут: на березі сидить, у багаття суки підкидає, листи на деревах уважає, думає: Ось би мені риби такий улов! - так свою частку від улову братів чекає. А його частка – десята частина. Від цього не розбагатієш… Тільки й радості у Покчо, коли брати калугу добудуть: наїсться він до відвалу; усе їдять, і він їсть. Отут за Покчо нікому не вгнатися! Так і жили брати.

Заздрить Покчо Халбе з Андугой. Чим далі час іде, тем у них добра більше.

А у Покчо останнє невідомо куди подінеться.

Прагне Покчо розбагатіти. Ходить, на землю дивиться – не чи валяється де-небудь ведмежий зуб: говорять, він багатство приносить. Ганчірочку на землі побачить Покчо – зараз її за пазуху: а раптом вона щаслива виявиться, багатство принесе! Модрини розглядає, де та щаслива модрина, на якій ялинові шишки ростуть.

Пішов одного разу Покчо із братами у тайгу. Брати – на промисел. Покчо – у курінь. Сидить, кашу варить. Ось, – думає, – якби мені стільки соболів добути, скільки крупинок у каші, те те я б добре пожив!

Раптом зверху суха гілка впала. Підняв голову Покчо, бачить – на сосні зозуля сидить. Сидить, охорашивается, хвостом зверху вниз помахує.

- Восени ягід багато буде, – думає вголос Покчо. - Стара прикмета.

Про прикмети згадав і навіть підстрибнув: говорили старі, що, якщо зозулю вбити, з'їсти, потім заснути, а у сні спітніти, – багатство саме у руки піде.

Як ні ледачий був Покчо, а отут заворушився. Щастя саме у руки дається, як можна упустити! Хвать казанок з кашею – так у зозулю! Обліпила гаряча каша птаха. Звалилася зозуля на землю. З'їв її Покчо разом з пір'ям і потрухом. Потім приліг на бочок, згорнувся калачиком і заснув. Харко йому стало незабаром.

Дивиться Покчо – що за диво: з тайги один за іншим соболі йдуть! Поперед великий, чорний як вугілля; вовна на ньому так блищить, що очам боляче. Обімлів Покчо ледар. Догадався, що з тайги сам Соболиний Хазяїн вийшов. Аи так зозуля! - радіє Покчо.

Іде Соболиний Хазяїн – і прямо до Покчо. Дійшов уводити, увести до ладу нього, нагору стрибнув і зник. А ті соболі, що за хазяїном ішли, прямо у руки Покчо лізуть. Не розгубився Покчо, схопив більшу ложку, давай соболів бити. Тільки одного по носу стукне, а отут уже іншої напоготові коштує. Навіть утомився Покчо.

Праворуч цілу гору звірів накидав. Чує – запитує його зверху Соболиний Хазяїн:

- Не чи вистачить, Покчо?

- Давай, давай! - репетує Покчо.

Руку перемінив, ліворуч кладе. Таку гору навалив, що із за неї й лісу не видне стало.

- Не чи вистачить, Покчо? - запитує його Соболиний Хазяїн знову.

- Давай, давай! - кричить Покчо.

Обома руками за ложку міцніше вхопився, б'є соболів. Та поперед нього ціла гора виросла.

Вибився Покчо із сил. Запитує його Соболиний Хазяїн втретє:

- Не чи вистачить, Покчо? Ти стільки соболів набив, з місця не сходячи, скільки сто мисливців за весь промисел не добудуть.

Праг було Покчо крикнути: Давай, давай! - так ледве не задохся під купою соболів.

- Вистачить! - говорить.

Брати з тайги повернулися. Дивляться – під соболями й куреня не мабуть, тільки унти Покчо знизу стирчать.

Витяглися вони брата, на ноги поставили.

Сіл Покчо. Трубку закурив, говорить:

- Утомився, посиджу відпочину. А ви шкурки зніміть. Стали брати шкурки знімати. Довго працювали, змокли навіть. Під ними сніг протанув, земля відійшла, зелена трава виросла. Над ними пара стовпом коштує, веселка у ньому відіграє.

А Покчо квапить братів, покрикує на них.

Скінчили брати роботу…

Отут до Покчо одна за іншою, звідки не візьмися, собачі запряжки котять. Собачки – одна іншої краще: усі білі, лабети чорні, збруя сохатиная, з мідними ґудзичками. Шкурки самі собою на нарти поринули.

Поїхали брати у село.

