За себе як не постояти! Як за родича не постояти! Хіба кривдникові вибачити можна?
Жив у одному селі нанаец Бельди. Був у нього синок, по імені Чокчо. Зовсім маленький синок – ледь ходити вмів. Усю зиму Бельди полював. Багато хутра – хутр нагромадив. Та соболь у нього був, і лисиця, і нерпа, і ведмідь, і колнок, і вовк. Дивиться на хутра Бельди й радіє:
- Ось поїду у Никанское царство – у місто Сан Син, – хутра продам, їжі, припасів на цілу зиму накуплю! Сітку овую куплю, рушниця, порох, патрони, іграшки.
Улітку й вірно зібрався Бельди у Сан Син їхати. Просить його синок.
- Побери мене із собою, батько!
Подумав Бельди – дорога небезпечна, можуть розбійники напасти. Мало чи тчо у дорозі трапитися може…
- Що ти, син! - говорить Бельди. - Як це можна, щоб у будинку чоловіка не залишилося! Хто ж буде матір так сестричок захищати? Треба тобі залишитися.
Виїхав Бельди.
Багато часу пройшло. Чокчо за цей час навчився ножем володіти. Сидить стругає: ложку зробив, човен маленьку зробив, оленя з дерева вирізав, нарти, ведмедя, собачок… Багато різних іграшок зробив… А батька досі немає!
Ось уже листи на деревах пожовкли, трава пов'янула. А Бельди усе не їде додому.
Потім із сусіднього стійбища приїхали люди.
Зробила мати Чеокчо страва – мось, – почастувала приїжджих юколою.
Сиділи, сиділи вони, курили, курили, юколу їли, їли, потім говорять:
- Ми разом з Бельди у Сан Син їздили. Торгували. Назад повернулися…
- А де батько? - запитує Чокчо. Один на одного подивилися люди.
- Твій батько, – говорять, – торгував з однією людиною по імені Лян. Той у Бельди усе хутро купив. Пішов Бельди до цього маньчжу, щоб розрахуватися, і не повернувся. Не купець, виявилося, Лян, а розбійник. Усе хутро у Бельди побрав і самого його вбив.
- Чому ж ви за батька не заступилися? - запитує Чокчо.
Говорять люди:
- У того Ляна маньчжу більша зграя. А нас мало. Не могли ми за твого батька заступитися – побоялися: люди Ляна нас наздогнати могли, усі товари відняти й нас убити могли…
- Погано ви зробили, – говорить Чокчо. Образилися люди, сіли у човен і виїхали.
Стала мати Чокчо плакати, сестрички теж заплакали.
До того плакали, що у них зовсім ока запухнули - Що тепер буде з нами?
Але робити нема чого – сльозами Бельди не повернеш! А жити треба. Поплакали, поплакали вони так за справу узялися. Старша сестра спис побрала, у тайгу пішла – полювати. Молодша у човен – оморочку – села, по Амурі поїхала – рибу ловити. Мати будинку залишилася – за вогнищем стежити, їду варити.
А Чокчо говорить матері:
- Зший мені унти, спечи корж. Піду я Ляна шукати. Знайду – За батька помщуся, хутро поверну!
Говорить мати:
- Що ти, Чокчо! Куди ти підеш? Ти маленький ще.
Подивився на неї Чокчо:
- Батько сказав, що я чоловік. А чоловіка повинні рід захищати, ворогу мстити повинні.
Бачить мати – Чокчо на своєму міцно коштує, не відговорити його. Спекла йому корж, зшила йому унти.
Побрав Чокчо свій ніж, мисливську пов'язку на голову надяг, юколи у мішок поклав, унти на ноги надяг, попрощався із сестрами, з матір'ю й пішов.
Ішов, ішов Чокчо, бачить – на шляху великий ліс коштує. Дерева високі високі. Сосни, дуби шумлять у тому лісі, вершинами качають. Кінця краю тому лісу немає. Не побоявся Чокчо. Іде по лісу, корж жує, ножем відіграє, пісню співає, раптом чує голос:
- Куди йдеш ти, маленький нанаец? Оглянувся Чокчо. Нікого навколо немає. А голосопять кличе його. Відповідає Чокчо:
- Іду за батька мстити!