На першої нарте Покчо важливо сидить.

Під'їжджає Покчо із братами до села, а його вже купці чекають.

Прийнялися купці торгуватися, виряджатися: один з одним із за соболів б'ються. Дуже вже шкурки гарні! Дали купці Покчо два чувала срібла, халатів – не порахуєш скільки, крупи, борошна, ласощів – ціла комора.

Такий Покчо багатий став, що всі родичі йому поклонилися.

А щастя Покчо усе валить і валить, як сніг на голову.

Послав Покчо братів сітки свої подивитися. Пішли брати, стали сітки тягти – сили не вистачає: такий улов багатий! Усе село на допомогу скликали. Ледь-Ледь витяглися сітки. А всетках – у кожної риба, так не який-небудь дріб'язок невартий, а калуга риба! М'яса на цілий рік усьому селу за один улов добули. Ось як!

Найважливішою людиною у селі став Покчо.

Добрий хлопець Покчо був. Розв'язав з радощів людей почастувати. Каші наварив великий великий чан: уся крупа туди пішло й усе борошно. Усіх людей скликав Покчо, говорить:

- Їжте скільки прагнете! Прийшли люди, навколо казана сіли. Говорять старі:

- Треба спочатку дітей нагодувати…

- Правильно, – говорить Покчо, – нехай спочатку діти малі поїдять.

Підійшов до каші хлопчисько малий з маленькою ложкою у руках.

Говорить йому Покчо:

- Побери більшу ложку. Відповідає йому маля:

- Нічого, мені багато не треба.

Зачерпнув хлопчисько своєю ложкою кашу із чана – так відразу весь чан і спорожнив.

- Смачно, так мало, – говорить. Витріщив Покчо ока: як так вийшло? А люди ображаються:

- Що ж ти, Покчо? Обіцяв усіх людей нагодувати, а не міг хлопчика досита почастувати! Бачиш облизується – з'їв би ще, так немає.

- Нічого, – говорить Покчо, – я ще крупи куплю. Покличте сюди купця.

Побігли люди за купцем.

Розв'язав Покчо чувал із грішми. А монети самі із чувала вискакують так по тій дорозі котяться, по якій купці приїжджали. Прагне удержати їх Покчо – так куди там! Начебто вода між пальців, течуть гроші. Подивився Покчо, а обоє чувала вже порожні лежать…

- Нічого, – говорить Покчо, – людей як можна не почастувати! Халати продам, а людей нагодую!

Пішов він у комору. Висіли там різні халати. Ватяні, шовкові, з риб'ячої шкіри, зі шкіри сохатого, з хутра оленя халати. Шовками шиті, оленячим волоссям шиті, золотими драконами тканние халати. З мідними, срібними так золотими ґудзичками халати. Потяг Покчо халати з комори. Кричить, щоб скоріше іншого купця кликали.

А люди говорять йому.

- А що ти, Покчо, продавати прагнеш?

- Як що? - говорить Покчо.

Дивиться, а у руках у нього березова кора, дятлом поклеванная. Та повні комори березової кори. Кричить Покчо:

- Нічого, я адже зозулю з'їв – тепер щасливий! Давайте калугу є – на цілий рік наловили!

- Е е, кинувся! - говорять Покчо. - Немає твоєї калуги!

- Так де ж вона? - запитує Покчо.

- Зозуля склюнула.

- Як зозуля склюнула?

- Так так: підлетіла до калуги, на голову села, у око клюнула, так уся калуга й пропала! Говорив ти, що зозулю з'їв, а виходить – вона тебе з'їла…

Пішли люди.

Ліг Покчо з горя спати. Це він умів робити! Чує – кричать йому люди:

- Агов, не спи, Покчо: усе життя проспиш! Соромно Покчо стало. Пекуче йому стало. Прокинувся він…

Дивиться – у мисливському курені він сидить, а багаття розгорілося так, що вже й до нього підбирається, від жару навіть унти у Покчо пожолобилися.

Закурив Покчо. Подумав. Ще раз подумав. Дивиться – а близько самого куреня свіжий следок соболиний. Видне, соболь пройшов, коли Покчо сни бачив.

Підхопився ледачий Покчо. Схопив лучок. Став на лижі. По соболиному сліду побіг.

- Е е, – говорить, – краще один соболь, своїми руками пійманий, чому всі кукушкино багатство!

Але ж правда це, мабуть!

Зараз ви читаєте казку Кукушкино багатство