- Допоможи мені, і я тобі допоможу! Іншому буду, – говорить той же голос.
Побачив Чокчо: лежить на камені жолудь. Падав з дерева на землю, так потрапив на камінь. Лежить і висихає.
- Побери мене із собою, – говорить жолудь. - Я тобі придамся…
Побрав Чокчо жолудь, далі пішов.
Зустрів старе вогнище. Зупинився відпочити. Зняв унти, ноги вище поклав. Корж відкусив. Раптом чує скрипливий скрипливий голос:
- Куди ти йдеш, чоловік?
- За батька мстити йду! - говорить Чокчо. - А ти хто? Де ти.
- А я близько тебе лежу.
Подивився Чокчо – у самого вогнища, у золі, рожен лежить, на якому мисливці м'ясо жарять. Хто те кинув рожен у вогонь. Погнувся рожен, ледве не згорів, окалиною покрився. Та йому Чокчо допоміг: окалину піском відчистив, направив його. Зовсім вертів як новий став.
- Спасибі, Чокчо! Ти мені допоміг, і я тобі допоможу. Побери мене із собою! - говорить, хлопчикові вертів.
Побрав Чокчо вертів із собою й пішов далі. Повз покинуту риболовлю проходив – знову голос почув. Запитують його, куди йде. Відповів Чокчо. Побачив, що це м'яльниця так стукалка, якими риб'ячу шкіру виробляють. Хто те у м'яльницю цвях убив, а у стукалки черешок зламав. Витягся Чокчо з м'яльниці цвях, стукалці новий черешок зробив.
- Ось спасибі тобі, Чокчо! - говорять йому знову. - Ти нам допоміг, і ми тобі допоможемо. Побери нас із собою!
Побрав Чокчо м'яльницю зі стукалкою. Далі пішов. Ішов, ішов, до струмка дійшов. Розлився струмок – далі дорогі немає. Як бути?
Отут чує Чокчо – знову його кличуть:
- Агов, сусід, допоможи мені, і я тобі допоможу! Іншому буду!
Дивиться Чокчо – вода березу підмила, упала береза, щуку, придавила. Лежить щука під березою – ні назад, ні вперед, хвостом виляє, а ходу немає. Зовсім задихається щука. Відвалив березу Чокчо, щуці волю дав. Говорить йому щука:
- Як струмок перейдеш? Сідай, перевезу.
Сіл Чокчо на щуку. Умить на іншому березі виявився.
Говорить йому щука.
- Побери мене із собою – придамся! Поклав її Чокчо у мішок. Далі пішов. Ось уже Амур видне… Раптом бачить Чокчо – у траві одна лижа. Ось шкода, – думає Чокчо, – гарна лижа, а одна! А у цей час і іншу побачив. Далеко лежить друга, хто те її у трусок кинув. Не полінувався Чокчо, приніс другу лижу. Разом склав. А ті й говорять йому:
- Ти нам допоміг, і ми тобі допоможемо! Куди ти йдеш, маленький нанаец?
- За батька мстити йду! - говорит Чекчо. - Тільки мало сил у мене, не знаю – дійду чи… Шлях далекий! Як через Амур перейду?
Говорять йому лижі:
- Це всі нічого. Ставай, покотимо тебе – скоріше справа піде.
Розсміявся Чокчо:
- Хто ж по траві на лижах ходить?
Однак на лижі усе таки став. Виросли отут крила у лиж. Піднялися вони у повітря й полетіли. Так швидко! Вітром ледве пов'язку з голови. Чокчо не зірвало. Над Амуром полетіли – точно блакитна стрічка, у'ється ріка.
А лижі летять і летять, тільки вітер свистить у вухах. Миготять унизу ріки, стійбища, лісу… У Чокчо подих захоплює.
Примчали лиди у Сан Син.
Подивився Чкочо й злякався.
Стійбище велике велике, будинків багато. Ніколи Чокчо не думав, що у одному місці стільки будинків може бути: рядами коштують, один на іншій поставлені; стільки їх, що й кінця не видне. Та народу отут безліч велика. Шум від голосів такий коштує, начебто бура дерева валить. Штурхаються люди, кричать. Купують, міняють, продають. Людей багато, а знайомих немає. Став Чокчо запитувати, як до будинку Ляна маньчжу пройти. Сміються перехожі над хлопчиком, не розуміють. Хто удрит його, хто штовхне, хто за косу смикне, хто накричить. На його щастя, проходив один старий, мова нанайцев, що знав. Розпитав він Чокчо. Показав, де Лян маньчжу живе.
Пішов у ту сторону маленький нанаец.
Бачить – гарний будинок коштує. У даху кінці нагору загнуті. На кінцях срібні дзвіночки висять, дзенькають. У вікнах прозорий папір вставлений. Навколо будинку дерева різні ростуть: вишні, яблуні… Золоті пташки на гілках сидять. Музика відіграє всюди. Струмки меж дерев струменіють, дзюрчать, начебто потихеньку розмовляють.
Увійшов Чаокчо у будинок, кричить:
- Агов, Лян, виходи на бій! - і ціпок приготував, щоб з Ляном битися не на життя, а на смерть.
Не відповідає ніхто маленькому нанайцу. Видне, будинку тієї людину немає.
Увійшов Чкочо у кімнату Ляна. У золу вогнища жолудь сунув, щоб полежав той на м'якому. У умивальний таз Ляна щуку пустив. Вертів близько грубки поставив. М'яльницю зі стукалкою залишив близько дверей. Сіл сам на нари та й заснув.
Увечері повернувся додому Лян, веселий, п'яний.
Захотів він у вогнищі вогонь розвести. Нагнувся над ним, вугілля став роздмухувати. А отут жолудь як підскочить так як вистачить Ляна у око! Завив від болю Лян, кинувся до таза з водою, щоб ока промити. А щука з таза висунулася й хапнула Ляна за ніс. Відскочив Лян від таза. А отут вертів йому у спину застромився. Зовсім перелякався Лян. Кинувся до дверей, щоб утекти… А отут м'яльниця зі стукалкою за Ляна узялися, прийнялися вони бити його, м'яти, віджимати так, що Лян і світла невзвидел! Та так м'яльниця зі стукалкою працювали, поки з Ляна тонку шкурку не зробили.
Прокинувся Чокчо, запитує:
- Не прийшов Лян? Відповідають йому друзі:
- Прийшов на свою голову! Ось дивися, який він став.
Подивився Чокчо. Бачить – лежить біла м'яка шкурка, зовсім на ровдугу схожа. Сказав спасибі своїм друзям Чокчо, пошкодував тільки, що не сам з Ляном розправився.
Розшукав Чокчо у будинку Ляна хутро Бельди. Мисливський припас забрал, товари всякі, що обманом Лян у людей відібрав, – склав усе у шкіру Ляна. Зібрав своїх друзів: м'яльницю зі стукалкою, жолудь, щуку так вертів. Став на свої лижі.
Піднялися лижі знову, полетіли як стріла. Під самим носом у Лянових слуг пролетіли.
Долетіли лижі до того місця, де їх Чокчо знайшов. Залишив їхній хлопчик: Спасибі за допомогу. Чу жого мені не потрібно.
Щуку у саму глибину струмка пустив. Стукалку й м'яльницю у покинутої риболовлі залишив: придадуться хазяїнові, коли повернеться. Вертів на старе місце у багаття поклав. Жолудь у м'яку землю кинув, щоб проріс той і нове дерево з нього виросло.
Та пішов Чокчо своєю дорогою.
Додому повернувся багатий. Розгорнув він шкіру Ляна – здивувалися усе у стійбище: як багато у ту шкіру влізло!
Обрадувалася мати, сестри обрадувалися, що повернувся Чокчо. Цілують, обіймають його, від себе ні на крок не пускають.
А Чокчо говорить, як чоловік і мисливець:
- Мої унти зовсім зносилися. Зшийте мені нові. Завтра я у тайгу піду.
Зшили йому сестри унти зі шкіри Ляна.
Довго носилися ті унти, тому що немає на світі шкіри, міцніше шкіри ошуканця й грабіжника, якого жалість не дошкулить і сльози скривджених їм не торкнуть.